На його думку, вся людська спільнота ділиться на ведучих, яких буває дуже мало, і на тих, кого ведуть, котрі складають більшість. Ведучі – це ті, хто готовий очолити, керувати, взяти на себе відповідальність, і ті, кого ведуть, – це народ, який працює, створює національний продукт, виграє війни, але тільки під керівництвом ведучих. Ті, кого ведуть, без ведучих – це не народ, а сліпий табун, який не знайде собі їжі, заблукає, впаде у прірву і пропаде, про що ліберали можуть лише мріяти. Але, маючи ведучих, табун перетворюється в організовану силу, яка може самовіддано працювати, воювати, покірливо гинути і готова на поклик ведучих стати гноєм для удобрення рідного ґрунту, і в цьому, аніскілечки не гидуючись такого образу, вони самі бачать своє високе призначення.

Злочинств Сталіна Тимоха не заперечує, але вважає їх для Росії безперечним благом. Так, церкви руйнувалися, так, священиків розстрілювали, але вони мусіли були пройти через ці випробування, як Христос пройшов через свої хресні муки. Так, інтелігенцію саджали, але вона мусіла була відповісти за свою історично ганебну роль в справі збаламучення і спокушання народу. Так, був ГУЛАГ, бо перед країною поставали великі завдання. Треба було побудувати багато міст, гребель, каналів, залізниць, для всього цього потрібна була дешева робоча сила. Так, військову верхівку перед війною знищили, але це було необхідно, бо тодішні червоні маршали, всі ці Тухачевські, Блюхери, Якіри почувались національними героями, самостійними фігурами, були невдоволені сталінським керівництвом і могли складати для нього небезпеку. А що вже більшовиків розстрілювали, так за знищення цих німецьких шпигунів і губителів Росії товаришу Сталіну особлива подяка.

Кажуть, що ізраїльські слідчі, готуючи процес над Адольфом Ейхманом, нацистським злочинцем, «архітектором холокосту», провели з ним такий експеримент. Дали йому пачку фотографій невідомих йому людей, серед яких були нормальні люди і закоренілі злочинці. Запропонували вибрати найбільш йому симпатичних, і він безпомилково вибрав злочинців. Я гадаю, що якщо Семигуділову запропонувати такий самий експеримент, то й результат буде схожим.

Я впевнений, що всі, хто виправдовує злочини Сталіна, чи невігласи, чи дурні, чи люди зі злочинними схильностями. Зараз кількість тих, хто любить цього злочинця за переконанням, зменшилась, зате збільшилось тих, хто любить його з дурної голови. За радянських часів я зустрічав їх силу-силенну з колишніх партійних функціонерів, чекістів і вертухаїв, що робили кар’єру на нещасті народу, і це були люди, як правило, злостиві, брехливі, злодійкуваті і хтиві. Якщо в комунальній квартирі траплявся такий, то від нього можна було очікувати чого завгодно: що напаскудить в каструлю, чи нашкрябає брехливий донос, чи щось украде, чи рідну малолітню доньку зґвалтує. До речі, саме така чутка й ходила колись про Семигуділова. Проти нього навіть порушили кримінальну справу, що швидко зам’яли. Було враховано його громадянську активність, репутацію патріота і, як мовилося в юбілейній статті до його п’ятдесятиріччя, непорушну віру в комуністичні ідеали і безмежну відданість партії і уряду. В панегірику, присвяченому йому через четверть століття, відзначалися його відданість російській ідеї і релігійна активність.

У публічних дискусіях ліберали Семигуділову завжди програють, дякуючи не лише відповідно налаштованим коліщаткам, а ще й тому, що саме існування диспутів про Сталіна переконує публіку, що питання про цю особу і її роль принаймні суперечливе.

Відволікшись своїми думками, я не помітив, як Семигуділов перейшов до нинішнього нашого Перодера, ведучого, кого у важку хвилину, рятуючи Росію від загибелі, послав нам Господь. Це велика людина, з усіх попередників рівна, можливо, тільки Сталіну.

Є різні способи лестощів вищому начальству. Сталіна ті, хто бажав йому вгодити, називали «наш дорогий і любимий вождь великий товариш Сталін», а згадувати всіляке його зауваження з будь-якого приводу належало так: «Як мудро зауважив товариш Сталін», «Як геніально вказав товариш Сталін». Хрущова і Брежнєва називали трохи простіше. «Наш дорогий Микита Сергійович», «наш дорогий Леонід Ілліч», а їх вказівки всі без винятку оцінювалися як правильні, справедливі, ясні, вчасно сказані. Сьогоднішній підлесник, згадуючи вищого начальника, обов’язково назве повністю ім’я, по батькові і прізвище. Але Семигуділов надає перевагу скупому солдатському способові лестощів. Він називає Першу особу просто по прізвищу, але далі приписує йому такі риси характеру і здібності, до яких примітивніший підлесник не додумається. Зараз, каже Семигуділов, у сталінській надзвичайній суворості, можливо, необхідності немає (поки що), але все-таки Перодер діє достатньо жорстко і правильно робить, це необхідно, щоб хоча б частково виправити наслідки руйнівного правління лібералів. Він, як Володимир Красне Сонечко, дав Росії віру, він, як Іван Калита, є збирачем руських земель, він, як Петро Перший, повертає Росії її велич. І повернув би повністю, якби не п’ята колона (ті самі масони, євреї і ліберали), знищити яких перешкоджає йому зайве людинолюбство. Людинолюбство – це взагалі одна з небагатьох його слабкостей. При цьому він зостається привабливим чоловіком, заводним, азартним, по-хлоп’ячому цікавим до життя в усіх його проявах. Ви погляньте, каже Семигуділов, як вражаюче він усе встигає. Невпинно подорожує країною і по всьому світу, займається спортом, їздить на мотоциклі, літає на винищувачах, стратегічних бомбардувальниках і дельтапланах, бере участь в пожежогасіннях, спускається під воду, займається захистом рідкісних тварин, що документально підтверджено репортажами журналістів і відеоматеріалами, які зафіксували його спілкування з білими ведмедями, амурськими тиграми, нільськими крокодилами.

Цікаво, що претендуючи на репутацію відчайдушного правдолюбця і навіть страждальця за правду, Семигуділов умудрився про кожного з пережитих ним радянських і російських вождів, розпочинаючи з Хрущова, сказати під час їхнього правління щось їм особливо улесливе, а після казав щось протилежне. Але ні до кого так не підлещувався, як до нашого нинішнього. Ось і зараз, коли я віз свого кліща, він, переходячи від однієї теми до іншої, запропонував звернути увагу на те, що Перша особа мислить і діє якимсь недоступним нам чином, приймає рішення завжди несподівані, парадоксальні, що викликають у нас сумніви, недовіру і відторгнення, а потім виявляються єдино правильними. Його можна порівняти з якимсь із видатних шахових гросмейстерів. Він робить ходи, що вкидають середнього шахіста в шок, а потім – раз-два і мат. І буря оплесків.

– Нашому розумінню, – каже Семигуділов про уславленого ним гросмейстера, – цілковито недоступний хід його думок і логіка його дій, бо він не просто людина і не просто навіть велика людина, можливо, він навіть взагалі не людина, а дещо більше, вища істота, місія якої керувати не лише нами, але, можливо, усім людством і навіть більше: усім тваринним світом.

Ось до чого додумався! Місце керівника людством, тваринним світом і всією рештою зайнято Господом-Богом, який свою посаду, здається, поки що не збирається нікому уступати (ось вже де немає жодної демократії!), це, звісно, подумки заперечую. Але якби Тимоха на цьому зупинився. Так ні ж…

– Ми, – повідомляє він, поринувши в стан надзвичайного збудження, – уявляємо його собі як чиновника, який сидить у Кремлі, приймає міністрів, вручає нагороди, і думаємо, що для нього це щось важливе. А для нього це лише дрібна рутинна робота, що відволікає його від істинно грандіозного і несусвітнього, що не піддається людському розуму. Ви ще побачите, ви ще пересвідчитесь, як зів’ється він, як він підніметься гірським орлом до незвичайних висот, як розправить свої могутні крила, і весь світ, все людство, задерши голови, спрямує на нього свій захоплений погляд.

– Яка маячня! – не стримався я і вигукнув.

– Що? – стурбовано перепитала Зінуля. – Вам здається, що ви марите?

– Ні, мені здається, що він марить.