А сам подумав: це ж не пані Раїна сховала Мотрону — вона сховалася сама. Мати для неї дорожча за мене. Та й не мати, а якась примха, забобон, вибрик.

В’їздив у Чигирин в сяянні слави й величі, але не помічав блиску і святковості, а бачив те, що мало б ховатися від звеселеного гетьманського ока. Звідкілясь набралося повно старців на моїй путі, але не тих, що з кобзами піднімали люд за Хмельницького, а нікчемних торбохватів; якісь жалюгідні обірванці, мали тільки подобизну людську, були мовби давно вмерлі, але вперто жили далі, і це сприймалося як знущання після всіх смертей, які мені довелося бачити й пережити. Сироти бігли за мною, ніби відчувши мою безсилість і безпорадність, жорстоко потішалися з цього, канючили верескливими голосами: «Грошика! Грошика!» Священики в золотих ризах вийшли, заступили мені золотою стіною дорогу, і я мусив або ж зупинитися, або ж повернути коня з площі на ту вулицю, що вела до мого дому, вони ніби штовхали мене до моєї ганьби, і я безсило піддався їм і поїхав понуро туди, де мене ніхто не ждав.

Не було то вимріяне повернення.

Вважають, ніби привабливість влади ще й у тім, що вона, як і свобода, дає змогу і право вибору самотності. Я не хотів цього вибору! Хіба ми не тимчасові на сім світі? Навіщо приходимо, і як маємо жити, і чи всіх терзає сумління, і чи кожен з нас спроможен поєднати свою душу ще з чиєюсь? Я мав і не мав такої душі; Який я тоді був безмежно самотній, попри всі натовпи, приязні обличчя, гуки, стрільбу, вівати! Довкола тільки порожнеча, і в душі теж порожнеча. О, коли б Мотрона опинилася поруч, щоб зрозуміла мене і втішила, щоб стрілися наші очі, повні жаги, безмежно жадливі, щоб я прозрів її усю. наскрізь, а вона мене! Марні сподівання. Весь світ насміхався з мене, і не було рятунку. Де порятунок, в чім? В просторах, в неосяжних далях, в безкраях, в ширянні духу, що оберігає цільність і досконалість, де не було любові, отруєної лжею, де буде все правдиве й чисте, як во дні сотворіння світу?

А сам навертав коня до свого двору, сподіваючись без надії, тішачи себе, як мала дитина, нездійсненним, хоч і знав уже, що ніколи не розщедриться для мене життя дарунками, а зустрічатиме тільки ударами, щораз болючішими й безжальнішими.

Все було як і тоді, після Жовтих Вод. І двір повен люду, і діти мої дорогії, ще й Тимко поспів навстріч батькові, і ґанок знайомий, і вікна розпрозорені, як її очі, як оті очі, до яких я стільки йшов і прийшов і яких тепер не побачу… Не було тільки пані Раїни на ґанку, не скрикувала біло, не з’являлася, не стрічала, я бив ногами двері одні й другі, Тимко помагав мені, малий Юрко насилу встигав за нами, Катря відстала, усунулася від чоловічих гнівів, ніхто не виходив нам навстріч. Тимко помуркував співчутливо й трохи насмішкувато, — аж тут нарешті з’явилося перед нами щось чорне, поморщене, виблідле й кисле, як сирівець, і заступило дорогу, перехрестило двері, як розп’яття.

— Маєш, гетьмане, — муркнув Тимко. — Вже пані Раїна обставилася в твоїм домі якимись уршулинками73.

— Де пані Раїна? — гукнув я в оту закислість, мірячись відгорнути її з — перед себе і йти далі, добиратися до найдальших сховків свого дому, щоб знайти оту кляту кобіту, що зготувала мені таку кривду й безчестя.

— Пані Раїна молиться, — проблямкало у відповідь не знати чи й голосом людським, чи пекельним якимсь, і тут моє терпіння урвалося і я вхопився за шаблю.

Молиться! Весь народ молиться за мене, за моє заступництво, за славу мою і моє серце, а в моїм домі моляться проти мене! Хто, і чому, і як сміє!

Я прибрав з путі оту нікчемну перепону, щоб видобути пані Раїну коли й не на розтерзання, то хоч для того, щоб сказати їй усе, що мав би сказати, та вона сама стала переді мною, вся в чорному, бліда, з твердим, несхитним поглядом, і я безрадно опустив руки, Кивнув, щоб полишили нас удвох, глянув на пані Раїну. Закутана в чорне, сувора, висмукла, схудла, змарніла, може й вистраждана. Чом би то? Тоді, після Жовтих Вод, стрічала мене вся в білому, радісна й піднесена, може, сподівалася, що розіб’ють мене коронні гетьмани і шляхетська кров її доньки не зіллється з моєю хлопською кров’ю? Тепер не мала на що сподіватися, тож і зодяглася в жалобу по своїх надіях?

Я провів рукою по обличчю, відігнав од себе всю озлість і скаламученість духу. Принизливо обтяжувати душу підозрами. Надто перед жінкою, хоч саме перед жінками вдаємося до підозр найчастіше.

— Шана, пані Раїно, — сказав їй майже сумирно.

Вона мовчала і бгала губи.

— Де гетьманша?

Пані Раїна стояла глуха й німа.

— Де Мотрона? — закричав я. — Матрегна, ваша донька, де? Куди ви її поділи?

— Ви її не побачите більше, пане Хмельницький, — твердо мовила пані Раїна. — Я вже казала вам, але ви не захотіли мене слухати, пане Хмельницький. Ви вважаєте, що ви гетьман, звитяжця, герое, і вам усе дозволено. Але для мене ви пан Хмельницький, який не має ніяких прав на мою доньку, що перебуває в католицькому шлюбі з паном…

Я не дав їй вимовити того ненависного імені, затупотів ногами, вдарив себе в груди, готовий вирвати своє серце і кинути їй у лице: нате, їжте, разом з своїм брудним підстаросткою, топчіть, знущайтеся!

— Поки її чоловік живий, Матрегна не може ділити ложе з будь — ким, хоч би то був сам король чи імператор, — занудливо тягла пані Раїна. — Ви обіцяли мені розгрішення від шлюбу, але де воно? Я мати, моє серце обливається кров’ю, я не можу… Поки в Матрегни є чоловік у законі…

У законі… Є… у законі… Тисячі голів шляхетських міг би я кинути до ніг пані Раїни, але тої клятої голови не було між них, мерзенний Чаплинський утікав од мене, як заєць, мабуть, не наздожену його й на тім світі, то що ж мені — ось так і каратися вічно?

— Казав уже пані Раїні, що матиму благословення від самого патріарха вселенського. Чи сього мало? Може, ще від примаса польського маю випрохувати дозвіл на розторгнення Матрегниного шлюбу? Але його преосвященство має доволі клопотів з вельможним панством, яке після погрому від козаків і після смерті короля геть одуріло і казиться од люті й безсилля. Пані Раїна хотіла б спинити життя але ніхто сього не годен зробити. Я не мав доволі часу щоб здобути таке пожадане для пані благословіння. Міг би купити його, як купив молдавський господар Лупул право пошлюбити черкешенку — мусульманку, давши бакшиш султанові в п’ятдесят тисяч реалів і двісті вісімдесят гаманів золота патріарху. Але Мотрона для мене вища за все золото світу! Мотрона — як слава. А до слави не підкрадаються поповзом, її не купують за золото й коштовності, перед нею не запобігають, з нею не йдуть під вінець, ждучи благословень чиїхось, — її завойовують, беруть силою, ґвалтують, топчуть, нищать, щоб піднятися на уламках…

Пані Раїна мовчала. Чула чи й не чула мене? Чоловік безсилий перед жінкою. Влада так само безсила. Жінку можна топити, як відьму, палити на вогні, як чарівницю, розривати дикими кіньми, як вшетечницю, але знищити саму сутність жіночу кому дано?

Я опинився перед душею темною, непросвітленою. Мав би це помітити давно, та не помітив, засліплений своєю запізнілою любов’ю. Тепер мав спокутувати свою сліпоту. Все горить довкола, а в цієї жінки душа холодна, темна й недовірливо — понура навіть до мене, до гетьмана, до Богдана. А я? Народ ллє потоки крові, поту й сліз, а гетьман ллє потоки слів, і перед ким же? Перед пустою кобітою неправедною! Шкода говорити!

Мотрона і її мати знали про мене все, а я про них — нічого. Та чи й можна щось знати доконечно про жінку? Сприймаєш її такою, як вона є, відтручуєш або береш — ото й усе. Справедливість — це слово, яке лунає найрідше між чоловіком і жінкою. Я не був справедливий до Мотронки. Так і не сказав їй про свою любов у день нашого шлюбу. Не вимовив цього слова не тому, що боявся його, а просто вважав: запізно для мене, Те, що було в моїм серці, мало б називатися якось інакше, ще вище за любов, а як саме — я не відав! Гадав, іцо дарую Мотронці велич, і вона цим вдовольниться, але полишив її наодинці з пані Раїною, а в тої душа виявилася дрібна й скарліла. Для карликів же немає величі. Вони цінують тільки те, що дрібніше за них. Чи ж Мотронка винна, що я пхнув її в обійми пані Раїни?