А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — замалим хати не розвалив.

—

Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.

Іде собі, іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

—

А що ти, чоловіче, робиш?

—

Гори розпихаю, щоб шлях був.

—

А куди йдеш? — питає Котигорошко.

—

Щастя шукати.

—

Ну то й я туди. А як ти звешся?

—

Вернигора. А ти?

—

Котигорошко. Ходім разом!

—

Ходім!

Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою, так дуби й вивертає з корінням.

— А що ти, чоловіче, робиш?

—

Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

—

А куди йдеш?

—

Щастя шукати.

—

Ну то й ми туди. А як звешся?

—

Вернидуб. А ви?

—

Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

—

Ходім!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

—

А що ти, чоловіче, робиш?

—

Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

—

А куди йдеш?

—

Щастя шукати.

—

Ну то й ми туди. А як звешся?

—

Крутивус. А ви?

—

Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!

—

Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема.

—

Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

—

Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:

—

Відчини!

—

Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.

Двері відчинилися, і знов хтось кричить:

—

Пересади через поріг!

—

Не великий пан, перелізеш і сам!

Коли влазить дідок маленький, а

борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

—

А чого ти запізнився з обідом?

—

Та задрімав трохи…

Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

—

Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

—

Відчини!

—

Не великий пан, відчиниш і сам!

—

Пересади через поріг!

—

Не великий пан, перелізеш і сам!

Коли лізе дідок маленький, а борода

на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство:

—

А що це ти з обідом спізнивсь?

—

Та задрімав, — каже, — трохи…

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.

На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:

—

Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. Он наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

—

Відчини!

—

Стривай, відчиню, — каже Котигорошко.

Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

—

Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

—

А чого тобі? — питає Котигорошко.

—

А ось побачиш чого, — каже дідок, доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

—

То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

—

Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.

—

А що обід?

—

Давно впрів!

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

—

А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв.

— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

—

Лізь туди, Вернигоро!

—

А цур йому!

—

Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

—

Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

—

Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!

—

Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

—

Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.

—

Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.

—

Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?

—

А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

—

Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив

з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:

—

А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

—

Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!

От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає: