– А хто ж іще? – каже Зінуля. – Ну, самі логічно подумайте, кому це треба, як не американцям? Вони ж поставили перед собою ціль скоротити кількість росіян у дванадцять разів. Уявляєте? Якщо сто сорок мільйонів розділити на дванадцять, це скільки нас зостанеться? Так цього мало, вони ще придумали таку бомбу, ви чули? Бомбу придумали, яка падає на місто, але вбиває тільки етнічно руських. Що, ви і в цьому сумніваєтесь? Але ж у кліщів-то ви вірите?

– У кліщів вірю. А вони також лише на етнічних нападають?

Вона гумору не зрозуміла і сказала, що так багато кліщів у наших лісах ніколи раніше не було, а тепер їх незлічена кількість і звідкіля вони беруться? Витримавши паузу, вона повідомила, що є секретна доповідь ФБР, у ній мовиться, що кліщів над нашою територією американці із супутників розсипають.

– Це усім відомо, крім вас. Із супутників розсипають.

Я уявив собі, а можливо, мені навіть приснився, але приснився дуже вже явно, американський супутник, що повільно плине над територією РФ і з якого, долаючи невагомість, сипляться на землю хмари дрібних кліщів. Коли я вкотре прокинувся чи мені здалося, що прокинувся, Зінуля уже розповідала Варварі щось про себе. Про те, що вона фельдшер досвідчений. Може надати першу допомогу при інсульті, інфаркті, апендициті, холециститі. Може зробити укол, штучне дихання, непрямий масаж серця і прийняти пологи. У «швидкій допомозі» працювати важко, але доводитися. На зарплату чоловіка з двома дітьми не проживеш, хоча зарплата чималенька. Спасибі нашому Перодеру. Він про народ піклується, зарплати регулярно підвищує, але торгаші завищують ціни і зарплати все одно не вистачає.

– А чоловік мій, знаєте, де працює?

– Де? – запитав я чи мені приснилось, що запитав.

– Ой, – спохопилась вона, – а я вам не скажу.

Я знизав плечима (чи приснилось, що знизав).

– Не скажете і не треба.

Мені здалося, що я своєю легкою згодою її розчарував.

– Ні, ви знаєте, – сказала вона, ніби вибачаючись, – я би вам сказала, вам особисто, тим паче що «Зимове літо», але не маю права.

– Ну, не маєте, так і не кажіть.

– Але ж вам цікаво. Ви, мабуть, думаєте, де ж це у неї чоловік працює, якщо вона не може про це казати.

Я думав, сказати чесно, більше про кліща, аніж про її чоловіка і його місце роботи. Але зауважив:

– Якщо він у вас у ФСБ працює, мені це зовсім не цікаво.

– Ось я так і думала, що ви подумаєте, що у ФСБ. Це всі так думають. Як скажеш кому, що чоловік на секретній роботі, так одразу, ах, ну, авжеж, ну, зрозуміло, ФСБ. А він зовсім і ні. Ось якби ви зацікавились, я би вам не сказала, бо якщо хто цікавиться, значить, можливо, не дарма, можливо, він американський шпигун. Чи китайський. Так зараз і хохляцький може бути. Так я вам скажу, але між нами. Він на пташнику працює.

– На пташнику? Курей розводить?

– Курей, – сказала вона зі смішком. – Таких курей, що якби ви дізнались, ви б дуже здивувались.

– А чому тут дивуватися, ну, кури як кури, напевне. Чи вони якісь особливі?

– У тому-то й діло, що особливі. Ось із такими крилами, – розкинула вона руки, – і ось з таким дзьобом, – однією рукою доторкнулася носа, а другу витягнула на всю довжину.

Я гадаю, що в наших умовах, і не лише в наших, збереження державних і військових секретів річ не надто надійна. Скільки не попереджують людей, допущених до найбільш засекречених таємниць, беручи з них підписку про нерозголошування, лякаючи суворими покараннями за можливі витоки, а все ж таки рідко хто з них здатен гарантовано утримувати в собі все, що знає. Не знаю, як хто, а я, якщо мені хтось довіряє якусь таємницю, особливо якщо важливу таємницю, державну чи військову, я відчуваю непереборну спокусу з кимось нею поділитися. Якось вона, ця таємниця, мене гнітить, заважає мені спокійно носити її в собі. Ви, звісно, тут-таки запитаєте, чи доводилося мені розголошувати подібну таємницю, я вам відповім: не доводилося. Бо мені її ніхто ніколи не довіряв. Але, судячи по собі, я майже впевнений, що кожна людина, котра знає якусь важливу таємницю, відчуває спокусу її розпатякати. Є, звісно, такі стійкі, котрі противляться цій спокусі, але у них бувають дуже допитливі дружини. Які, помітивши, що чоловік поводить себе якось не так і щось приховує, запідозрять його спочатку в подружній невірності (це вже як пити дати) і проявлять таку наполегливість, що врешті-решт до усіх таємниць доберуться. Взагалі я радив би усім агентам секретних служб не приховувати свої службові таємниці від дружин, бо це може дуже кепсько закінчитися для них же. Мені розповідав один досвідчений шпигун, що він, знаходячись в країні потенційного противника, виконував доручені йому найделікатніші завдання таємно од усіх і від дружини в першу чергу. І дружина, звернувши увагу на часті і дивні відлучки, пізні повернення і дурнуваті пояснення чоловіка, припустила найгірше і влаштувала за ним стеження. Для цього вона перевдягалася в чоловічу одіж, міняла перуки і навіть наклеювала бороду і вуса. Чим привернула до себе увагу відповідних секретних служб. Ті стали стежити за нею, а через неї вийшли на чоловіка і зрештою викрили його й упіймали на гарячому. Тепер він сидить в американській в’язниці і чекає, коли його на когось обміняють. Ось до чого може призвести шпигуна надмірна пильність.

Напевне, чоловік Зінулі тримав свого язика на не надто надійному замку, а вона, вочевидь, проникнувшись до мене нічим не виправданим довір’ям, повідомила, що місце роботи її чоловіка, це якийсь надзвичайно важливий, суто секретний науково-дослідний інститут, який знаходиться… Вона навіть вказала точну адресу. І будь я дійсно агентом ЦРУ, як мене в цьому колись звинувачували, я б цю адресу неодмінно запам’ятав би і повідомив своїм заокеанським хазяям. За відповідну, звісно, плату. Але я, по-перше, не агент, по-друге, не пожадливий, по-третє, безтурботний, по-четверте, не надав словам Зінулі особливого значення і навіть не запам’ятав назви інституту, який, звичайно, називається не пташником, а має дуже довгу офіційну назву. Щось на кшталт Державний науково-дослідний інститут гомоорнітології і позавидової трансформації імені Юрія Андропова. Назву я запам’ятав не точно, а ім’я запам’ятав, бо воно мене здивувало. Здивувало тим, що, як мені пам’яталось, цей самий Юрій Андропов, будучи птахом високого польоту, сам досягненнями в галузі орнітології, здається, не відзначився. А може, й відзначився, але мені по невігластву це невідомо. Запам’ятав я ще й те, що інститут знаходиться в самому центрі Москви, але філії його розташовані у віддалених куточках нашої великої в розумінні розмірів країни, а головна філія знаходиться в Криму. Ніхто про нього нічого не знає, але його співробітники займаються експериментами настільки важливими, що їм виділили бюджет, що перевтщує вартість будівництва мосту через Берингову протоку. Експеримент знаходиться під контролем спеціальної державної комісії, а комісію особисто очолює… Тут вона зробила паузу, а я не витримав і запитав:

– Хто?

Вона якось дивно задумалась, набрала повні груди повітря, наче збиралася пірнати, і, повільно видихнувши, піднесла до губів палець:

– Сам!

– Сам? – перепитав я, щиро засумнівавшись. – Це в якому ж розумінні?

– А в такому, – перейшла вона на шепіт, – що люди всі запитують, всі дивуються, чим він там зайнятий. Хіба він не бачить, що країну розкрадають, приймають дурнуваті закони, одну війну не закінчили, другу розпочали, а він куди дивиться? А він куди треба дивиться. Він таку річ задумав, ви навіть собі не уявляєте. Він, так і бути, скажу вам по секрету, зайнятий перетворенням людини в щось інше. І настільки серйозно ставиться до цього проекту, що особисто перевіряє хід експериментів і в деяких особисто бере участь.

На моє припущення, що перетворення людини в щось інше, це, можливо, клінічна зміна статі, а при чому тут птахи, вона засміялась, замахала руками: що ви, що ви, інше це, зовсім інше. Міняти стать – це цілковита дурня, цим може хто завгодно займатися. Вона сама працювала з одним професором, який підпільно перетворював жінок у чоловіків, а чоловіків у жінок. Цей професор колись був таким самим фельдшером, як і вона, потім купив собі диплома, а трохи згодом списав чужу дисертацію, після чого став доктором наук і професором. Нещодавно його викрили, але оскільки диплом він купив п’ятнадцять, а дисертацію поцупив дванадцять років тому, себто за межами строку давності, то його диплом і його наукові звання зостаються при ньому і він й надалі робить операції по зміні статі, маючи при цьому обширну грошовиту клієнтуру. Працюючи з професором, Зінуля придивилась до того, як все це робиться, і сама могла б спробувати, але наукових звань немає, а на купівлю дисертації грошенят не вистачає. Ціни на нафту упали, все сильно подорожчало. Але там, де працює її чоловік, займаються зовсім іншим. Створенням нової людини.