— Цікаво! Скажіть йому, що всі росіяни, яких я тут стрічаю, твердять, що переслідувалися комуністами. І як його переслідували? Заарештовували? Саджали до в’язниці? Катували? Заганяли під нігті голки?

Фрау фон Хайс переклала.

Гладишев признав, що таких неприємностей йому, дякувати Богові, вдалося уникнути. Але радянська влада не визнавала його наукових досягнень і не давала йому можливості виростити створений ним гібрид, названий ним ШДОНАС, себто Шлях до націонал-соціалізму.

— Якби германські власті дали мені достатньо землі під мій гібрид, я міг би задовольнити повністю всю німецьку армію. — Затиснуши капелюха між коліньми, Гладишев широко розкинув руки, наче прагнув обняти всіх, кого готовий був нагодувати. — Ви уявляєте, пане офіцер, з кожної площі ми могли б знімати подвійний урожай картоплі і томатів водночас!

— Гаразд, — сказав оберштурмфюрер через перекладачку, — ми вашу пропозицію, можливо, розглянемо пізніше, коли закінчимо цю війну. Ще маєте мені щось сказати?

— Ще? — Гладишев затнувся, не знаючи, як викласти гіпотезу, яка комусь може видатися неймовірною. Звісно, із жодним радянським чиновником він подібними міркуваннями поділитися не міг. Але перед ним був представник іншої, розвинутішої цивілізації. У нього має бути ширший погляд на речі.

— Розумієте… як би це вам сказати… це звучить, ви скажете, дико… і я б із вами погодився… але я особисто був свідком перетворення коня в людину.

— Коня в людину? — перепитала Каталіна.

— Припускаю, що ви мені не повірите, — одповів Гладишев, — але в мене є навіть письмове свідчення. Ось… — він попорпався в сумці і виклав, одночасно розгладжуючи, шмат паперу, на якому була написана круглим напівдитячим почерком одна фраза.

— Що це? — бридливо поглянув на папірець комендант.

— Тут написано, — переклала фрау фон Хайс, — «Якщо загину, прошу вважати мене комуністом».

— Що це значить? — не зрозумів комендант. — Кого вважати? Вас?

— Що ви! — вислухавши переклад, заусміхався Гладишев. — Звісно, не мене. Я в партію ніколи заяв не подавав. Це Ося…

— Ося? — перепитав Шлегель, показавши, що й він непогано розмовляє російською. — На мою думку, Ося — це єврейське ім’я. Чи не так, фрау фон Хайс?

— Єврейське? — злякався Гладишев. І заусміхався: — Ні, це не єврей. Ося, Осоавіахім, він не єврей, він мерин, себто кінь, але, як би то сказати, кастрований.

— Єврей, пане учений, — спохмурнів Шлегель, — поняття расове. Єврей, хоч і кастрований, хоч і обрізаний чи вихрещений, для нас усе одно зостається євреєм і має бути виданий німецькій владі.

— Тим паче, — додала колишня Капітоліна, — якщо хоче бути комуністом.

— Він не хоче, — засмикався і поквапом залепетав Гладишев. — Він не хотів. Але його застрелили якраз тоді, коли він в результаті упертої праці перетворився…

— У єврея? — перепитав оберштурмфюрер.

— Ні, у жодному разі, — рішуче заперечив Гладишев. — Він перетворився просто в людину.

— Що значить просто в людину? — засперечався есесівець. — Яке ж це просто, якщо він ще не перетворився, а вже просить вважати себе комуністом?

— Ну, це він з дурної голови, — спробував пояснити Кузьма Матвійович. — З дурної голови і по невігластву, тим паче що виріс у радянському колгоспі і, самі розумієте, мав відсталі погляди. Але якщо в принципі германське командування проявить зацікавленість…

— Ні, — рішуче сказав оберштурмфюрер. — Німецьке командування до цього інтересу не має. Хоча нам, — сказав він і підняв догори вказівний палець, — цікавішим був би зворотній процес перетворення людини в коня. А тим часом слухайте, пане, той, що сам себе породив, ідіть ви собі додому і якщо дійсно хочете сприяти інтересам націонал-соціалізму, то розпочніть із виявлення євреїв і комуністів, що ховаються у вас.

— Слухаюсь! — підкорився Гладишев і попрямував до виходу, але біля дверей усе-таки зупинився. — Даруйте, пане офіцер, а як же все-таки відносно мого гібрида?

— Ми про нього поговоримо наступного разу, — пообіцяв оберштурмфюрер. — А зараз у мене до вас запитання. Це, вибачте, що у вас на ногах? Я маю на увазі не чоботи, а те, що на них.

— Це? — Гладишев поглянув на свої ноги, стенув плечима, не розуміючи, чим його взувачка могла зацікавити такого важливого представника великої Німеччини. — Це так, гумові вироби.

— Щось ніби калоші? — спробував уточнити есесівець.

— Можна сказати, що й так.

— Це радянські калоші, — усміхнулася колишня Капітоліна. — Якщо я вірно пам’ятаю, росіяни їх називають чуні, гандони, гімнодави і ЧТЗ. ЧТЗ, — пояснила вона Шлегелю, — це Челябінський тракторний завод.

— Вельми цікаво, — сказав Шлегель. — І вони дійсно не пропускають вологу?

— Ніколи, — запевнив Гладишев. — Дуже якісний товар.

— Правда? — Шлегель вийшов з-за столу, обійшов довкола Гладишева, помацав чуні ногою. — Послухайте, пане учений, а чи не продасте ви мені ці ваші ось…

— Мої ці ось? — розгубився Гладишев. — Вони вам потрібні? — Він стрепенувся. — О, якщо потрібні, то звісно. — І він став здирати чуні, наступаючи носком однієї ноги на п’ятку другої. — Я із задоволенням подарую вам. На знак величезної поваги.

— Дарувати не потрібно, — остудив його Шлегель. — Ви маєте знати, що німецький офіцер хабарів не бере. Я заплачу вам за ваш тракторний завод двад… себто п’ятнадцять окупаційних марок.

Після того як Гладишев пішов, Шлегель долучив придбаний щойно товар до того, що вже було укладено в посилку, і додав супровідну записку дружині з поясненням, що це взуття місцеві дами взувають, коли ходять у театри, кабаре та інші звеселювальні заклади.

На оправдання Кузьми Матвійовича Гладишева варто сказати, що він зовсім не був переконаним супротивником радянської влади, як і не був свідомим прибічником націонал-соціалізму. Але він, подібно до багатьох учених, хотів би стояти осторонь політики, вважав найголовнішою справою життя втілення своїх наукових досліджень, а з чиєю допомогою це буде зроблено, йому було байдуже…

Незважаючи ні на що, він своїм візитом у Долгов був задоволений. Йому здалося, що він зумів здобути прихильність німецького коменданта. Звичайно, здобув, раз комендант вступив із ним у комерційні стосунки і дав йому зустрічне завдання, яке, повернувшись у село, Гладишев узявся негайно виконувати. Він вирвав із загального зошита два листки і на одному з них написав: «Список євреїв села Красне», і на другому: «Список комуністів села Красне». У список комуністів він вніс лише одне прізвище — колишнього парторга Кіліна, якого, втім, на той час в селі не було, а під другим незаповненим списком Кузьма Матвійович написав: «На жаль, на даний момент євреї в селі Красне не проживають».

Хоча гладишевському гібриду німці також ходу не дали, але завзяття його ними було помічене, і невдовзі Кузьму Матвійовича викликали до оберштурмфюрера Шлегеля і запитали, чи не бажає він стати старостою села Красне. Пропозицію він прийняв, тому що з молодості мріяв обійняти керівну посаду, але за радянської влади йому подібного не пропонували.

На посту старости багато шкоди завдати своїм односельцям він не встиг, але в одному все ж таки відзначився. Коли від німців надійшла рознарядка реквізувати в найбільш заможних селян Красного десять голів рогатої худоби, що підлягали вивезенню, Гладишев першим номером вписав Нюрчину Красавку, яку після відомого випадку він ненавидів так люто, що бажав їй смерті, як заклятому людському ворогу. Він тоді ще і Чонкіна зненавидів, і Нюру, але понад усе на світі, понад Чонкіна і Нюру, понад Сталіна і Гітлера ненавидів Красавку. Часто згадував він, а іноді навіть у сні бачив, як вона спустошує його город, як нагло дожирає останній кущ ШДОНАСу, і надіявся, і пристрасно мріяв, що колись доживе до часу ікс, коли її, цю рогату сволоту, візьмуть за мотуз і поведуть, хоч і впиратиметься, на бойню.