«Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї даси? Дудки, брат - права не маєш!»
Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.
«Мало тут усякої наволочі буває!..» - здавалося, казали його прищурені очі.
«Тож-бо то і є!» - подумав Грицько і заспокоївся.
Потім трохи постояв, пом'якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:
«Ну, бог з тобою - я вже і піду собі... ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся».
Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблискувала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзвеніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. «Здається, циганка там», - подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.
З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, певне, наймичкою.
Грицько підійшов і поздоровкався.
- Здрастуйте, Музиченко! - впізнала його Галя. - А ми спускаємося... ходіть і ви до нас!
Грицько став, не наважуючись підійти ближче.
- А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? - спитала Галя.
- Зразу вийшла. Пустяк - не задача! - збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.
- А я морочила-морочила голову - не виходить, так я й кинула. Думаю - хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся... Ух! - голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. - Ось ходіть-но сюди - ловко, аж дух забиває!
Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
«Воно ніби не козацьке це діло - гуляти з бабами, ну та раз можна», - подумав він.
- Ану, сідайте, я розжену санчата! - промовив він, підходячи до дівчат...
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії... Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє...
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню... Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби... Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух... Санчата скриплять і перекидаються.
Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчатами. Писк, регіт - навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: «Може, це сон?..»
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав «бабам» у класі руки, - тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
- Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? - лукаво закидає Галя. - Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Андрій...
Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм услід.
«Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? - думає він, осміхаючись. - Тільки ні: я тобі не Андрій». На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
«Ну що ж - і зайду!» - подумав він.
«Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, - подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, - я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе».
Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші - здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очі, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь, і дивляться звідтіль. «Та що це вона прив'язла до мене!» - осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини виглядало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: а вгадай, що я тобі хочу сказати, Грицю?
«Стій! Це я вже бачу, куди діло гнеться! - сперечається слабо Грицько з якоюсь силою. - Тільки ні...»
Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Грицькові лице, голову, уші, Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колоду, що лежала під лісою, й закрився руками. Через який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: «Ну, значить, закохався!»
Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграшки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців, - зринуло і сховалося.
«Прощайте, хлопці, - тепер уже я не ваш!» - подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.
Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школярки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся одежа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття, - все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як колись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайомі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.
«Ну, от призналися ми, що ж далі? - думає собі Грицько. - А далі, - придумає він, - ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо...» Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їхньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими варіаціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.
«А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? - думав він, ковзаючись і уважно дивлячись собі під ноги. - Чого ж, він гарний хлопець, мене, здається, дуже любить... Візьмемо!» - звертається він думками до Галі.
Грицько спинився і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він посередині, з одного боку Галя, з другого - Піхтір. Малюнок вийшов ефектний, і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.
Пригадався Піхтір - такий, який він є: от-от щось скаже.
«Ні, мабуть, не візьму я з собою Піхтіра, - думав він, ідучи по льоду, - він, бісової пари Піхтір, має погану звичку - при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо...»
Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько насторожився, став придивлятися - здається, біжить собака.
- Тю! - на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу навперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й коротко виснула, звернула вбік і подалась швидше. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою. Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.
«Ну, так над чим пак я спинився, - думав він, - ага: Піхтіра не треба. Ну що ж його робити, може, того... - Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, - може, поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись... ні, стидно». Чогось позіхнулося.
«Полинули ми, та й полинули, та й полинули... - думає він і почуває, що під грудьми починає його щось ссати, - і от захотілося нам... їсти». Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не вирядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось незручно було, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до батьківської будки; очі помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали...