І все-таки Надія Опаликова в повній відповідності з тодішніми законами за зв’язок зі зрадником Батьківщини була засуджена і отримала п’ять років заслання у віддалені райони Сибіру. Був покараний і Василь Просяний. За втрату пильності і за зв’язок з дружиною зрадника Батьківщини він був розжалуваний з генералів у полковники і направлений в Туркменістан заступником командира дивізії по льотній частині.

Опаликова й Чонкіна американці перевдягли в цивільне (брюки і куртку кольору хакі) і тимчасово поселили в невеликому флігелі при солдатських казармах. Флігель поділявся на дві частини і мав окремі виходи на різні боки, щоб особи, яких охороняли, не могли контактувати між собою. Там вони жили, кожен маючи окрему кімнату з душем і унітазом. Доглядав за ними Джон, давній знайомий Чонкіна. Годували їх окремо: Опаликова в офіцерській, а Чонкіна в солдатській їдальні, але тільки після того, як її покидали головні їдці — американці.

Перші дні Чонкіна ніхто не чіпав: американці були зайняті Опаликовим. Але дійшла черга і до нього. Вологим теплим ранком під охороною двох чорних гвардійців він був доправлений на зайняту резидентурою американської розвідки віллу під старими липами на вулиці Шпігельштрассе. Вілла знаходилась за парканом з ажурного металу, в якому були ворота і хвіртка. Один із конвоїрів натис кнопку дзвінка, і з прихованого радіопристрою скрипучий і тихий голос щось запитав, конвоїр, пригнувшись, щось відповів, хвіртка з дзюркотливим звуком тут же відкрилася і одночасно відкрилися важкі двері вілли. У дверях з’явився невисокого зросту вгодований пан у костюмі-трійці, з золотим ланцюжком на круглому животі. З радісною посмішкою він скотився з ґанку, ступив крок назустріч Чонкіну, простягнув йому обидві руки й заговорив відносно непоганою російською мовою, але дивно шепелявлячи:

— Здраствуйте, здраствуйте, дорогий Іван Васильович! Жахливо шчасливий вас бачити.

Він узяв Чонкіна попідручки, як жадану жінку. Разом зійшли вони на високий замшілий ґанок і зникли всередині будинку, залишивши конвоїрів знадвору. Потрапили в просторий хол, де були якісь шафи, сервант із посудом, низький великого діаметру круглий стіл і чотири крісла зеленої шкіри навкруг.

Господар підвів Чонкіна до одного з крісел і поклав руку йому на ліве плече, запрошуючи сісти.

— Присаджуйтесь, присаджуйтесь, почувайтеся як удома.

Чонкін слухняно пірнув у крісло, яке видалося йому занадто м’яким і незручним. Він звик сидіти на чомусь твердішому: на табуретці, передку воза чи снарядному ящику. А тут зад провалився й ноги задерлись догори. Він трохи посовався, приймаючи більш природну для себе позу.

Господар усівся навпроти і почувався добре. А втім, він завжди в усіх ситуаціях почувався прекрасно, можливо, тому, що був природженим шпигуном і вмів негайно пристосовуватися до будь-яких умов. Був він американцем у другому поколінні, єврейсько-угорського походження. Колишнє його прізвище було Перельмутер, яке ще його батько, торговець хутряними виробами, за поширеним серед американців звичаєм скоротив до приємного для вуха звучання.

— Я — полковник американської армії Джордж Перл, — господар вілли представився, посміхаючись дивною посмішкою, яка виникала, щезала і знову виникала. — Джордж Перл, — повторив він, — але росіяни мене зазвичай зовуть Георгій Іванович. Хочете чогось випити?

Запитання було зайвим. Випити Чонкін готовий був завжди, що він і зобразив невизначеним рухом підборіддя і ковтаючою конвульсією кадика.

Вочевидь, м’яке крісло виявилося не найзручнішим навіть для Георгія Івановича, бо, перш ніж підвестися, він беркицьнувся на живіт, уперся руками в товстий пругкий валик і, відштовхнувшись від нього, врешті-решт став на ноги і зробив руками рух, наче струшував пилюку. Після цього підійшов до серванту, відкрив одне із дверцят, за дверцятами виявився дворівневий бар: згори склянки, келихи і чарки, а внизу десятки пляшок різного кольору з яскравими етикетками.

— Чого бажаєте? — запропонував вибір Георгій Іванович. — Віскі американський, шотландський, мадера, вермут, кальвадос, кампарі, перно. Мені полковник Опаликов казав, що російські авіатори віддають перевагу амортизаційній рідині, даруйте, такого поки що не тримаємо, але можу замовити.

Із запропонованого асортименту Чонкін вибрав єдиний напій, про який щось чув, — віскі.

— Скотч чи бурбон? Якщо ніколи не пили, раджу скотч.

Чонкін погодився на скотч.

— Чистий, з водою чи з льодом?

Чонкін погодився на чистий. Собі Перл зробив віскі з содовою і з льодом. Подзвонив у бронзовий дзвіночок, що стояв на столі. Збоку з потайних дверей з’явилась чорна дівчина з тацею, на якій були свіжий виноград, банани, мандарини і стояла вазочка зі смаженим арахісом. Засліпила Чонкіна білозубою посмішкою, поставила тацю на стіл і вийшла, вихляючи випуклою попкою. Чонкін провів її довгим поглядом. Перл перехопив його і посміхнувся:

— Що, Іван Васильович, з негритянками спати не доводилось?

— Нє-а, — зізнався Чонкін, — не доводилось.

— А дарма, — сказав Перл. — Дуже, знаєте, темпераментні жінки. Якщо бажаєте, можна влаштувати.

Чонкін нічого не відповів, але зобразив гримасу, яка означала, очевидно, що він засоромився, хоча було б інтересно.

— Усе можна влаштувати, — повторив Перл. — Якщо будете себе гарно поводити.

Він поставив свою склянку на долоню лівої руки і притримував пальцями правої. Пальці у нього були білі, в’ялі, з добре доглянутими нігтями. Безіменний був прикрашений великим перснем з чорним каменем. Перл підніс свою склянку до рота, але віскі став пити не залпом, а лише ледь-ледь відсьорбнув, і Чонкін, аби не видатися зовсім дикуном, зробив так само.

Перл розглядав Чонкіна крізь склянку і думав, із чого б почати допит.

Начальство Перла, отримавши від нього звіт про допит Опаликова, хотіло б зрозуміти, хто такий Чонкін і навіщо він міг знадобитися генералісимусу Сталіну. Про всяк випадок у штабі американської розвідки різними людьми були висловлені, а потім зведені докупи припущення, що, можливо, Чонкін насправді не Чонкін, а син Сталіна Яків Джугашвілі, який переховується під цим іменем і розшукуваний радянськими спецслужбами. Або хтось із важливих нацистів, котрі кинулися навтьоки. Уфологія в ті часи не була ще розвинута чи й зовсім не існувала, але вже була чутка, що десь у радянській зоні окупації, точніше поблизу Дрездена, одного разу вночі приземлилося щось ні на що не схоже чи схоже на великий млинець, звідси виникла тимчасова гіпотеза: чи ж не інопланетянин цей Чонкін? А один політичний аналітик із польським прізвищем висунув і зовсім фантастичне припущення. Він сказав, що Сталін, вочевидь, засмучений тим, що його дочка Світлана вибирає собі коханців виключно з євреїв, вирішив її видати заміж за чисто російського чоловіка, і на роль такого жениха не знайшлося кандидатури кращої, ніж Чонкін. Будь це насправді так, автор сам би за цю ниточку охоче ухопився, бо тут який би казковий поворот сюжету світився: Іванушка-дурник одружується з принцесою! Але автор, будучи послідовним і неухильним прибічником реалістичної школи, цю версію рішуче відкинув, та й даними двох розвідок, радянської й американської, вона зрештою була заперечена.

Отож, Чонкін сидів навпроти полковника Перла, Перл сидів, дивився на нього крізь склянку і посміхався. Жодна із запропонованих версій не здавалася йому хоч трохи правдоподібною, і він усе ще не придумав, як вести допит і чого добиватися від допитуваного.

— Курити бажаєте? — несподівано запитав він.

Чонкін був не проти і покурити. Тут же перед ним з’явилася розкрита коробка із зображенням верблюда, запальничка з цією ж твариною і попільниця з нею ж. Перл дістав із кишені піджака дерев’яну коробочку, із неї витяг товсту сигару й ножик. Обрізав сигару з двох боків і припалив від сірника. Поцмокав товстими губами і випустив хмарку диму, за якою його обличчя на мить сховалося.