– А ти-то чим думаєш? – сказав Паша. – Ти ж бачиш, державна машина, а все одно цвяхи підкладаєш.

– Не цвяхи, а шипи, – уточнив молодий чоловік. – Негарно, звісно, але ж родину годувати треба. От і вкалую, колеса приватним людям міняти допомагаю. А для держтранспорту є і держдопомога.

– Дати б тобі по кумполу.

– І не пробуй, – миролюбно процідив проколювач. – Я ж тут не сам працюю. У нас тут, можна сказати, цілий мафіозний трудовий колектив. – І, рухом голови показавши на напарника з монтировкою, що стовбичив під ліхтарем, попрямував на інший бік дороги забезпечувати проколи зустрічному транспорту. Напарник пішов за ним. Паша, висловивши з приводу усіх проколювачів декілька не для друку, але не спрямованих на критику держави думок, сів на своє місце і став дзвонити по мобільнику в службу технічної допомоги, щоб привезли запаску.

А я, скориставшись несподіваною паузою, вийшов назовні розім’ятися й подихати свіжим повітрям без карболки.

На мокрому від дощу, який щойно пройшов, асфальті жовтим розтопленим і розпливчастим маслом відбивалися вогні вуличних ліхтарів. Фари автомобілів, що пролітали мимо, відбивалися смугами, які миттєво витягувалися, скорочувалися і щезали. Вечір несподівано для цієї пори року і доби був теплим. Я розстебнув куртку і, заклавши руки за спину, пішов гуляти тротуаром туди-сюди. Коли вдруге йшов туди, хтось мене покликав по імені та по батькові. Я повернув голову й побачив чоловіка, що вилазив із чорного «мерседеса», в сірому демісезонному пальті з чорним бархатним коміром і у фетровому капелюсі-котелку з загнутими полями, такі головні убори за моїм уявленням носили в дев’ятнадцятому столітті.

– Доброго вечора, – сказав цей чоловік і протягнув мені руку з маленькою, як я чомусь подумав, пітною долонькою і обручкою на безіменному пальці. Перш ніж відповісти зустрічним жестом, я пильно придивився і побачив перед собою людину непевного віку, огіркової зовнішності, з обличчям, що не мало жодної індивідуальної риси, хоча саме цим воно мені видалося дуже знайомим.

І все ж:

– Не маю честі, – сказав я холодно і від рукостискання ухилився.

– Ну, як же ж, як же-с, – сказав носій котелка, наслідуючи, очевидно, якогось літературного персонажа з далекого минулого, коли в моді були такі головні убори. При цьому руку опускав повільно, мабуть, сподіваючись, що якщо я передумаю, йому не треба буде знову піднімати її високо. – Ми ж із вами стрічалися. І мали дуже ґрунтовну, так сказать, бесіду-с.

– Ми з вами зустрічались? – Я придивився до нього ще пильніше і вигукнув не радісно, але здивовано:

– Іван Іванович!

– Саме він, – самовдоволено вищірився Іван Іванович, але руку повторно протягувати не наважився.

А я дивився на нього і дивувався, як же я відразу його не упізнав. Його обличчя, звичайно, цілковито незапам’ятовуване, але, уявіть собі, саме цією абсолютною незапам’ятовуваністю і запам’ятовується. Тепер я, звичайно, його упізнав. Це був той самий Іван Іванович… себто, Іван Іванович це, ясна річ, придумане ім’я. Хто придумував, не надто напружувався, та й завдання не вимагало напруження. Вони всі були тоді і, мабуть, й нині Івани Івановичі, Миколи Миколайовичі, Петри Петровичі, Володимири Володимировичі, щоб нам легше запам’ятати і їм не збиватися… так ось це був той самий Іван Іванович, який спекотного літнього дня якогось дуже давнього року допитував мене в задушливому кабінеті… себто, даруйте, не допитував, а запитував (формально це був не допит, а профілактична бесіда), чому я пишу занепадницькі, як йому здавалося, тексти… Все у вас, казав, життя якесь таке сумне, приземлене, герої безкрилі, а насправді… І він мені тоді також розкривав очі на наші досягнення, військову могутність і космічні успіхи, обіцяв допомогти оволодіти оптимістичним поглядом на життя і погрожував печальними для мене наслідками, якщо я не прийму його допомоги, а про нашу бесіду комусь розповім.

– Але даруйте, – сказав я, – адже ми з вами зустрічалися ледь не в середині минулого століття, а вам тоді вже було, як мені здавалося, ну, не менше ніж за п’ятдесят.

– Прекрасна пам’ять! – похвалив він мене. – Мені дійсно було трохи за п’ятдесят. Мені й зараз приблизно близько цього ж.

– Як це так виходить?

– А ось так і виходить. – Він розкинув свої короткі ручки. – Ви ж мудра людина, дуже цікавитеся людьми моєї професії і давно мали б помітити, як би вам сказати, ми не старіємо, а рухаємося разом з часом… Тому, як мовиться, ви приходите і відходите, а ми залишаємося. Що поробиш, служба така, не відпускає. І старіти нам немає ні часу, ні причини-с. Та що це ми все про мене, давайте про вас. Куди мандруємо, якщо не секрет?

Я охоче йому сказав, що їду в інститут Скліфосовського, жодних таємниць не маю, антидержавних думок (збрехав, звісно) в голові не тримаю, бо мені зараз не до них.

– А що таке? – Він повірив і стурбувався відсутністю у мене антидержавних думок, чого раніше за мною наче й не помічалося.

Я розповів йому про кліща.

– Ах, он воно що! Нарешті-то ви самі помітили. Так же ж він, цей кліщ, давно в вас сидить. Що дивитесь на мене? Хіба ж не так?

– Не так, – сказав я. – Ви маєте на увазі умовного кліща, а я вам кажу про реального, про комаху, яка влізла мені ось сюди в живіт і зовсім не умовно, а фізично.

– Ну, це якраз дрібниця, – відмахнувся він. – Цього кліща будь-яка медсестра з вас в одну мить виколупає, а ось цей, який сидить у вас тут, – він постукав себе по лобі, – з ним навіть ми справитися не можемо. Себто, можемо, але не завжди.

– Дуже вам співчуваю, – кажу. – З іншого боку, коли б нас, таких, як я, не було, ви б усі були безробітними.

– Це вірно, – зітхнув він, – але я власне не з особистої вигоди, а виключно ради пізнання спостерігаю і думаю. Ось ви, розпочинаючи зі всіляких там народників, все виявляєте невдоволення владою, піклуєтесь за народ, але ж народ-то вас про це не просить.

– Не просить, бо сам вигоди своєї не розуміє.

– Дуже навіть розуміє, – заперечив мій співбесідник. – Краще за вас розуміє. Його вигода полягає в тому, щоб все було як є, за заведеним здавна порядком. Він розуміє, що життя так влаштовано, що з одного боку, він, а з другого – панство чи начальство, чи як це називається, себто люди, які беруть на себе труд за нього думати і ним керувати. Казати йому, як жити, годуватися і помирати. Його такий розподіл праці влаштовує, а ви споконвіку зовете, насильно тягнете його до чогось такого, чого він не розуміє і тому готовий вас здати нам. Народники, пригадуєте, по селах ходили, грамоти селян навчали, щоби прокламації могли розуміти. Так ці самі селяни в поліцію їх здавали. Так було тоді, так є і зараз. Якщо вести відлік бодай від Радищева, то за дві сотні з лишком років тисячі людей, які боролися за так зване народне щастя, згинули, пропали, як кажуть, ні за понюшку тютюну, а народ цього навіть не помітив. Так чи ж варті такої ціни ваші зусилля? Подумайте ліпше за себе. Чого вам бракує? Все у вас особисто є. Ваші книжки друкують, хоча я б, на мій смак, деякі розділи все-таки викинув би і дещо попросив би вас переписати, але ми цього не робимо, а що стосується народу, то він, якщо ви примічаєте, ситий, одягнутий, взутий і владою вдоволений. Завжди вдоволений, в усякому разі, вона завжди може його в цьому переконати. Ви ось все кричите: народ бідує, а він не бідує, він просто живе скромно, як звик. Хліб, картопля, огірочок квашений, пляшка з получки, йому більше нічого не потрібно. Йому аби війни не було.

– Ось саме це, – сказав я, – аби війни не було. Але ви ж без війни не можете. Ви вже сто років ведете війну з власним народом, а як тільки виникає можливість чи вам здається, що вона виникла, лізете наводити порядок до сусідів. Навіщо ви туди лізите? Що ви там загубили?

– Ми, – сказав він, – відновлюємо історичну справедливість. Ми об’єднуємо весь російський світ, і ми його об’єднаємо незалежно від того, подобається це вам чи не подобається.

– Ви російський світ об’єднаєте, а навіщо? – запитав я і цим своїм запитанням завів його в тупик.