Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни.

- Кажи, чого треба?

- Хочеш пшеницi?

Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то має бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не пiдводить. Може, вмисне, щоб потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.

- Якої пшеницi? - запитався врештi.

- З дому.

- Не брешеш?

- Чого б я став брехать?

Рябченко ще подумав i згодився:

- Добре!

- Почому даси?

Рябченко сказав пiвцiни.

- Дешево.

- Знайди дорожче!

Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав:

- Добре, зараз принесу.

- Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде!

- Та вiн уже заходе.

Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов.

Цiєї ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в кишенi забряжчали грошi. Тодi з упокоєм заснув.

Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче поменшало, але потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав.

Роман справив собi нову черкасинову жакетку, i в його нiчого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з засiкiв, добравши до замка старого ключа. З цим ключем вiн i потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав.

Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було до схiд сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його та й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день.

Другого дня Роман лагодивсь iти ще в якусь економiю шукати служби. Устав рано,- ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха… Удяг його.

В економiї нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем у лiсi.

- Ех, жисть мотузяная!..- нарiкав, вертаючися додому. Сонце вже припiкало, довелося скинути кожуха й нести.- I якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж не бачив, як я вдягав його.

Завернувсь i пiшов у город. Вiд економiї туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок, жакеток, штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або на брудному рундуцi. Покупцiв не було, самi жиди й жидiвки завзято шваркотiли промiж себе. Роман пiдiйшов до одного:

- Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:

- Скiльки хочеш?

- Десятку давай!

- Оддай його своєму батьковi - може, на онучi здасться.- I вiн кинув од себе кожух.

- А ти ж скiльки даєш?

- Два.

- Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман пiшов далi, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.

- Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини - як нас город од Одес.

- Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений.

- Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а як вiн такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих.

Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i пiшов додому.

А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в повiтцi. Пiшов туди - нема.

"Мабуть, те ледащо вдягло",- подумав Сиваш i не став бiльше шукати.

Але Роман прийшов увечерi без кожуха.

- _Ти хiба не вдягав кожуха? - запитав його батько.

- Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь!

Кинулися тодi всi шукати, тiльки Роман - нi. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа:

- Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.

Роман аж розсердився:

- Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самi розкидають, а я одвiчай!

Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, здається, й злодiїв поблизу, а вкрадено.

Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сiнях висiло велике сало - пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися засувом. Вiн уночi нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти:

- Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить,- тодi вiзьму.

Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже йому тодi! Тодi Роман i сам одтаска його в город та й продасть дорожче, нiж тобi. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.

Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в байрачку, що праворуч од дороги, як iти в город? Там є одна нора… Недавно Роман її бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб нести на базар.

Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви вiд села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому.

Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бiдкався i нiяк не мiг зрозумiти, де тi злодiї беруться? Тiльки Денис не бiдкався, але страшенно лютував, не казав нi слова i щось собi думав. Роман поки ще любiсiнько спав.

Послали Зiнька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сiни, подивилися, що в їх нема сала…

- Отут i висiло? - розпитував староста.

- Отут i висiло.

- I забрано?

- А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! - кляла стара Сивашиха.

- Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! - сказав староста.

- А мабуть! - додав хтось з людей.

- Шкода ж, коли так, i шукати! - I староста повернув, щоб уже додому йти.

Але Денис зазмагався:

- Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?

- Та де ж його шукати? - дивувався староста, бо йому не хотiлося клопотатися.

Денис намiгся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пiшли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не смiють його "порочити", не дозволяв трусити i вимагав, щоб Денис заложив десять карбованцiв, а тодi вже й трусив. Денис такий був певний знайти в нього сало, що заложив грошi; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко радий був i тому.

Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город -скрiзь. Нiчого не було. Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала.

Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому - несподiваний бариш. А Денис пiшов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька:

- Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду! Нащо ви потураєте Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде!

- Як то-краде? - спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха.

- А так, що це Романове дiло з салом… та, мабуть, i з кожухом.

- Як то Романове? Хiба в Романа що знайдено? - спитав батько ще похмурiше, хоч у самого тремтiв голос.

- Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.

- _Та як же ти смiєш це казати? - гримнув батько, зiрвавшися з лави.

Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв перед їм блiдий, очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.

- Як ти смiєш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'ї зроду не було злодiїв i нема, чуєш ти! А ти сам на свою сiм'ю будеш неславу пускати?!

Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька.

- Та нехай i по-вашому, але нащо ж ми з жiнкою будемо робить на ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що це таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: