– Неправда! – пролунав у залі чийсь писклявий голос.

– Обмова! – підтримав його другий, басовитий, і ці два вимовлені приглушено слова – «неправда» і «обмова» – прокотились по залу і затихли в задніх рядах.

– А якщо неправда й обмова, – сказав я, витримавши паузу, – то що залишається? – Я уважно огледів зал і побачив, що всі ці пелікано-люди зачаїлись, відчуваючи, що зараз настане викриття. – Так, – сказав я, – колеги, ви вгадали: я проникнув у ваш потаємний намір. Ви дуже вміло ведете країну до революції.

– Ні! Ні! – почулися в залі злякані голоси.

Я звів руку і сказав:

– Ша, хлоп’ята! Пудрити мені мізки і вішати локшину на вуха не раджу. Тим паче, що з вашою ідеєю я згоден.

Полегшене зітхання прокотилось по залу, немов легкий бриз з запахом перегару від коньяку, віскі, джину, текіли і решти хороших напоїв, що потрапили під санкції.

– Я згоден з тим, – уточнив я, – що нашій країні безумовно потрібна революція. Ми настільки погрязли в пияцтві, злодійстві, брехні, лінощах та інших пороках, що жодні окремі реформи нас уже не врятують, а розраховувати на двісті-триста років еволюції справжні пелікани, допускаю, що можуть, але у мене на це життя, на жаль, не вистачить. Значить, я з вами згоден, потрібна революція, і чим швидше, тим краще. А як її здійснити? Ми ж із вами не можемо цього зробити ніякими силами. Революції, як відомо, звершуються обуреними народними масами. А для того, щоб обурити народні маси, примусити їх ненавидіти своїх правителів, треба їх розбудити і відкрити їм очі на все, що відбувається, а потім сильно їх усіх образити, принизити, ущемити, ущучити й озлобити. Згодні?

Зал відповів дружним хором:

– Згодні!

– Ось, – сказав я, – це добре, що ви з усім негайно погоджуєтесь. Це наші шанси наближає. Але продовжу свою думку. Революції, будь-які, криваві чи мирні, кольорові, помаранчеві, бархатні, ситцеві, суконні, замшеві і джинсові не можуть бути здійснені малими групами людей. Малими групами творяться перевороти, а революції завжди звершуються народом, який невдоволений своїм становищем. На жаль, нам дістався народ, який завжди всім задоволений і добитися того, щоб він став невдоволеним, як бачите самі, дуже і дуже важко. Як ви не стараєтесь зробити йому погано, а він все одно задоволений і голосує за вас. В інших країнах причиною масового обурення може стати підвищення цін, спроба цензури, несправедливість стосовно однієї людини: засудження невинного, політичне вбивство чи ще щось таке. Там через такі дрібниці маси розгніваних людей виходять на вулицю, б’ють вітрини, палять шини, перекидають автомобілі, закидують поліцейських камінням і коктейлями Молотова і врешті-решт скидають уряд. У нас так не виходить, хоча ми з нашими людьми чого тільки не робили. Ми вели війни, де вони гинули тисячами, ми підривали житлові будинки, ми убивали іноді навіть серед білого дня журналістів, політиків, депутатів Державної думи. Лише за останній час, після захоплення нами непотрібної нам території і початку однієї війни, в якій ми не беремо участі, і другої, в якій беремо участь частково, і третьої, в яку залізли по вуха. Ми досягли великих зрушень по зниженню курсу нашої валюти, підвищенню цін, заборони іноземних продуктів і недостатньому виробництву власних. Причиною революції могла б стати корупція. Вже в цій-то частині ми добилися карколомних результатів. Якщо досі не розікрали всю країну, то лише тому, що в нас занадто багато природних багатств: нафти, газу, золота, вугілля, деревини. Ну, не під силу нам все це відразу здолати, не під силу. Хоча успіхи є, і серйозні. За короткий історичний строк ми догнали найбагатші країни за кількістю мільярдерів і перегнали найбідніші за кількістю злидарів. Не можна сказати, щоб наші олігархи і чиновники ухилялися від виконання свого громадянського обов’язку. Вони, бажаючи викликати роздратування народу, охоче демонструють накрадені багатства, власні футбольні клуби, острови, вілли, яхти, літаки. Ми їм, як можемо, допомагаємо, розпилюючи бюджети, беручи хабарі, витрачаючи державні гроші на будівництво палаців, стадіонів, підводних човнів, авіаносців та інших неїстівних речей. Ми даремно намагаємося розізлити населення тим, що їздимо з мигалками по зустрічній смузі, давимо людей на пішоходних переходах і автобусних зупинках і їх же звинувачуємо, що вони не там стоять чи ходять. Але вони, наші чудові співгромадяни, скромні і беззахисні, якщо зостались випадково живі, замість того, щоб обуритися і висловити свій рішучий протест, погоджуються: так, даруйте, кажуть, ми не там стоїмо і не так ходимо. І дають нам на виборах стабільно високий відсоток голосів.

Колеги! Краща підстава для будь-якої революції – це заздрість і ненависть. Але всі наші зусилля викликати ці чорні почуття у нашого народу поки що помітних результатів не дали, бо він, наш великий народ, занадто добрий, незаздрісний, лінивий, невибагливий і терплячий. Він терпів радянську владу, розкуркулювання, тюрми, табори і колгоспи. Сьогодні терпить злидні, відповідаючи на всі наші дії пияцтвом і дрібними крадіжками. Ну, є у нас ці, як їх називають, опозиціонери, ну, виходять вони на свої мітинги чи демонстрації, ну, збирають скількись там своїх однодумців, ну, гуляють зі своїми білими стрічечками чи з презервативами – здаля без бінокля не розбереш. Гуляють, посміхаються поліцейським, поліцейські їм посміхаються, іноді супроводжуючи свої посмішки кийком по баняку, і що? Вони кажуть, ось, коли нас буде мільйон… тоді… а що тоді? Ну, буде вас мільйон, і ви пройдете вулицями з білими стрічечками, з милими усмішечками. Поліція вам посміхнеться знову ж таки, вперіщить кийком і запхне в автозак. І жодного ефекту від цього ходіння, окрім сміття, яке прибирати доведеться небажаним нелегальним мігрантам, не буде. Коротше кажучи, тільки ви, депутати, і весь наш державний апарат намагаєтесь образити народ, довго намагаєтесь, але робите це так спроквола і не винахідливо, що народ ваших зусиль просто не помічає. Тому я вважаю, що у нас виходу немає, треба рухатися далі. А перш, ніж рухатися, необхідно критично оцінити наші попередні дії. Ми вже зробили народові багато поганого. Але він стійко продовжує терпіти. Є якісь пропозиції з приводу виведення його з терпіння?

Тут стали вистрибувати різні, пропонувати, що кому наверне на думку. Підвищити плату за ЖКГ вдвічі. Пенсійний вік збільшити, а пенсії зменшити. Приєднати до Росії Білорусію, Болгарію і Аляску. Заборонити в країні обіг доларів, юанів і тугриків.

– Ні, – кажу, – це все не те. Територіальні придбання людей завжди радують, хоча незрозуміло, яка кожному з них від цього вигода. Долари вони поховають, а тугриків у нас все одно немає.

Один вчений чоловік, доктор наук, що списав свою дисертацію в другого доктора, який списав її у третього, а той у четвертого, а там кінці взагалі губляться, запропонував усіх вчених, котрі роблять корисні для країни відкриття, суворо карати, а якщо вони друкувалися в зарубіжних журналах і друкували власні, ні в кого не списані наукові праці, вважати їх іноземними шпигунами.

– А хіба бувають шпигуни не іноземні? – запитав з місця хтось із картоннодзьобих.

– Бувають, – сказав я, – і ви скоро їх узнаєте. Але, – звернувся я до доктора, – знову пропонуєте діяти проти окремих осіб.

– Так, звісно, – сказав доктор, – для початку слід викликати обурення бодай серед окремих.

– Який сенс? – запитав я. – Якби ці окремі висловлювали своє обурення тут. Але вони біжать у Лондон чи Париж і звідтіля висловлюються по інтернету. Ні, це, кажу, не діло. Треба викликати невдоволення не окремих осіб, а всього народу, який весь у Лондон утекти не може. Кепсько, кажу, панове, працюєте, кепсько і неефективно.

– Але ж ми стараємося!

З місця вискочив депутат на прізвище… забув прізвище… і став перераховувати, як багато усього зроблено стосовно роздратування населення, і знову навів як приклад невеликі, але криваві війни з однією сусідньою і однією несусідньою республіками. Навів секретні дані про примусову відправку на війну добровольців і повернення їх на батьківщину як вантаж «двісті». Була надія, що бодай війна викличе обурення, але вона викликала тільки великий патріотичний підйом. Що ще?