Скільки тих возів, як поглянути довкруж, котилося вже на сім світі, і всі мовби на мою землю, відкриту всім вітрам і лихам, а вже й тут ось панство попровадило на мене одразу своїх сто тисяч возів, карет та ридванів, так ніби мірилися підгорнути козацтво все під колеса, потоптати кіньми, вимостити собі козацьким трупом дорогу в медоплинні степи та до молочних рік України. Розгортали пани військо навмисне широко, щоб налякати козацтво. Мовляв, коли Хмельницький побачить таку страшну силу, то скочить на швидкого коня і сховається у своєму Чигирині, а звідти, коли тісно буде, і на Запоріжжя піде.

Я шарпав шляхетські полки наїздами, розсипаючи їх. аж до Луцька, Острога, Сатанова, та на головні сили, які рухалися від Чолганського Каменя, не нападав. Вибрав собі місце для стояння малоприступне: глибокі балки, бугри, річка Ікава розлита в стави та болота, чорториї й крутосхили, — для козаків оті яри, болота, води ніби дім рідний, а для шляхетської кінної їзди пропад і загибель, ні просунутись, ні пересунутись, ні розігнатись, ні погнатись. Переправившись через Ікаву під Пилявцями, я при доброму фортелі став, всюди мав ліси, засідки, тяжкі для ворога переправи через стави та болота, табір свій за звичаєм уфортифікував як окопом, так і возами, стаборувавши їх за наукою козацькою в шість рядів, військо все своє замкнув у своєму окопі так, що ні підступитися, ні вирвати бодай одного чоловіка, заховав, що й не злічити.

Пастку розставлено, тепер мав я заманити в неї шляхетську мишу. Коли панське військо підійшло під Старокостянтинів, козацька застава зустріла його. вогнем і трималася весь день при фортеці так, ніби тут і мала розгорнутися велика битва. Однак уночі я відкликав заставу звідти, що потрактовано було панством як переляк перед їхньою силою: «Господь Бог всемогутній напустив такого страху неприятелеві в очі, що вночі з такої сильної фортеці втекли, залишивши нам вільні всі переправи».

В яких би тут головах не зашуміло при такій фортуні! Ще коли вирушали в похід, то більше думали про святкування перемоги, ніж про битву. Везли вина й посуд для банкетів, сотні возів наладовані були залізними ланцюгами, щоб заковувати в них бранців. «Як ведмедів, вестимемо козаків у ланцюгах за возами!» — похвалялися пани. Щоб честь подавления ребелії не дісталася комусь одному, обрано було трьох регіментарів, а до них приставлено військову раду на 10 чоловік, без якої регіментарі не могли нікуди й посунутися. Ніхто не знав, кого треба слухати, хто тут начальник, кому що робити, та панство не вельми тим і переймалося, вважаючи свій похід урочистим шестям до слави, а не до сутичок і боїв. Втікачі, що хмарами бігли з шляхетського табору, — прилучались до мого війська, розповідали, ніби панство у своїй зарозумілості вже й до самого Бога зверталося з такою молитвою: «Господи, не помагай ні нам, ні козакам, а тільки з висоти свого трону дивися, як ми розправимося з цими хлопами!» Пани похвалялися, що для козацького мотлоху шкода й зброї — вистачить київ та канчуків.

Таким людям треба б убиратися в пір’я, щоб легше індичитись.

Зайнявши Старокостянтинів, пани вислали під козацькі позиції передовий полк нашого давнього знайомого Зацивільковського, що був колись козацьким комісаром. Зацивільковський бився запекло, присунувся під самі наші окопи і став табором, не вибираючи місця. Так непорядно обоз розложив, що шість узгірків собою покривав, а між ними яри та болота. Віддав я панам те поле, щоб собі ноги зламали.

Тоді ж загинув Ганжа. Видно мені було добре з пилявцівського замочка, як він з кількома самоборцями скочив через гатку на той бік Ікави, як викликав на герць шляхтичів, видно було, як рубається з одним, і другим, і третім, всіх долаючи, а тоді невидима куля прилетіла, вдарила в живіт, і Ганжа похилився на коні, зламався, та все ж здобувся на силі і, вже вмираючи, знов бився, поки й випала з мертвої руки шабля. А я все те бачив і карався в душі, що безсилий запомогти, порятувати, воскресити свого лицаря. Де ж велич життя, де тайнощі й захвати, коли все кінчається так жорстоко, ганебно й несправедливо? А може, й справді, щоб стати героєм для України, треба загинути? Як Байда, Підкова, Наливайко? Тільки я живий і сущий у своїй незмірній величі, яка возносить, але й пригнічує водночас.

Кілька днів придивлявся я, як пани хочуть здобути переходи через Ікаву, одну греблю тричі здобували і втрачали знов. Опанувавши перехід, збили козаків з поля і загнали в окоп. Тепер мали намір приступити під самий мій замок, та тут я неждано вивів усе своє військо і вдарив на розвезлі панські сили, погнав їх через річку, топлячи в воді, нищачи в тісняві й у непрохідцях. Сам з гетьманським полком помчав у битву, летів у лаві, припадаючи до кінської гриви, гукаючи: «За віру, молодці, за віру нашу!», лівою рукою тримав повід, а права висіла десь унизу, збоку, далека й безмежно довга, до безміру продовжена і обтяжена шаблею, звисала для замаху, для посвисту, для глухого удару, для крові, смерті й перемоги. А довкола все валилося: люди, коні, світ, залитий кров’ю, несамовитий світ, у ненависті, в криках, зойках, піснях, розгорнутих хоругвах, ошалілих конях. Билися не тільки за свою землю, але й за свою гідність, за славу й історію, тож і вийшла та битва нещаслива для шляхетської сторони, їхнє військо одразу стратило серце, і вже тепер не я мав почуватися жертвою, а ті, хто ще вчора в безмірній пихатості своїй вважали нас за ніщо і вже святкували вікторію, ще й не здобувши її.

Сподівалися повернути собі втрачену над нами владу, гадаючи, що для цього досить лиш занести меч над нашими головами. Але якої ж влади можна домогтися мечем? Хіба що над мечем же. А коли він виявиться гострішим? А в мене була влада велика над землею, над сонцем і дощами, над власним потом і холодними снігами, вся в терпінні, в тисячолітнім триванні й очікуваннях, була в ній насолода перемоги, розпач понад стихіями, радість, коли над головою кричать журавлі, і гриміння голосів сущих і тих, що колись будуть, які вимагали: поможи відійти від смерті, порятуй і поможи, щоб трави топтали коні не сідлані, щоб сичі плакали над своєю долею, а не над людською, щоб дощі змивали голови закоханим, а не вбитим, щоб вітри стогнали в зелених байраках, а не над руйновищами.

Я стояв під Пилявцями самотній, безпомічний, на голодне й босе моє військо, на моїх голодранців і галайстрів насувався в золотій своїй пишноті нахабний панський світ, який не хотів відмовлятися від загарбаного і завойованого предками їхніми, а те, що дано нам було історією, життям, природою і Богом, зневажав і насміхався з нього.

Мене полишено під Пилявцями на власні сили, бо навіть мій зрадливий союзник, хан кримський, прислав сказати, що до за кінчення байраму орда, не може прийти на поміч, а слова нового султана турецького про сприяння в моїх замірах мали зостатися на папері чи й не назавжди.

Та про свою самотність мав знати тільки я, панству ж треба було дурити голову, ніби стою так довго й уперто, бо жду хана, і сілістрійського пашу, і самого чорта — біса. Я посилав козаків — одчайдухів, які мали нібито добровільно перекидатися до панського табору і малювати там якомога більше жахів про те, яка страшна орда підходить мені на поміч, тоді підослав панам для більшої віри ще й попа, який на хресті заприсягнув, ніби орда вже за один перехід звідси а ще після того вдався й до геть дитячої штучки: попросив Кривоноса перевдягнути своїх молодців у татарську одіж, повивертата кожухи вгору вовною і надвечір прискочити з степу до мого табору з татарськими галалайканнями, свистом і тупотом. Кричали в моїм таборі щодуху «алла!» ще й поночі, палили безліч вогнищ, так ніби сила моя побільшилася удвоє чи й утроє, ми з полковниками сиділи в моєму шатрі та припивали за панський переляк, не дуже й вірячи в нього, насправді ж вийшло так, що заніс я руку, а назавтра виявилося: вдарити нікого.

Регіментарі, перелякавшись «орди», скликали військову раду, і після криків, прокльонів, звинувачень вирішено було відвести табір до Старокосшнтанова на зручніше місце і там укріпитися як слід, а військо мало зостатися тут під рукою Вишневецького і стримувати того «мізерного козачка», як звано мене було між панством. Вози Заславського, Конецпольського й інших значних панів мерщій рушили з табору, в темряві ніхто нічого до ладу не міг розібрати, вмить облетіла всіх чутка, ніби регіментарі з своєю кіннотою втікають, лишаючи всіх напризволяще, шляхту і її службу охопив жах, вже їм видавалося, що звідусюди наступають на них козаки з татарами, хоч то наступали на них власна їхня пиха дурна, сваволя, неправда, утиск бідних, і вже тепер ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонор, ні погрози, ні кара інфамії — ніщо не могло повстримати цих перестрашених нікчемних вояків, і вони кинулися втікати, почався, може, найганебніший exodus77 в діях їхніх, втікали, ніким не гнані, забувши про своє шляхетство, про сором, про те, в якім стані лишається Річ Посполита. Заславський тікав до свого Вишнівця, Конецпольський до Бродів, Остророг до Одеська, Вишневецький на простій підводі домчав до свого Збаража, а вже другого дня був у Львові, маючи при собі всього лише двоє людей, що позосталися з усього його війська. Пан Кисіль, покинувши карету свою сенаторську, не зважаючи на подагру, допав коня і втікав наперегінці з молодими шляхтичами. «Біжать усі, і я з ними біжу в скаліченім своїм здоровлі — сам не знаю куди, — скаржився гірко. — О Вислу вже деякі за сей час оперлись».