Тоді відкрилася мені сила розуму. Поки молодий, махав шаблею, дряпав пером, тепер мав прислужитися товариству досвідченістю, порадою, мудрістю, що для умів простих межувала мало не з тайнознавством. Оккам, який захищав Філіппа Прекрасного і Людовіка Баварського від римських пап, міг сказати, звертаючись до імператора: «Оберігай мене мечем, я збережу тебе розумом». Як сказано: навіть найтоншу павутину, зіткану людським розумом, сам же розум може розпустити й знищити. Про мене вже знано було, як, складаючи під лихим оком Потоцького ганебну субмісію боровицьку, все ж зумів ввернути туди слова про кривди наші й страждання. А чи ж знано, як помагав Дмитру Томашовичу Гуні укріпити табір на Старці? Якби не голод і не розбиття полковника Филогіенка, що мав привезти з того боку Дніпра запаси, то табору того не взяло б ніяке військо. Не тільки Потоцький та його шляхта, а й чужинські інженери, які були при них, не могли стямитися, бачачи зроблене простим козаком: «Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції грубого хлопа, дивлячись на розклад валів, шанців, батарей, заслон; якби коронне військо пройшло їх ями, переколи й діри, зломило грудьми дубові палі і частоколи, пройшло привалки і вали, то ще більшої відваги треба було б на те, щоб здобути їх всередині».
Найстрашніше, коли розум відступає перед силою. Ми вибрали місце — і добре вибрали, ми спорудили табір, якого не бачив світ, але й відрізали себе од світу, тож мали просити миру, а Потоцький, за яким була сила, Відмовив: victor dat leges — переможець диктує волю.
А хто міг би диктувати волю вітрові й хмарам небесним? Колц я, посварившись з старим Конецпольським, вдарився на море, то був я там і не був, повертався до Суботова і знову зникав, а коли й сидів на своїй пасіці, то дух мій, розум мій був далеко і вершив справи зухвалі й нещоденні.
Не чіпали мене в сподіванні приборкати. Бо хіба ж тільки земля наша медоплинна і всі добра7 милі були серцю панському? Прагли мати в своїй волі і владі і силу всю нашу, і дух наш. Хіба ж не проливав сліз Адам Кисіль, дивлячись, як сміло й сердито йшли на шляхетські коругви павлюківці під Кумейками: «Гарна та громада людей, і дух в ній сильний — якби се так проти ворога хреста святого, а не проти короля Речі Посполитої і отчизни своєї, — було б за що похвалити, а так — тільки зганити».
Якби знали, що виросте з мого розуму, то не тільки б зганили й зганьбили мене, з військового писаря зіпхнувши до простого сотника чигиринського, а подерли б моє тіло ведмежими лапами!
Лякалися передовсім не тонкого розуму, а грубої сили і радувалися, отлумивши її і погромивши. Ще й знаходили, як Окольський, вишукані слова для цього: «Якась ласкава парка діамантовим ножем, на промінні сонячнім загостренім, перекраяла ту грубу линву, заготовлену на приборкання вітчизни».
Мене тим часом не чіпали. Сам старий Конецпольський не згадував про кодацьку історію, після мого тодішнього зникнення не став мститися на моїх домашніх, хоч перед цим наказував старостам і урядникам, що коли не можуть козаків до рук дістати, то карати їхніх жінок і дітей і доми їхні руйнувати, бо, мовляв, краще нехай на тім місці кропива росте, ніж би ті зрадники множилися.
Може, й від мстивого старого гетьмана коронного заслонився тоді своїм розумом та добрим серцем, бо взяв собі в Суботів на прожиття нещасну вдову шляхетську з малою донькою, — і вже тепер так сталося, ніби вони оберігали мій хутір.
Те й почалося від Божої Матері—заступниці, бо все на світі з чогось починається.
Коли тоді на Старці вже незмога була триматися і старшини запросили миру в Потоцького, а Гуня і Филоненко вночі втекли з табору, то послом до коронного гетьмана зголосився йти Роман Пешта, полковник реєстрового війська, прилученого Острянином до своїх загонів. Тепер Пешта мав спокутувати перед вельможним гріх не тільки свій, а й інших полковників — реєстровців: Левка Бубнівського, Каленика Прокоповича, Михайла Мануйловича, Василя Сакуна, Івана Боярина. Обрано Пешту, бо вважався найхитрішим і найпронозливішим, таке ніби й не козак, а поганий татарин, — вузькооке, кривомовне, підступне й слизьке, як вуж. Коли вже проліз аж до полковницького звання, що ж його такого зупинить?
То й що ж цей хитроокий і хитромовний? Входячи в гетьманський намет, упав трупом, насилу панство відлило його водою, потішаючись, які—то вутлі козаки, хвацько накручуючи шляхетський вус над цим нікчемним свавільником. Коли ж Пешта оклигав, то лагідною мовою став просити милосердя в Потоцького, забувши, що йому велено не просити, а домагатися, не слухати умови, а самому ставити їх.
Щастя, що не довелося мені бачити того поганьблення козацького звання і роду нашого всього, бо при виїзді з табору відлучено мене від посольства і попроваджено служебниками королівського комісара Адама Киселя по розбагнених од дощів дорогах до старої дерев’яної церковці на краю долини, де мене буцімто хотів бачити сам прийшлий8 пан сенатор, він же каштелян брацлавський, володар багатих маетностей на Київщині, Поділлі й Волині, власник Гощанського замку, майбутній воєвода київський, гарячий прихильник грецької віри, як він сам казав, ще більший прихильник замирень з козацтвом, про що вже й не казав, а всіляко дбав, вигадуючи нові та нові сильця і пастки, в які ускочила б Україна.
Служебники їхали поперед мене й позаду, щоб знав, куди прямувати, а втікати не пробував, та я й не думав про втечу. Коні важко чалапали копитами по багнюці, дощ сіявся густо й нудно, в. таку погоду жити не хочеться, а тут геть не хотілося — без погоди.
— Де ваш пан Кисіль? — гукнув я переднім.
— Вже скоро, пане писарю, — відмовив один із служебників і притримав свого коня, щоб опинитися поруч зі мною. Так їхали далі, я мовчав, служебник, літній довговусий шляхтич, теж не пробував заговорити, все ж не стримався:
— Пан Кисіль високо цінує пана писаря. Часто згадує спільне навчання у Львові.
Згадувати давнє не хотілося. Пояснювати цьому старому, що мщв я едукацію трохи раніше за пана Киселя? Хіба ж це нині важило? Ще гриміли в мене бої на Сулі, на Сніпороді, коло Жовнина, бачив я вбитих, жили вони в мені ще й досі, вже й убиті, не хотіли вмирати, здригалися, борсалися, здавалося навіть, що хочуть звестися і знов іти в бій, тіла їхні ще зберігали тепло, не дубіли, життя з них хоч і забране, але ще не цілком, щось лишилося, чогось не віддали вони і не віддадуть, навіть померши остаточно. Мертві, вони мовби більшали і лежали всі величезні, безмежні й безкраї — на всю землю. Не віддавали своєї землі ворогові навіть мертві.
Мені ще й тут видавалося, ніби вся земля встелена трупами козацькими, і я мимоволі стримував коня — не наступити на мертвих, не зачепити бодай краєм копита, не потривожити. Служебник Киселів трохи подивовано спостерігав ті мої остороги, але не казав нічого, не пробував більше повести мову про свого пана, і я вдячний був йому за те.
Врешті забовваніла задощена церковця, покинута Богом і людьми, поставлена не знати ким і коли на краю плавнів — чи то для пастухів, чи для заблуканих душ.
— Просив би пана писаря про віщось, — несподівано мовив служебник, хоч бачив, що вже й часу не має висловитися, та й що мав просити в мене, коли я не знав, на якому світі перебуваю і на якому буду ще до того, як скінчиться цей тяжкий день.
— Знаю, що пан писар часто буває в Переяславі, — вже коло самої церковці знов промовив служебник. Я глянув на нього. Передні служебники вже зіскакували з коней; один підбіг до мого вороного, взяв його за вуздечку. Старий служебник нахилив голову, даючи мені знак спішитися і йти в церковцю.
Не було ні паперті, ні підмурку, навіть порога, не було й протоптаної стежечки до дверей, густа висока трава тулилася до самих стін, здавалося, росла й з — під самої церковці. З тої трави задощеної, обурливо молодої і свіжої, ступив я до цього притулку скорботи й молитов. Химери, пане Киселю, химери! Не приймав мене у шовковому шатрі комісарському, встеленому килимами, заставленому золотими та срібними цяцьками і кунштиками, щоб знетямити, як гетьман Потоцький нашого Пешту. Вибрав цей убогий притулок, щоб виказати свою скорботу позірну й страждання душі православної? Палкий захисник грецької віри і люду українського? Яка облуда!