Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.
Вiсiм чоловiк - це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…
Це все розказував їм Рябченко i додавав:
- Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.
- А яка ж то? Кажи!
- Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.
- Ой! А хто ж то? Ану, кажи! - почали питатися.
- Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.
- Хi! Що б то вiн i зробив?
- Почне каламутити в громадi, почне коверзувати - може лиха наробити.
- Та вiн уже тепер притих,- озвався Сучок,- вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
- Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..
- Цурається? - спитав Копаниця.
- Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! "Я,-_ каже,- того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам,- каже,тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити".
- Ич, iдолова душа! - обурився Терешко.- Муляють йому тi багатирi!
- Ну,- сказав Рябченко,- а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.
- Дак що ж iз ним робити? - спитав Денис.
- Приняти до нас у спiлку,- вiдказав Рябченко.
- От такої!
- Iншого нiчого не вигадаєш.
- Та в його й грошей нема.
- Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
- А як не схоче? - питав Манойло.- Он же, чуєш, який голiнний?
- Треба так зробити, щоб схотiв,- обстоював за своє Рябченко.
- Ну, та як же ти зробиш? - не розумiв Копаниця.
- А треба, щоб йому був великий бариш,- вiдказав Рябченко.
- Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!
- Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.
- Чого ж то так? - спитав неприхильне Денис.- I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!
- Що ж ти маєш робити,- казав спокiйно Рябченко,- коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.
- То тодi йому хвоста вкрутимо?
- Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.
- Бо вiн же в їх голова, старшина!..- зареготався Копаниця.- Що правда, то правда,- нам треба його збити з плигу. Бо воно - блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться,- йому це найзручнiше.
- Та що ж, i заходюсь,- згодився Остап.- Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.
Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.
- Дарма, аби впiймати!
- А там скрутимо йому в'язи!
- Щоб не бришкав!..
- Нiхто тепер не бришкатиме!
- Прив'яжемо колодку свинi!
- А коли й з колодкою полiзе - по мордяцi!..
- По мордяцi! По мордяцi!..
I знов усi зареготалися,- так їм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.
II. ЗIНЬКО
Зiнько Сивашенко йшов полем. Iшов не поспiшаю-чись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. I вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.
Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Вiн грався з їми, вiн обнiмався з їми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодої сили, молодого життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно- й темно-зеленими хвилями.
Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися, котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той усмiх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.
А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як сталь, трепетало тiєю силою, здригалося вiд одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити - щось велике, дуже i гарне-гарне!.. I Зiнько й сам не помiтив, як те поривання до руху, до дiла вихопилося в його з грудей голосним криком: "Гей-гей!" - далеко розкотилося полем, i Зiньковi здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, i плеснув об берег блакитного неба, i небо всмiхнулось До його, до Зiнька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярiв i байракiв, що мрiли здалека, як до тих пташок, що дзвенiли в повiтрi, як до тих метеликiв, що трiпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!
Ой, та й гарно ж жити на свiтi, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне - таке, як оцi поля краснi! I вiн їх робить, тут є й його праця: от вiн здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює незгiрше за iншi, нi, ще й краще…
Ой гарно ж, радiсно, легко! I небо смiється, i поле смiється, i смiється щастя. Чому кажуть, що нема в свiтi щастя? На свiтi багато-багато щастя! Треба тiльки його здобути. Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде,- так i щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цiєю думкою. Чи не тiльки зараз вiн до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тiльки що, може, не думав про це так… розбiрно…
Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш - щасливий будеш, не здобудеш - знидiєш або згинеш.
Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по однiй подiї. Почав з найближчих, що трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. I потроху забув, з чого почав думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.
Почув у своїй душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.
Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi, засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоїть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..