— То куди нам іти? — поспитав я. — Чи знов на море топитися в пучині, а чи повернути на Україну та очистити її від пана і загосподарювати в своїй хаті? Хто ми? Мужики, чернь, хлопи? Але й македоняни були перше прості землероби, а з Александром завоювали півсвіту; так і римляни з пастухів постали, а прогриміли на всю історію; і турки з простого розбійництва такої обширної держави володарями стали. То чи ж нас не стачить бути великими у своїм домі!

— На Україну! — загукало козацтво.

— Додому!

— Тільки свисни, батьку, з панського війська зваримо кашу!

— Порубаємо на капусту!

— Полущимо, як квасолю!

Кошовий прокричав про вибори гетьмана для походу, та вибори вже й сталися. Полетіли догори шапки, загримів увесь простір:

— Хмельницького!

— Хмельницького волимо!

— Хай буде Хмельницький!

— Сам Бог його послав нам!

— Богом даний!

— Богдан!

Кривоніс підштовхнув мене кістлявим своїм твердим плечем до помосту з бочок, я став на нього, щоб усі мене бачили. Дивився на себе збоку, але не вмів побачити як слід, тож мав вірити тому, хто опише мене, передаючи потомним мій вид і норов: «Муж в силі віку, середнього зросту, широкоплечий, могутньої будови тіла і виразних рис. Голову мав величезну, шкіру обвітрену, майже спечену, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими устами звисав тонкий вус, розходячись при кінцях у дві широкі китиці. Обличчя його потужне виказувало відвагу й гордість. Було в нім щось привабливе і відразливе водночас — поважність гетьманська, поєднана з татарською хитрістю, доброта й дикість».

Що ж, усі мй по — своєму дикі, та в кожного душа своя.

Тоді я не чув голосу, який припише мені дикість. Чув іржання коней, хрипіння вмираючих, бачив одрубані голови, поранених, що корчаться в багающі й кричать: «Добий! Добий!» Душа людська проростає з болю. Гетьманська теж.

До мене піднесено хоругву й бунчук і поставлено обабіч помосту. Тоді кошовий вручив мені булаву, знов ударили гармати, загриміли бубни, і тисячі горлянок ревнули: «Слава!»

Так Починалася моя безмежна влада над усіма цими людьми, над землями і водами, над усією Україною.

«Гетьмануй над нами, а ми — твої голови до загину!» — гукали старшини, підходячи до мене і вклоняючись, а я подавав кожному руку. Тоді йшли козаки і всі ті, хто прибіг на Січ звідусюди, і кожному я тиснув руку, скріплюючи наше братство і вірність.

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького славного…

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська його королівської мосці Запорозького…

Я, Богдан…

Визначив полковників: Івана Богуна над запорожцями, Данила Нечая над голотою, Федора Вешняка — над реєстровими, що прилучилися до нас, Івана Ганжу — над кіннотою. Генеральним писарем назвав Самійла, генеральним обозним Чарноту, Демко й Іванець стали моїми осавулами, Бурляй начальником армати, хоч і мали ми гармат лиш чотири, з них одна тріснута. Кривоніс міг би стати наказним гетьманом при потребі, тим часом мав бути сотником при мені. Сприйняв те з своїм звичним похмурим гумором.

— Шабля покаже, — мовив коротко.

Я знав, що. починаю з найтяжчого: ще не пішовши на війну, розпочинав війну проти себе, наплоджував ображених, скривджених, непоцінованих. Та що мав діяти? Не були довкола мене самі ангели. Мабуть, лиш отой вигаптуваний на хоругві — та й годі. Не міг я сказати, щоб між добрими й повздержливими людьми не було лихих і своєвільних, надто в народі козацькім, здавна поривчім. Я вибирав тих, кому вірив. Найбільшу ж довіру викликають натури найпростіші. Вони надійні й зрозумілі. Незбагненне викликає острах і зненависть. Люди — зернина до зернини. Зовні мовби всі однакові, а в кожному світ окремішній. Хіба треба казати зернині, щоб вона проростала? Зігрій сонцем, покропи дощем— і проросте й при битій дорозі, і на твердім перелозі.

Чи маєш очі, щоб бачити, і уші, щоб чути, і уста, щоб мовити? Дивимось очима Господа Бога, слухаємо його всечуючим вухом, мовимо його вогненним словом. Тоді приходять пророки і поети — і вже ми їхні раби і довіку не скинемо з себе ярма покори і бурмотітимемо їхні слова, забувши власні, або так їх і не навчившись за ціпе життя. Добре це чи зле? Я ж не мав ні пророків, ні поетів, мав лиш засіяти поле, а коли виросте і що — те дано знати лиш нащадкам. Оливина дає плід аж за десятки літ, Довго ждати, а треба. Я починав діло для живих, а чи діждуться вони плоду? Ждатимуть, вже й умерши, і живі кричатимуть до них, а мертві ждатимуть того крику.

Тепер я мав звернутися до всього народу свого, перш ніж вирушити з Січі. Я довго думав, як назвати те моє звертання. Послання? Грамота? Відозва? Декрет? Звернення? Вже існувало слово «універсал», воно охоплювало все: заклик, пристрасті, пророцтва, плачі, обітниці. Я вибрав універсали.

Самійло сказав:

— Король теж видає універсали.

Я відповів:

— Король або карає, або ж обіцяє милості. Я нічого не обіцяю, крім смерті.

— Тоді хто ж може пояснити, який смисл мають слова твоїх універсалів? — подивувався Самійло. — І чи вони взагалі мають якийсь смисл? Що це за слова? Навіщо вони, що вони означають?

— А що означають громові перекати? — усміхнувся я на ту його мову. Я знав, що для Самійла миліші пошуки туманних істин про смисл життя, добро і зло, про метафізичну непримиримість божественного і демонічного в людині. Гей, пане Самійло, не там ти сховався од жорстокого життя. Втікав од тих, що живуть жорстокі, як людоїди, шукав тих, кого оберігають янголи, а чоловік повинен оберігати себе сам, бо ніхто йому не поможе в сім світі.

Приграючи собі на своїй бандурі старенькій, проспівав я Самійлові пісню перед своїм найпершим універсалом:

А вже тоді сказав списувати свій універсал зазивний:

«Зиновій — Богдан Хмельницький, гетьман славного Запорозького Війська і всієї сущої обіруч Дніпра України.

Шанобливо звідомляємо вам, усім українським жителям міст і сіл обох боків річки Дніпра, духовним і мирянам, шляхетним і посполитим, людям усякого, більшого і меншого чину, а особливо шляхетно уродзоним козакам і святим братам нашим, що мусили ми не без причин почати війну і підняти зброю на панів і старост українських наших, від яких многовременно обиди поносим, злодітельства і досади і не тільки на добрах наших (котрі зависть возбуждають), но і на тілах вольних наших насиліє претерпіваєм.

Пани й князі коло Вісли і за Віслою не тільки вже стягають і з’єднують численні свої війська, але й підмовляють і побуджують на нас і пана нашого милостивого, ласкавого батька найяснішого короля Владислава, і хочуть вони це зробити, щоб із силою своєю прийти в Україну нашу преславну, легко завоювати нас вогнем і мечем, розорити наші мешкання, обернути їх на порох і попіл. Так вони хочуть знищити славу нашу, завжди голосну й відому не тільки в європейській частині світу, але й в азіатських, що лежать за Чорним морем, країнах. Ми ж постановилися в намірі нашому мужнім і безбоязним серцем та зброєю при Божій помочі станути не проти милостивого пана свого короля, а проти гордих державців, які мають за ніщо видані нам, козакам, і взагалі всім українцям високоповажні привілеї, що зберігають і скріплюють наші стародавні права і вольності.

Ми шлемо до вас цей універсал наш, закликаючи і заохочуючи вас, наших братів, усіх українців, до нас на військову прю. Краще вже й корисніше полягти нам від ворожої зброї на бойовищі за віру свою святу православну і за цілість вітчизни, ніж бути в мешканнях своїх, як невістюхи, побитим. А коли помрем на війні за благочестиву віру нашу, то наша слава і лицарська відвага гучно проголоситься у всіх європейських та інших кінцях землі, а дбання наше Бог винагородить нашим безсмертям і увінчає нас страдальчими вінцями. Отож станьте за благочестя святе, за цілість вітчизни і бороніть давні права та вольності разом з нами проти цих наружників і руйнівників, як ставали за свою правду славні борці (як уже засвідчено), предки наші, руси.