Тобто у вільний час ти слухав музику…

…слухав або записував. На 16-ті уродини мені подарували магнітофон — він був монофонічний, дводоріжковий, мав лише дві швидкості, називався «Дайна» і походив чи то з Литви, чи з Латвії. У вільний час я вкладав його до спеціальної валізи і йшов навідати Турка, тобто Богдана Турецького. Турок володів неперевершеним «Юпітером-стерео». Теоретично вважалося, що записи, зроблені з «Юпітера», ну просто як один до одного з диска, тобто з вінілового оригіналу. Турок розповідав, що останнім часом почитує книги філософа Канта, які особливо добре йдуть під «Genesis» aбо «Yes». Не знаю — з «Genesis» воно, може, і слушно, а от щодо «Yes»… Маю сумніви.

І все ж — про книги. Ти читав?

Ні, Канта я не читав. Але багато чого іншого.

Як наприклад?

Я не хотів би зараз у це заглиблюватися. Справа йде до вечора, а мені й без того ще згадувати і згадувати.

Може, дві або три назви — з тих, які найважливіші.

Окей. Про Швейка і «Декамерон» ти вже знаєш, так? Додамо Гоголя — фактично все, починаючи з «Вечорів на хуторі». Гоголя я перечитав десятки разів. У мене був такий старезний томище Гоголя з усіма його повістями. Я це вкрав у того ж Турка з його родинної бібліотеки, але не зовсім украв, бо він сам з цим погодився і дав мені той томище назовсім, от лише його батьки про це не знали. Але вони й не мусили знати — і так мали тих книжок аж задохріна, тисячі томів. Вони були театральними художниками, його батьки. І я був певен, що того ж таки Гоголя в них є ще з кілька десятків у різних виданнях і комбінаціях — і Гоголя, і Моголя, і Шмоголя. Книги не повинні застоюватися на полицях, вони мусять мандрувати від людини до людини, так? Цей мій Гоголь був таким добротним і товстезним, здається, ще сталінським. Сталін любив Гоголя, як і Шекспіра. І Булгаков теж любив Гоголя. Він його відверто наслідував, це не таємниця. Коли твої колеґи, особливо тут, на Заході, називають мене кимось на кшталт булгаковця, то я відповідаю, що це не зовсім так, що насправді це не я булгаковець, а це ми з Булгаковим гоголівці. Старезний Шерех усе абсолютно точно прострілив. Після виходу у світ «Перверзії» він написав таку веселу-превеселу статтю під назвою «Го-Гай-Го» — про три джерела і три складові частини. Обидва «Го» — це абсолютне потрапляння в яблучко, бо це Гоголь і Гофман, ваш, німецький Е.Т.А. Але Гофман з’явиться в моєму житті трохи пізніше, за студентських часів. Єдине, в чому Шерех помиляється, — це «Гай», тобто Гайне, Гайнріх, теж ваш. Сором визнати, але я донині не тримав у руках його італійських щоденників, відносно яких Шерех має таку стовідсоткову впевненість. Начебто я мусив потрапити під їхні впливи.

Обов’язково прочитай ці щоденники. Вони й сьогодні мали б тобі дуже сподобатися. Це ніколи не пізно. Але це принагідно. У «Схованці для Бокаччо» ти згадуєш Томаса Вулфа.

Так, російський переклад його «Look Homeward Angel». Для мене це стало абсолютним потрясінням. Я іноді патетично називаю цю річ головною книгою мого життя. Вона відкрила мені стільки простору, що я попервах аж захлинувся. І відразу ж почав записувати віршами мій другий потаємний блокнот.

Другий? Тобто на той час уже був перший? З чого це все почалося?

Гарне запитання. Гарне, бо вимагає дуже довгої відповіді. Ти певен, що ти цього справді хочеш?

Певен. Мене вже не злякати жодною довжиною.

Тоді, як кажуть, веселої забави — ти сам цього хотів. Улітку 1976-го ми з мамою поїхали над Чорне море, це мало бути десь в околицях Одеси. Я вкотре поклявся перед самим собою, що за ті два тижні обов’язково стану чоловіком. Хоч у принципі то був жахливий облом для 16-річного хлопця — їхати на море з мамою! Але я не мав вибору, і це були останні канікули. Останні шкільні канікули, якщо точніше. Так. І що далі? Добре, пропускаємо той цілий потяг з Франика до Одеси і розмови в ньому. У ті часи я вважав, що хочу бути археологом, а якісь культурні російські тьотки в купе посилено мене від цього відмовляли. Не знаю, чому їм аж так залежало, щоб я ніколи не став археологом. Менше з тим. Скільки б усе не тяглося, але до Одеси ми таки доповзли. А там виявляється, що до нашої — як її, Дельфінівки? — слід ще з годину добиратись автобусом. Ясна річ, переповненим. Поруч з нами крутиться якась дівчина, окей, молода жінка, років так 26, якщо в тому шмаркатому стані я міг оцінити правильно. З тих, на яких відразу і беззастережно встає — і нічого ти вже не вдієш. І тебе не цікавить, хто вона, звідки — у тебе стоїть і годі. При цьому вона увесь час заговорює з нами — якась така спільниця, бо вона нібито також має путівку до тієї ж Дельфінівки. Тепер уяви собі, що ми всі стоїмо в тому безрозмірному автобусі шалено близько одне від одного, сто тисяч пасажирів, не менше. І як тільки я хапаюся рукою за стояк поручня, вона всім тілом лягає на нього ж, себто на мою руку. Тобто я відчуваю, о як я відчуваю це — кожною фалангою! Який початок, бринить у мені, який класний початок! І це зовсім не випадково, і ніхто цього не бачить, себто це тільки між нами. Тобто вона знає, що я знаю. І я знаю, що вона знає. І так ми їдемо хвилин десять — шум у вухах, іскри в очах, крик і шал, ти розумієш. «Ось яка ти, — повторюється в мені, - ось ти яка, ось яка ти, ось ти яка!». Це стало її іменем — Якати Тияка. Не знаю, навіщо я про це розповів.

Я теж поки що не знаю — мова йшла про те, як у тебе починалося з віршами. Але мені все одно цікаво, що далі. Хоч ти нібито уже й кінчив?

Можна сказати, так. Далі була зупинка, на якій зійшла добра половина пасажирів. І ми просто не змогли стояти так близько, як перед тим. Щоб усі це побачили. Вона чимшвидше відклеїлася від того поручня з моєю отерплою рукою. Далі були тільки погляди. Упродовж наступних днів над морем так само — часом ми перетиналися поглядами. Вона була з легких, тобто легко велася, бо щоразу траплялася мені з іншим чуваком. При цьому я щоразу встигав прочитати в її очах щось ніби докір, щось ніби «от, бачиш, телепню, ти не зробив ані кроку, тепер я мушу ходити з усіма цими казлами». Часом я запливав далеко за буйок і чекав її там. Але вона не підпливала. До того ж наші програли НДР у півфіналі Олімпіади і — що було геть немислиме — Колотов не забив пенальті. Все, пора закривати тему.

А поезія?

Поезія — це завше неповторність. Жартую, звісно. Просто від усього того я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість — було так, наче я раптом знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи — я міг писати що завгодно, позаяк усе одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Восени я почав писати до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя — таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово убежище (тільки не переплутай його з російським же уебище) тут як ніколи доречне — саме так, від утікати, це була справжнісінька втеча — на свободу. Українське сховок теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику. Як і в тому, що я ховав не лише нотатник, а й самого себе.

Твій перший вірш був про ту дівчину?

Ха, зовсім ні! Про Наполеона! Сатиричний вірш про жадобу влади.

Абсолютна сублімація! Класичне витіснення проґресуючої незадоволеності з еротичної сфери у суспільно-громадянську.

Як собі хочеш, так і називай. Ні, про ту жінку теж було — здається, вірш номер п’ять. «Стало знову сумно // я згадав як море // било в берег гнівно // На піску лежала ти моя красуне // ти моя царівно». Кошмар! Хоч, можливо, як текст до якої-небудь акустичної балади, цілком незле. Так я собі це й уявляв — дві гітари, вокал, струнний квартет. Після другого рефрену гітари стають електричними, додаються ударні, словом, Stairway To Heaven, українська версія, група «Вертеп». Я уявляв собі, що виступаю фронтменом у групі, яка мала б називатися «Вертеп».