Незважаючи на те, що селище у нас, як кажуть, елітне, дороги в ньому кошмарні, розбиті. Взимку їх ніхто ніколи не чистить, а до весни в асфальті виникають такі діри, що їздити по них без ризику можна лише на всюдиході. Ремонт доріг вимагає грошей, а зібрати їх з наших багатих жильців не так-то просто. На прохання внести певну суму деякі з них відмовчуються, а інші пишуть жалюгідні пояснення з посиланнями на крайню скруту з коштами, що виглядає просто смішно.

Ми проїхали нашою Північною алеєю, повернули на Середню, де я уздрів згаданого вище Тимофія Семигуділова, що брів просто серединою дороги. Він – рідкість нашого селища і не лише його.

Ось його портрет: старик мого віку, крупний, на зріст під два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мішки під очима, а очі завжди запалені від ненависті до всього живого. Ходить восени у фуфайці, ялових чоботях і конусоподібній повстяній, очевидно, монгольській шапці, з великою сукуватою палицею, не зрізаною десь у лісі, а спеціально для нього обструганою, відшліфованою і покритою лаком. Палицю він носить не для додаткової точки опори, а щоб відбиватися від випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищі немає. До недавнього часу були не випадкові і не бездомні, а, я б сказав, безгоспні, але пригодовані дві, чотири, потім число їх зросло до шести. Ми, жителі селища, збирали гроші, а наші охоронці варили собакам кашу з м’ясом. Біля своєї будки вони збудували і тваринам три таких самих, тільки менших за розміром, без грубок і без телевізорів. У своїх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися від дощу, а взимку грілися з охоронцями чи в їхній сторожці чи на ґанку, а влітку подовгу лежали на асфальті посеред дороги, не боячись машин, котрі акуратно їх об’їжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситі, тому й не злі, навіть кішок не чіпали. Усіх, хто гуляв селищем, весело стрічали, виляючи хвостами, і супроводжували на невеликі віддалі. І майже всі наші мешканці до них ставилися добре, всіх знали по іменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман і Лінда. І раптом якийсь мерзотник нагодував їх отруєним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лінда вижила тому що, уявіть собі, була вегетаріанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене і підозрювали якраз Тимоху чи його дружка і нашого депутата народного Олексія Чубарова, які часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомні, на їх думку, собаки без поводків, нашийників і намордників. Причому Семигуділов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повідка часто спускає, і той раз по раз заводить гризню з іншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.

Стосовно Чубарова, то згодом він був покараний, правда, не за отруєних собак, а за жадібність і підлість в сукупності. Річ у тому, що він, знісши куплену ним у бабусі, яка з’їхала з глузду, за безцінь, як на нинішні поняття, стару дачу, збудував тут розкішний терем з сибірського кедра. Найняв узбеків, які приїхали на заробітки, забрав у них паспорти, запевняв, що влаштує всім реєстрацію, годував і обіцяв розрахуватися наприкінці. Узбеки трудилися півроку, а коли роботу закінчили, Чубаров грошей не заплатив, реєстрації не зробив, а викликав поліцію, і будівельники, як нелегали, були відправлені на батьківщину. А через певний час терем, у який Чубаров ще, на жаль, не переселився, запалав і при підходящому вітрі швидко згорів дотла. Слід сказати, що ніхто з жителів нашого селища, включаючи навіть Семигуділова, не засудив паліїв, яких поліція шукала, але не знайшла, оскільки всіх, кого можна було запідозрити, вислали задовго до пожежі.

Але я відволікся і повертаюся до Семигуділова.

Він ішов, тримаючи палицю немов посох, себто, не опираючись на неї, а втикаючи її просто перед собою. Заглиблений у свою думу, він не чув, як ми під’їхали. І не бачив, мабуть, спалахів нашої мигалки. Водій Паша пригальмував і певний час повз за Тимохою, виказуючи обурення тим, що кидав кермо, розмахував руками, повертався до нас, вивергаючи лайку, в якій головними були слова: йо-мойо, блін, козел і придурок.

– Ну що ти лаєшся, блін! – не витримала Зінуля. – Не можеш йому бібікнути?

– Ти шо, блін? – озвався Паша. – Ніч же. Люди, блін, сплять.

Він помигав фарами. Семигуділов продовжував свою неквапну ходу.

Паша ввімкнув сирену і тут-таки вимкнув. Вона вискнула немов поранена собака і змовкла. Семигуділов перепудився і відскочив убік. Ми порівнялися з ним, я попросив водія не обганяти і, висунувшись у вікно, голосно сказав:

– Привіт опівнічникам!

Він вдруге здригнувся, підвів голову, придивився і, упізнавши, відхрестився від мене, наче від дідька, сказавши при цьому:

– Цур тобі пек! Цур!

Я не здивувався. Я звик до того, що він вважає мене за нечисту силу, але при цьому йому мене не вистачає як постійного опонента в його важких роздумах про долю вітчизни, світу і всесвіту. У нього дружина алкоголічка, син дебіл, старша донька нещодавно отримала строк за утримання борделю і торгівлю наркотиками, а молодша, більш-менш нормальна, живе в Парижі, але він про сімейні проблеми думає мало, оскільки страждає від існування на світі Америки, гомосексуалістів, масонів, євреїв і лібералів. Євреїв і лібералів у нашому селищі представляю я, але я у нього опонент не єдиний. Безконечні і люті суперечки він веде по радіо й усіх каналах нашого, як кажуть, зомбоящика. І завжди, як показують спеціальні лічильники, виграє з великою перевагою. Мене це раніше дивувало. Невже, думав я, народ наш дійсно настільки темний і дурний, що без критики ковтає цю полову. Але знаючі люди пояснили, що голоси підраховують два лічильники з шестерінками. В одному лічильнику передача йде з малої шестерінки на велику, а в другому навпаки – з великої на малу. Втім, інші знавці стверджують, що це дурниця, жодних там спеціальних шестерінок нема і не потрібно, народ без всіляких лічильників переважною більшістю голосів з двох варіантів вибере дурніший.

– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?

– Як тут заснеш! – відповів він з викликом. – Таку країну просрали.

Це він має на увазі дев’яносто перший рік, Біловезькі угоди по розділу СРСР на окремі держави.

– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!

– Відтоді і не сплю, – відповідає він.

– Ну, й даремно, – кажу йому. – Іноді мозковій системі слід передишку давати, а то, гляди, перегріється.

– Ну, так, звісно, ви, ліберали, на те й сподіваєтесь, що наші мізки заснуть і атрофуються, але ми іще підведемося, ми розігнемося, і тоді ви відчуєте всю міць народного гніву. – І далі, не слухаючи мене і не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розікрали Росію, розтягли, роздеребанили. Країна гине, армія принижена, народ злидарює і спивається.

На історію останніх десятиліть у нього і для його однодумців погляд стандартний. Була держава, велика і могутня. Але дві людини, Горбачов і Єльцин, розвалили країну, роззброїли армію, зруйнували промисловість, довели народ до злиднів, позбавили віри в будь-що і надії. Іноді до згаданих імен він додає Гайдара і Чубайса. В розширений список лібералів, які зруйнували країну, часом потрапляю і я, одверто кажучи, не по чину. А трапляється, в запалі полеміки він дає мені привід для надлишкового самолюбства і, забираючи зі списку усю решту злодюг, каже, що країну розвалив особисто я. Мені б загордитися. Але поки що чим-чим, але манією величності я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логічно. Я кажу, що ж це за держава, яку міць вона мала, якщо її могли зруйнувати один-два, ну, навіть сто лібералів? Він за словом у кишеню не лізе і стверджує, що всі, які її розвалили, і я в тому числі, діяли не самі по собі і не без користі, а при підтримці і за гроші американців в особі Пентагону, Держдепу, Збігнєва Бжезинського і Джорджа Сороса.

Суміщаючи несумісне, він з надією дивиться на Перодера, який, досягнувши вищої влади, примусив нас співати давню пісню, вирівняв іще слабку і нестійку демократію, завертикалив її і засуверенив, що розбудило в середовищі Семигуділовських однодумців мрію про відновлення хоча б частково колишніх порядків і відновлення в якомусь оновленому вигляді втраченої лібералами Імперії, але уже не Радянської, а Російської. Про це він не лише мріяв, але й робив щось для цього. Разом зі своїми однодумцями він увійшов до складу напівлегального зборища, названого ними Соколине Полювання, і там вони будують неможливі плани відродження Великоросії, куди крім Росії мають входити Україна і Білорусія, а також частково Естонія, Латвія і Литва та північна частина Казахстану. Історична справедливість, вважають соколині мисливці, вимагає повернути ці простори Росії, створити великий російський світ, який, як пророчила убога Ванга (до речі, я забув про Болгарію), об’єднавшись, стане головною на планеті матеріальною, військовою і духовною силою, спокусливою і притягальною для всієї решти народів.