Відпустивши Виговського, я задрімав трохи, сподівався хоч уві сні побачити Мотронку і почути її голос, а припливли ці два лебеді, не знати де й узявшись, а тоді пітьма згустилася до чорноти нестерпної, і з її ядра зродилася світляна хмара, з якої вийшов мій Самійло.

Здоров будь, гетьмане, — сказав привітно. — Радію твоїй великій перемозі.

— Не знаю, як вестися з тобою, — одповів я. — Зичити тобі здоров’я? Але ж ти дух несмертельний. Казати нашим звичаєм: «Чолом»? А в який же бік бити чолом, коли ти дух всюдисущий?

— Поводься, як з власного мислю, гетьмане. Одсунь її на відстань і побачиш, в чім її сила, а в чім хибує.

— Кому ж про це розкажеш?

— Знай сам — і вже цього досить.

— І що? Каратися сумлінням? Чи сповідатися перед тобою?

— Сумління надто невизначена субстанція. А я дух — так само невизначений. Дві невизначеності затяжко навіть для такого чоловіка, як ти. Тому приходжу до тебе, як твоя мисль. Віднині ти вже великий чоловік.

— А чи треба міряти людей?

— Про це не питають. Воно приходить само собою. Як сказано: «Тоді ти будеш царем так широко, як схоче душа твоя».

— Скажу тобі по щирості, Самійле, що іноді мною вже заволодівало відчуття величі, і тоді ставало страшно.

— Є велич від учинків, а є — від оточення, від хвали, лестощів і повзунців. Ось був у тебе цілу ніч Виговський. Як вівся, що казав?

— Слухав поштиво, не суперечив. Не хвалив мене, ні в чім не запобігав.

— Але й про козацьку силу змовчав. А писарі твої склали вже вірші на Корсунську перемогу, і мав би пан Іван тобі їх принести.

— Незграбна муза писарська, — сказав я. — Остерігав Виговського перед незграбним словом книжним, тож і не наважився він нести до мене такі вірші. Багато темряви напущено навіть у письменні голови, а як її вигнати звідти?

— Будь обережний, Богдане. Тепер у тебе влада безмежна і велич запаморочлива, а від них теж треба очищатися, бо гріхів, злочинів, неправди там ще більше, ніж у підлій пониженості й мотлосі. Коли люди пролили свою кров за дорогу їм справу, їм уже ніщо не завадить проливати чужу кров, аби лиш утримати завойоване. Так пояснюється шлях від першого мученика святого Стефана до чорних вогнищ інквізиції.

— Що ж порадиш, Самійле?

— Зупинись і подумай. Гарячі голови штовхатимуть тебе далі й далі, а ти будь упертим і незбагненним — і для ворогів, і для друзів.

— Може, й для самого себе?

— Це теж часом буває корисно.

І з тими словами зоставив мене самого. Не встиг сказати Самійлові, що мав уже до цього намір іти під Білу Церкву і стати там у межах, означених ще древніми київськими князями, а тоді вести переговори з королем і його сенаторами. Та мав казати це не духові безплотному, а козакам своїм, які гучно, з музикою, з високо піднятими хоругвами, в радості й піднесенні вирушили вже другого дня широкою долиною Росі, приспівуючи своєму походові:

Кучерявилися верби, зеленіли трави, лежали лагідні поля, повні сонячного блиску, ласкавіли личка дітей, які вибігали навстріч козацькій силі, жінки дарували усмішки, бабусі виходили з відерцями води й кухликами — дати напитися воїнам на поході.

Земля моя м’яка і добра, і люди на ній з м’якими серцями. Не було в них каменя в помислах, не було в душах того, що гнітить, та коли вже вибухали гнівом, то були страшні, Я мав покерувати гнівом тим. Хіба не було Наливайка, Павлюка, Острянина ще за пам’яті оцих бабусь і хіба не жила завжди надія у їхніх душах? Затихли козаки, прихилилися, поки підросли діти, а тоді з’явився я — страшний для шляхти гетьман Богдан Хмель — і відродив надію, а з нею мала прийти й віра в майбуття, без якої народу не існує. Що вище — віра чи надія? Надія живе в людині від самих її початків, віра приходить згодом. Іноді й зовсім не приходить. Іноді змінюється, як вітер. Я почав з Богів земних, а треба було з небесних. Поки не повалиш небесних, земні триматимуться. Козаки мої йшли розлогою долиною Росі та знай виспівували про свої перемоги на Жовтій Воді і під Корсунем, тепла земля стелилася їм під ноги шовковими травами, і нічого й не треба їм, окрім цієї землі. Моя ж думка вже летіла далі, сягала й небес понад нами, бо чоловік живе на землі, але й під небом, під стихіями і їх битвами. Всім битвам стихій настає кінець, коли в справу втручається людина. Бог тільки спостерігає, нічому не надаючи переваги. Людина не може бути такою байдужою. Небо, вода, земля, сонце, вітри — ці титанічні сили завжди перебувають у таємній змові, тому людина вибирає щось одне і йому покровительствує. Ми стали одною з стихій, але ніхто ще не міг цього збагнути, всі наші вчинки мірялися звичними мірками, всі мої вирішення й наміри трактувалися з погляду слухняного підданства навіть тоді, коли стало відомо, що король Владислав, застудившись на полюванні, помер у Литві за шість днів до Корсунської битви, на щастя не довідавшись про ганьбу свого війська.

Львівський міський райця Кушевич писав після того, як став я під Білою Церквою: «Мусимо признати в тім чоловікові велику поміркованість, яку він справді не по — варварськи виявив, не наступаючи далі з своїм побідним військом по тім, як знищив майже до решти військо наше і довідався про смерть королівську; заявляє тепер і публічно, і приватно, що, як з тяжкого мусу наступав на кварцяне військо, так тепер сердечно жалує розливу християнської крові, складаючи вину на фатальну нашу малодушність і страх, з великим соромом нашого імені заявляє, що щастям своїм зовсім не заноситься, ані тішиться з нашого нещастя, знаючи вдачу фортуни, що, як облесниця, а не щира приятелька, зваблюючи великими надіями, зводить смертних на погибель; прагне — не знати, чи щиро — спокійно сидіти собі за Дніпром і там при давніх вольностях нести повинну службу і сповняти накази…»

Я ж зупинився не для підданства вірного, а для впорядкування стихії, яку сам же розбудив і випустив. Після Корсуня вся Україна спалахнула повстаннями. Не треба було вже ні моїх універсалів, ні закликів. Земля очищалася вогнем, визволялася з — під панського гніту після перших моїх перемог. Перелякана шляхта, пани, орендарі, лихварі, урядники, католицькі й уніатські проповідники, взявши ноги на Плечі, утікали за пограниччя, яким стали Полонне, Заслав, Корець, Гоща. Я послав довірених своїх на Лівобережжя, щоб поєднати його з своєю силою. Тепер пускав силу на Брацлавщину, на все Поділля, бо в самого сили тої не поменшувалося, а щодень побільшувалося, і вже й полічити всіх прийшлих ніхто б не зміг — чи то було їх п’ятдесят тисяч, чи сімдесят, чи й усі сто. Хан кримський, щоб не пропустити паювання здобичі, квапився до мене з ордою своєю (нате й мій глек на капусту!), та що то була тепер за орда — одинадцять тисяч усього — порівнюючи з тим велелюддям, яке гриміло в широкій долині Росі!

Всім здавалося, що я зупинився і навіть розгубився від своїх перемог, я сміявся в душі з тих сліпих людей, бо ще ніколи не рвався вперед, як тепер, а робити це можна й тоді, коли стоїш на місці. Я не мав часу озиратися. Хто озирається — гине. Вперед, далі, прорубуйся, пробивайся і веди за собою всіх, бо тільки ти знаєш, куди, чого, навіщо, тільки тобі відкрилася таємниця вічності. Вічності я не лякався. Довго й тяжко йшов до мети свого життя, часто й несвідомо, віддавав усю снагу й силу, тепер, досягнувши й осягнувши, міг спокійно дивитися в обличчя долі. Бо звершив діло свого життя. Знав, що часу мені відпущено обмаль. Настороженість, недовір’я, підозри, байдужість, зради — все це я мав зламати, пускаючись іноді й на хитрощі, і на підступи.