— Ну, і далі? — вимагав продовження Чонкін.

— Далі більше, — сказав Свинцов. — А ти як думаєш, обіз’янів їдять?

— А хто їх знає, — задумався Чонкін. — Мені не доводилося, а вобще чого ж, вони же ж тоже із м’яса і кісток состоять.

— І то, — розсудив Свинцов, — доки людиною не обернувся, такий же животний, як, допустім, свиня. Так що спершу шерсть на вогні обшмалимо…

— Дурний, чи шо? — запитав Чонкін.

— А чо?

— Через плєчо, — сказав Чонкін. — Нашо шерсть шмалити? Із шкури рукавиці зробимо, шапки пошиємо.

— Тоже діло, — погодився Свинцов, потерши замерзле вухо. — А ти сашлик лопав коли-небудь чи нє?

— А шо це?

— Шо-шо, — передражнив Свинцов. — Скуснятина, ось шо. На куски м’ясо порубаєш, на прут насадиш і в огонь, і так перевертаєш, щоби зо всіх боків рівномірно. Це ж такеє ось, це у-у! — заповнив він нехватку слів уканням. І, піднявши гвинтівку, смикнув затвора.

— Не стріляйте! — закричала мавпа людським голосом. — Не стріляйте, я здаюсь.

— Гля! — здивувався Чонкін. — Уже перетворившись.

— Да, — Свинцов розчаровано опустив гвинтівку. — Я ж, знаєш, людину убить можу, але человецьке м’ясо їсти не буду. Стошнить. Ладно, — наказав мавпі, — вались на землю. Та не боїсь. Не побіжиш — не заб’єм.

Мавпа похапцем спустилась і стала перед Чонкіним й Свинцовим майже на дві ноги, тільки злегка спираючись передніми кінцівками на повалене дерево. Хоча була вона вкрита шерстю з ніг до голови, Свинцов розгледів у заростях ознаку чоловічої статі і суворо запитав:

— Хто такий і якої будеш нації?

Мохнач мовчав і тремтів дрібно, немов вівця перед закланням.

— Говори, хто ти єсть! — рикнув Свинцов і клацнув затвором.

— Не стріляйте! — знову заблагав незнайомець і став часто кивати головою. — Руський я. Православний, — додав він, очевидно, не впевнений, що остання характеристика буде йому на користь.

— Брешеш! — не повірив Свинцов. — Обіз’янів руських не буває. Чи ти не обіз’ян?

— Е! — штовхнув Свинцова Чонкін. — А чи ж не чорт він?

— Ха! — вразився цією думкою Свинцов. — Одвічай, хто ти?

— Я сам не знаю, — заплакала істота. — Був людиною. А тепер, може, і чорт.

— У лісі живеш? — продовжував допит Свинцов.

— У лісі.

— А пожерти щось знайдеться?

— Для вас, — сказав чорт, — для вас непремінно знайдеться.

— Ну, веди нас до себе. Тільки без чортівні і не думай утікати. Пам’ятай, куля бігає швидше.

Пішли напролом, через хащу. Чорт біг попереду, допомагаючи собі передніми кінцівками. Свинцов і Чонкін за ним не встигали, але він зупинявся, піджидаючи, і знову біг уперед, як собака, що вела мисливця по сліду.

Спустилися в яр. По камінцях перейшли запліснявілий струмок. Пересікли невелику галяву, переступили через стовбур великої сосни, що лежала наче труп. За нею були густі зарослі кущів. Біля кущів чорт завагався, а Свинцов про всяк випадок поклав руку на затвор.

— Прийшли, — сказав чорт стомлено.

— Куди ж це прийшли?

— А ось сюди, — сказав чорт і пірнув у кущі.

Свинцов кинувся за ним, розраховуючи ледь що тут таки його й придушити, й мимоволі скрикнув:

— Батюшки! Барліг!

Чорт, блиснувши голим задом, уже влазив у барліг рачки. Свинцов поліз за ним услід. За ним Чонкін. Барліг виявився довгим пологим лазом, що в кінці повертав праворуч. Вони проповзли по ньому декілька метрів, і вже світла позаду не було видно, а під коліньми відчувався твердий ґрунт.

— Не дивуйтеся, — почули вони голос чорта, після чого чиркнув сірник, а від нього засвітилася й гасова лампа.

— Ух ти! — ухнув Чонкін, а Свинцов од себе додав щось по матушці.

Далі повзли зі світлом.

За вузькою горловиною розпочинався, поступово стаючи ширшим і вищим, коридор, підлога його була встелена соломою, коридор закінчувався чимсь схожим на круглу кімнату, непогано прибрану, з килимом на підлозі, з матрацом і двома стосиками книг, але що найбільше здивувало гостей, так це приставлений до стіни портрет бородатого чоловіка в старій формі з еполетами і аксельбантами.

— Це хто ж такий? — з повагою запитав Свинцов.

— А це… — зам’явся господар барлоги, — це, як вам сказати… Це Його Імператорська Величність Государ Імператор Микола Другий.

— Ого! — мимоволі видихнув Чонкін.

— А ви самі-то, звиняйте, хто ж будете? — перейшов на «ви» зніяковілий Свинцов.

— А я, — сказав чорт, — Вадим Анатолійович Голіцин.

І розповів гостям свою історію. Вадим Анатолійович, на відміну від нашого героя, був справжнім князем Голіциним і поміщиком у тутешніх місцях. Потім служив у свиті Його Величності. Разом із царем був у Єкатеринбурзі, але втік якраз за день до розстрілу царської сім’ї. Добрався до рідних місць і оселився у лісі, очікуючи кінця більшовицької влади. Ждати, однак, прийшлося занадто довго. З часом цілковито обносився, здичавів, заріс шерстю. Вів дикий спосіб життя. Харчувався грибами, ягодами, корінням. Голими руками ловив зайців і птахів і зрештою так озвірів, що справжні лісові звірі його боялися. Він жив під відкритим небом, доки не набрів на барліг й не вигнав із нього сплячого ведмедя.

Ведмідь після цього став шатуном, бродив лісом, виходив на дорогу, нападав на коней і людей, але того, хто захопив барліг, боявся.

Живучи в барлозі, Голіцин став поступово повертатися до людського життя. По ночах прокрадався в села, крав курей, яйця, борошно і що під руку потрапить. Зрештою з’явились у нього гасова лампа, матрац, набитий соломою, лопата, сокира, ножовка та інші дрібні інструменти, за допомогою яких він барліг поглибив, розширив і перетворив у відносно комфортабельне житло. А вже напередодні війни у нього навіть власна бібліотека випадково створилася. Їхала по дорозі пересувна хата-читальня, шофер був п’яний, розбив машину і сам розбився. Коли машину знайшли, вона була вже майже повністю спорожнена. Бібліотека, яку віз загиблий шофер, належала колись Голіцину, до нього ж вона частково й повернулась. У тій частині, яка дісталась йому тепер, були романи Достоєвського й Данилевського, дитяче видання «Записок мисливця», подарункове — «Євгенія Онєгіна», три з п’яти томів Гоголя, половина марксовського зібрання Чехова, книга «Подорож по Єнісею», міфи Стародавнього Єгипту і Стародавньої Греції і шотландські балади в перекладі Жуковського. А крім цих, у барлозі виявилися «Короткий курс історії ВКП(б)», книга Станіславського «Моє життя в мистецтві» і комплект блокнотів агітатора на другу половину сорокового року. Але найбільшою цінністю був цей літографічний портрет.

Поселилися в барлозі й жили. З великим комфортом. Десь хтось бився за щось, а Чонкін, Свинцов і князь Голіцин відсиджувалися у ведмежому барлозі.

Удача йде до удачі, як гроші до грошей. Як із житлом облаштувалися, так і на полюванні прийшло везіння. Кабана підстрелили і двох зайців. Смажили м’ясо на багатті, пили чай із зібраних чортом різних трав, а вечорами слухали свого господаря, який їм переповідав дивовижні романи зі стародавніх часів. Чонкін іноді думав: ще б сюди Нюру, так можна було б жити всеньке життя.

Так проваландався Чонкін у лісі невизначений час і якось за збиранням хмизу був схоплений партизанами. Потрапив до великої групи червоноармійців, що вийшли з оточення, і тому, уникнувши окремої перевірки, серед інших був зарахований у загін, яким командувала вже відома нашим читачам Аглая Степанівна Ревкіна, удова Андрія Ревкіна, колишнього першого секретаря Долговського райкому ВКП(б). Вона взяла Чонкіна до себе чимось на кшталт ординарця. Німці в Долговському районі протримались недовго, тому загін під командуванням Аглаї відзначитися у боях не встиг. Він встиг тільки пограбувати декілька сусідніх колгоспів (як це робити, Аглая пам’ятала з часів продрозверстки) і закласти міну під дерев’яний міст через річку Тьопу під Долговим. Міна була сповільненої дії, тому вибухнула уже після звільнення району від окупантів, коли пастух Інокентій вивів на міст череду корів. Дві корови загинули, одній відірвало хвоста, а сам Кеша злегка оглух, от і все. Доки загін готувався до вирішальних битв, Чонкін служив коло Аглаї і її коня, носив воду з близького струмка, колов дрова, палив піч, готував їжу, іноді підмітав земляну підлогу, і якось так вийшло, що брати участь у боях йому практично не довелось.