- Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?

- Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! - божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.

- Хоч би ж ти не божився вже даром,- каже йому бабуся,- дивись, он у тебе й досі рукава в меду.

Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.

- Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? - соромить його бабуся.

А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:

- Добрі очі все перелупають.

Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:

- От у мене очі, так очі. Все перелупають!

Хлопці, почувши теє, та в регіт:

- То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.

Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися - всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:

- Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.

Його почали розважати:

- Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться.

Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:

- Нащо вони ото так кажуть?

- Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.

Я того не забув і колись упалив таке.

Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.

- Куди це ти летиш спозаранку? - кажуть мені мама.- Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш.

А я на порозі:

- Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...

Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,- кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату - сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.

В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей - Катруся й Гриць - сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:

- А тепер що ти бачиш?

- Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.

- Тепер - я! Тепер - я! - перебиває першого друге. Далі також заплющує очі і підводить головку вгору.

- А я бачу літо, ростуть яблучка рясно-рясно, та такі червоні, та солодкі-солодкі...

- Тепер тобі тепло? - питається більшеньке.

- Те-епленько...- одказує друге, а само аж цокотить зубами.

А та жінка, що сиділа на лавці, зітхнула, повернулась до мене та й каже:

- Ой леле! Правду ото кажуть: сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється...

Прийшла на село звістка з війська - вдовиного сина на війні вбито. І малі, й великі ходили до вдови слухати того листа. Казали, що той лист прийшов з полку та й так його хороше там склали, що всякий плаче, коли його слухає. Побіг і я з хлопцями.

В хаті на лаві вряд, сиділи сусіди, мовчали. На полу заплакана вдова Власиха підперлась рукою. Лист лежав розгорнутий на столі. Читав усякий, хто вмів читати.

Збились ми гуртом коло стола, потихеньку читаємо.

- Читайте, хлопці, голосно,- прохали нас люди. Ми почали читати уголос.

Тільки почали читати, зразу виявилось, що лист писали товариші вдовиного сина. «Скиньмося, браття, по копійці та пошлемо лист до матері про її сина, про Івана»,- такими словами починався той лист. Далі товариші писали про те, де його було вбито, як його ховали, як йому музики до гробу грали. Наостач була приписана якась пісенька, що здалася мені за весільну. До чого вона тут, я не знав.

Приходжу додому. Мама шиють сорочку, а бабуня мичку мичуть. Розказав я їм все, що в тому листі було написано, а кінця ніяк не пригадаю.

- Спершу писали,- кажу,- що його вбито, а вкінці про якесь весілля написали.

- Про яке весілля? - дивуються мама.- Ти щось не вчитав гаразд, сину.

- Ні, добре вчитав, пишуть про весілля,- завіряю.

А бабуся з припічка:

- Я ж уже знаю, яке то весілля. Може, отаке - ось послухайте...

Бабуня поклала гребінку, обтерла губи та й далі чи то заспівала, чи заголосила жалібно-жалібно, що ніби аж пече:

Я дуже був здивований: бабуся в одно слово проспівала те, що було в листі написано, ніби вона була там.

- Як то ви, бабусю, знаєте? - питаюся.

- А ти школяр та й цього не знаєш,- встидала мене бабуся.

- Нащо ж так кажуть, коли він убитий?

- На те ж і кажуть, що вбитий, чуєш же: що взяв собі паняночку, в полі земляночку, тобто в землю, в яму його поховали.

- Це, бач, так співають, щоб матері жалю більше завдавати,- пояснюють мама.

- А який же то жаль? - допитуюсь.

- От іще нездара: все який та який,- кропив’яний - отакий,- одказала мені мама.

Трохи згодом вона зітхнула й промовила:

- Так отак же... дождалася сердешна Власиха невістки.

Бачу: очі в мами запроменіли ясно-ясно, мов у них пекучі засвітились камінчики.

«О,- подумав я собі,- оце ж, мабуть, і є той жаль».

Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.

Ідемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубками густий тумай. Покаже він батогом у поле й гукає:

- А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).

Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш - той туман уже не туман: все поле, скільки його очами зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.

Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.

А далі:

- Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.

Прибіжиш.

- Яку?

- А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.

Одгадую і так і сяк - не виходить.

- Ні,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.

Глянеш.

- Ну, що ти побачив там?

- Хмари, а більш нічого.

- Подивись краще, може, то й не хмари.

Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар - то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.

Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш - ніби справді заворожений.

Було це якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.

А я кругом двору, ніби той об’їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно, м’якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.