А скажи-но, що все-таки трапилось у грудні?

Чудо. Мене запросили жити до художників. Виявляється, Кольорук, покидаючи всіх нас надовго задля якоїсь там кількамісячної переддипломної практики, лишив щось на зразок свого духовного заповіту і пустив гуртягою інфу про мене як про волею Божою поета. Віддаю належне — мені в лице він цього ніколи не казав, мабуть, з міркувань педагогічних. Тобто в живі очі він переважно розмазував мене по стіні і вічно повторював ах ти, інтеліґенте гнилий. Але поза очі розповідав усім, що я волею Божою поет. Хоч він тоді й не вірив у Бога. Але, мабуть, вірив у Божу волю. У кожному разі саме завдяки його, здогадуюся, вельми яскравій піар-кампанії я й потрапив до тієї містичної кімнати. Там жили художники — винятковий для Поліграфу сорт людей. Вони студіювали Мистецтво Книги і були схожими на середньовічних рицарів Таємного Ордену — носили грубі светри, потерті плащі, довге волосся, бороди і — часом — берети. Їм ішлося про те, щоб до них на вільне койкомісце тимчасово не підселили якусь одноклітинну почвару, скажімо, з механічного. Тобто вони саме шукали гнилого інтеліґента собі до компанії. Бо вони створили у тій своїй кімнаті зовсім інакший прекрасний світ: стелажі з книгами, свічки, репродукції, платівки, ангели, крила, зітхання, яблука, чай і сухе вино. Так я потрапив до Касталії. Перше, що я там відчув — це радість праці. Уявляєш? Вони любили працювати, себто годинами, днями і ночами длубатися у своїх проектах — ілюстрацій, шрифтів, обкладинок, титулів, колонтитулів і колофонів, вони працювали тушем, гуашем, чорнилом, олівцями, пензлями, пастелями — усім, що малювало. Праця вважалася кайфом. Їхній побут був цілком підпорядкований цьому кайфові, а отже, впорядкований. Як усі ченці, вони відволікалися виключно на дівчат — тих, що найкрасивіші. Хоча й дівчат вони приводили до своєї кімнати переважно з єдиною метою. Ти знаєш про що я?

Здогадуюся.

Ні. Вони частували їх сухим вином, чаєм, яблуками і малювали з них портрети. Я хотів бути художником, і мені почало писатися. Часом вони просили читати що-небудь уголос. Я вмирав, у мене пересихало в роті, мій голос панічно втікав хрін знає куди, я дочитував звідкілясь із дна своєї найглухішої бочки, але їм усе одно подобалося. Вони любили мене і вважали рівним собі, я не міг цим потайки не пишатися. Звісно, там, серед них, я знайшов собі ще одного святого. То був Смичок. Він був — я не маю іншого слова — геніальний. Це було все разом — рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший — не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки — і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні — чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор — він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор — Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній.

Мені здається, ти визрів.

До чого?

Ти самоліризувався. Якраз достатньо, аби говорити про кохання.

Окей. Ти сам цього хотів! Хоч це, напевно, вже висіло у повітрі. На Новий рік ми влаштували у себе в кімнаті забаву, і я вкотре поклявся — вкотре перед самим собою, що стану чоловіком.

А ти все ще не?..

У тому й справа. Не забувай, що одне з моїх імен — усе-таки Нарцис. Іноді мені вистачало лише простягнути руку. Але я не простягав її. Ну гаразд, про це ще скажемо. Тієї ночі через нас перевалило повно всілякого люду, гуртяга цілодобово навстіж, тисячі всіляких гостей ітеде, дискотеки на кожному поверсі, пиятики, флірти, конфетті, спідниці, сідниці, декольте, атмосфера наелектризована до краю, Бразилія, карнавал. Якось так усі зненацька помилися і виявилися молодими й красивими. Ми гуляли в такому досить мішаному товаристві, там чогось були кореянки з технологічного й одна з них увесь час терлась об мене. Я вирішив, що вона Йоко Оно, а я Джон Леннон. Який тоді, до речі, ще жив. Ми танцювали дуже тісно і під усе на світі — навіть під Баха. Потім у зовсім темному коридорі на цілком невідомому поверсі я спробував упитися губами в її губи. Але Йоко кудись вислизнула. Здається, всім нам дуже хотілося спати. Така от історія.

Ха! І це вона вся?

Окей, ходімо далі. Наступного дня, трохи проспавшися, ми знову танцюємо і п’ємо. Наступний день — це перше січня, розумієш? 1 січня 1978 року. І та сама Йоко все так само об мене треться. Аж ми вже навіть від усього цього тертя сильно спітніли. І раптом — чах! Звідки ще ця взялася? Такі мені лише снились, уявляєш?

Знову кореянка?

Ні, львів’янка. І вона увесь час танцює з іншими, але так, ніби тільки зі мною. You know what I mean. Ще того ж вечора ми щось устигли собі сказати. Але яким жахом було дізнатися, що вона — уяви собі! — на цілих чотири роки старша! Це значить, що їй уже невдовзі двадцять два, цілих двадцять два, це ж якась така доросла старіюча жінка! Я сяк-так прожив без неї наступні пару днів. На третій вона постукала до нашої кімнати саме тоді, коли в ній був лише я, сам-один. З’явився, щоправда, Смичок, але — вірний товариш — відразу ж і запався під землю, супроводжуваний сигнальними спалахами свого електричного німба. Ми слухали сонати Баха для альта з клавесином і говорили про них же, тобто про сонати Баха для альта з клавесином. Десь на восьмій хвилині я подумав, що то цілковитий ідіотизм — досі не почати цілуватися. Я перестав говорити і вона теж. Затемнення.

Розумію.

Та ні, навряд чи ти це справді розумієш. Я сам уже цього не розумію. Коли все це вперше і в тобі пульсує стільки дурнуватого щастя, і ти замалим не розриваєшся від одного-єдиного слова ого. Ого, пронизує тебе, ого, вона це робить язиком, ого, як у неї добре під светром, ого, який я, виявляється, нахаба, ого, куди я поліз, ого, а це, виявляється, такий пиптик, так ось ти який, ого, ого, ого. Це було суцільне ого. Збоку це мусило виглядати як початок порнофільму «My First Sex Teacher» з тематичної категорії «Mom + Boy» — але тільки як початок. Потім ми вибігли з гуртяги на сніг, було дико і радісно. У такий спосіб ми промучили себе всю ту зиму плюс добрячий шматок весни, суцільний петинґ, спостерігання за вікнами і провалені побачення. Хоч насправді лише січень був нашим. Потім щось таке зламалося і пішло цілком косо. Найгіршою була ця різниця у віці. Або краще сказати — брак досвіду з мого боку. Мені страшенно не подобалося бути з нею на людях. Усі так співчутливо дивилися на мене, ніби я був якимось піддослідним кролем. Або офірним цапом. Щоб дорівнятись їй, я всім брехав, начебто ми однолітки. Мене розлущували фактично без зусиль — як горіх кракатук. (Так? Вам уже двадцять два? А виглядаєте зовсім ще юним!). Моє волосся було завдовжки з мушкетерське, але вуса не дотягували. Вуса тільки-но пробилися в нерішучості — не знаючи ще до ладу, рости їм і далі чи не варто. Саме тоді я трошки запізнався з цим особливим людським поріддям — міщанством Львова. Це колосальне явище, увесь цей бестіарій, цей безконечний і нерозв’язний пасьянс пліток, інтриґ, прихованих скандалів, шлюбних партій, хитросплетіння зрад, плекання чистоти альянсу, раси, конфесії, чогось там ще. Ти уявляєш — я міг стати частиною цього всього! Я міг з нею одружитися, ще тієї ж весни, цілком таємно від власних батьків, і увійти до цього двору таким собі 18-літнім принцом-зайдою, чужокровним парвеню, зеленим і недоумкуватим.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: