— Ну що, хазяйка, будемо робити портрети?

— Чого? — перепитала Нюра.

— Збільшую портрети. З мухи роблю слона, з маленької карточки — великий портрет. Одинарний коштує п’ятнадцять рублів, подвійний — четвертак.

Він відкрив папку і став показувати ретушовані фотопортрети різних людей і те, з чого вони були зроблені. Подібні творіння Нюра уже в когось бачила і не раз думала, як би і їй замовити щось подібне, але не знала, де і як. А тут підвернулась така оказія. Вона запросила фотографа до хати, показала йому карточки — свою й Івана. Знімок Івана, пришпилений булавкою до стіни, був маленький і вицвів. Людину, на ньому зображену, було ледь видно і схожою вона була на в’язня: голова обстрижена, очі великі, витріщені. На звороті залишилася посвята:

— Муж? — запитав фотограф.

— Муж, — зраділа вона запитанню. — На війні погибши. Герой Радянського Союзу був, полковник.

— Зрозуміло, — сказав фотограф. Йому в його практиці і генерали стрічались. — Так, може, його в полковницькій формі, з орденами зобразимо?

— А можна? — здивувалась Нюра.

— Усе можна, мамаша, — сказав фотограф. — Десятку накинеш, ми твого мужа хоч в генерали возведемо, а добавиш іще п’ятірку, то й маршалом зробимо. Згодна? Як, у кашкеті будемо робити, в папасі чи без нічого?

— У льотчицькому кашкеті можна? — запитала Нюра.

— Можна в льотчицькому.

Так і домовились.

І через тиждень з’явився на стіні у Нюри портрет, зроблений точно як було замовлено. Сама Нюра у строгому темному жакеті, у білій кофточці, і коса укладена навкруг голови. Поруч із нею хвацький військово-повітряний полковник у кашкеті з кокардою, у золотих погонах із зірочками, на грудях з обох боків ордени, а зліва над орденами Золота Зірка Героя. Може, полковник не дуже був схожим на Івана, та й сама Нюра на себе не надто була схожа, але портрет їй сподобався. Так Іван Васильович Чонкін був похований і увіковічений. Але передчасно.

Ясного сонячного дня наприкінці червня 1945 року по брукованих вулицях німецького містечка Біркендорф запряжений парою веселих відгодованих коней прудко котив віз на високих колесах із залізним обіддям. Він був завантажений порожніми продуктовими ящиками і так гримів на нерівному брукові, що в найближчих будинках дзеленчали шибки і жителі злякано здригалися, думаючи, що знову канонада. Але, визирнувши на вулицю, одразу заспокоювались, а ті, що були сприйнятливі до кумедного, навіть і посміхалися. На передку, широко розставивши ноги в наспіх накручених обмотках і давно не чищених американських черевиках, сидів, злегка відхилившись назад, радянський солдат невеличкого зросту, худенький. Голова його була обв’язана брудним бинтом, краї якого розпушилися і звисали клаптями з-під пілотки. На грудях метлялася одна-єдина медаль «За звільнення Варшави». Настрій у визволителя Варшави, вочевидь, був хорошим. Міцно тримаючи в розпростертих руках віжки, він під гуркіт ящиків і коліс голосно виспівував пісню, якої його нещодавно навчив аеродромний каптьорщик старший сержант Кисіль:

Перехожих на вулиці було мало, а якщо і справді зустрічалася не дуже стара фрау, навіть якщо не дуже молода, солдат заклично махав рукою і кричав: «Фрау, фікен-фікен!» — цих слів він навчився також від того самого Кисіля.

Несподівано позаду воза почувся ще більший гуркіт. З-за рогу вискочив танк Т-34. На повороті його злегка занесло, він навіть вискочив однією гусеницею на тротуар, ледве не стесавши ліхтарний стовп, але тут же знову зіскочив на бруківку і, висікаючи іскри, помчав донизу по вулиці. Не збавляючи швидкості, поминув воза, оповивши його хмарою відпрацьованих газів. Солдат на возі зморщився і затулив носа.

— Дурень смердючий! — гукнув він услід залізній громадині і покрутив біля скроні пальцем.

Пролетівши до наступного перехрестя, танк раптом скреготливо загальмував, позадкував заднім ходом і приткнувся до шкарубкої бровки. Кришка люка відкинулась, із неї виліз танкіст у темному комбінезоні з прикріпленим до нього орденом Слави і в ребристому шоломі. Він зняв шолом і, скуйовдивши руду спітнілу шевелюру, підождав, доки підкотить віз.

— Гей, ти! — гукнув він і покрутив шлемом над головою. — Як тебе, Чикін, чи що?

Солдат зупинив коней, поглянув на танкіста з вичікувальною цікавістю.

— Чонкін наша фамілія, — поправив він стримано.

— Ось так, я й кажу: Чомкін, — підтвердив танкіст. — А мене чи ж признаєш?

Чонкін придивився.

— На подобу наче й десь бачилися, — промимрив він невпевнено.

— Ха, наче й бачились! — танкіст зістрибнув на землю, дістав німецький позолочений портсигар з американськими сигаретами, простяг Чонкіну:

— Кури!

Чонкін з достоїнством, не кваплячись, взяв сигарету, пом’яв через полу гімнастерки (пальці брудні) і, нахилившись до простягнутої запальнички, продовжував вдивлятися в кругле, як млинець, обличчя танкіста з приліпленим на ньому абияк носом.

Танкіст посміхнувся:

— Красне пам’ятаєш? Ти там іще з Нюркою жив, з поштаркою. Жив із нею?

— Ну, — сказав Чонкін.

— Ось тобі й ну. А я Льошка Жаров, пастух, коровам хвости завертав.

— Ти диви! — здивувався Чонкін. — А я й дивлюся, десь оце… ну ось… вроді як бачилися. — Він зістрибнув із воза, простяг Жарову руку: — Здоров був!

— Здорова корова! — відгукнувся Жаров.

— Як вобще жізнь-то? — Чонкін привітно посміхнувся.

— Жізнь вобще нічо, підходяща, — сказав Жаров. — Шо в тебе з головою? Ранутий?

— Та ні, — відмахнувся Чонкін безпечно. — З коня упав.

— Ти? З коня? Як це? Селянська людина сидить на коні як городська на табуреті.

— В тому-то й діло, що не сидів я на ньому, а стояв. У Берліні. Коли на стіні розписувався їхнього раймага.

— Рейхстага, — поправив Жаров.

— Ну да, — погодився Чонкін. — Ось цього. Я ж туди під’їхав на возі, хотів, як усі, розписатися, а там уже місця нема. Усе розписано. Хто тут був. Хто з якого міста, з якої дивізії, хто від Волги дійшов, хто від Дніпра. А я хотів тільки фамілію свою поставити, і то ніде. Ось я на коня-то і поліз.

…Тоді заліз він на спину коня (цією подробицею він Жарова стомлювати не став) і шматком чорної смоли став виводити своє прізвище. Але, написавши перші дві літери «Чо», побачив, що іще вище стоїть прізвище чи то Ку-, чи то Пузякова, яке він одразу згадав. Він уже бачив це прізвище чотири роки тому в камері долговської тюрми. Там воно було начертано скам’янілим потому екскрементом, і тут був вжитий, очевидно, той же матеріал для письма. Чонкіну захотілося поставити свій підпис іще вище. Він зіп’явся навшпиньки, але тут кінь смикнувся, він упав, сильно затовк голову і більше до спроб увіковічнити себе не вдавався. А підпис його так незакінченим і зостався, і люди, які згодом бачили підпис «Чо», думали, напевне, що це розписався якийсь радянський китаєць чи кореєць.

— Ось як буває! — співчутливо зауважив Жаров.

— Буває, і слон літає, — погодився Чонкін. — А Нюрку-то давно бачив?

— Давніше за тебе, — сказав Жаров. — Мене ж у перші дні війни забрали. Ось із тих пір вдома й не був. Інші хоча б по пораненню відпустки получали, а я всю війну від і до в танку, як у банці, провів, і ні разу, як бачиш, не зачепило. Але з жінкою своєю переписку підтримую. Пише, жизня в колхозі стала тяжкіша колишньої. На трудодні шиш плотять з фігом, якби, каже, не коза, не городчик, не курочки, то й зовсім був би повний капут, так нічого, перебивається. А нащот Нюрки твоєї сообщає, наче з офіцером заочне знакомство по переписці веде.