Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую.

А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб'ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні, і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Та до Миколи [33] заблудила…

Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде.

Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштровати,

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють.

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?

Води дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І, може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій. Боюсь!

Боюся сам себе спитати,

Чи се коли сподіється?

Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті…

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий.

І надія, брате,

Не даєте мені бога

О смерті благати.

«Не варт, єй-богу, жить на світі!..»

«То йди топись!» — «А жінка? діти?»

«Отож-то, бачиш, не бреши!»

А сядь лишень та напиши

Оцю бувальщину… То, може,

Інако скажете, небоже.

Пиши отак: було

Село —

Та щоб не лізти на чужину,

Пиши — у нас на Україні.

А в тім селі вдова жила,

А у вдови дочка була

І син семиліток.

Добро, мавши діток

У розкоші,— хвалиш бога…

А вдові убогій,

Мабуть, не до його,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала;

Думала — в черниці

Або йти топиться,

Так жаль маленьких діток стало!

Звичайне, мати, що й казать!

Та, може, снився-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала.

Чи вже ж їй вік продівувать,

Зносити брівоньки нізащо?..

Ні, дівонька вона не та! —

Таки ж у тім селі трудящий

(Бо всюди сироти ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина!

То сяк, то так

Придбав сірома грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

На ту сирітську копійчину

Купив садочок і хатину,

Подякував за хліб, за сіль

І за науку добрим людям

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами

(Як те буває меж панами),

Не торгувавсь і панотець,

Усім на диво та на чудо!

За три копи звінчав у будень.

Просохли очі у вдови.

Отак-то, друже мій, живи,

То й весело на світі буде.

І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Хоть кажуть от ще що, небоже:

Себе люби, то й бог поможе.

А доведеться умирать?

Здихать над грішми? Ні, небоже!

Любов — господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Жить на світі будуть?

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались,

Де в тих сиріт безталанних

Добро теє бралось?

І в коморі, і надворі,

На току й на ниві,

І діточки, як квіточки,

Й самі чорнобриві,

У жупанах похожають,

Старців закликають

На обіди, а багаті —

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким добром

Старців годували!

«Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх діти!..»

Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі

І ненатля [35] голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні,

То і не жаль було б чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує. Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати,

А ще гірше ззамолоду

Гадину кохати.

Очарує зміїними

Карими очима…

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувати,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода! Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так воно…

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…» Подякував

Максим за пораду:

«Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову…

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила

І тепер порадить!..»

Та останняя ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже:

Максим подумав, пожурився;

А потім богу помолився,

Промовив двічі: «Боже! боже!»

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

«Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить»,—

Сказав Максим і грунт покинув,

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: «Ах! аллах!

Не варт, не варт на світі жити!»

А чом пак темні не кричать?

Хіба ж живуть вони? і знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..

…Що? що? Недочуваю…

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

Отак по-вашому! Ну годі ж,

Нехай собі і не живуть…

А все скажу-таки: як хочеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

______________

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому.

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина, до матері,