Результатом цієї розмови була поява наступного ранку в МТД людей у цивільному, які спричинили там великий переполох. Оглянули всі входи і виходи, один із них завважили зайвим і звеліли забити цвяхами. Перевірили список усіх учасників спектаклю, включаючи помічника режисера, адміністраторів, білетерш, освітлювачів і робітників сцени. Завідувача постановочною частиною звеліли від роботи тимчасово відсторонити через єврейське прізвище. Розпорядились залишити в партері тридцять місць для співробітників охорони. Режисер-постановник, переляканий до смерті, провів спеціальну нараду з трупою, потім окремо переговорив із виконавцем головної ролі.

— Георгію Михайловичу, — сказав він, нервуючи. — Дуже вас прошу, завтра ні краплі в рот і підійдіть до справи дуже серйозно. Я знаю, що товариш Сталін дуже цінує вас як артиста. Так ось, я вас дуже прошу, постарайтесь оправдати довір’я товариша Сталіна. Завтра ви повинні зіграти так, щоби товариш Сталін повірив у ваш образ, повірив, що ви — це він.

— Запевняю вас, — всміхнувся лже-Меловані, також цілковито схвильований, — товариш Сталін дуже навіть повірить, що я — це він.

Хоча каси продали тільки чверть білетів, зал був заповнений на сто відсотків за рахунок секретних агентів і пригнаних із заводу «Серп і молот» так званих «передовиків виробництва». Тобто людей, які на виробництві працювали рідко, бо, наділені особливою довірою начальства, були регулярними посланцями на казенні мітинги, демонстрації, конференції, засідання, наради, де висловлювали народні радощі з приводу, скажімо, перевиконання виробничих планів чи гнівалися на міжнародних імперіалістів за те, що ті іще живі.

Того дня був сильний снігопад, і декілька спеціальних машин до самого вечора розчищали сніг перед театром. Рівно за п’ять хвилин до спектаклю до службового входу підкотили один за одним кілька довгих чорних лімузинів. З них вийшли Сталін, Берія, Хрущов, Маленков і Булганін. Їх провели в ложу, і спектакль негайно розпочався.

Спочатку показали великий літак. Механік і моторист готували його до польоту. Моторист сказав, що він чув, нібито на літакові повезуть в далекий тил якусь дуже важливу персону, можливо, навіть Сталіна. Механік заперечив, що Сталін не та людина, яка в скрутну хвилину покине нашу столицю напризволяще. Моторист згадав Кутузова, який колись Москву залишив французам і тим самим їх погубив. Механік погодився, але нагадав мотористу, що, по-перше, у 1812 році Москва не була столицею, а, по-друге, Кутузов — це все-таки один із царських воєначальників, а Сталін — єдиний і незамінний вождь усього прогресивного людства.

Декорації змінилися, і на сцені з’явились інші люди — учасники засідання Державного Комітету Оборони. Вони говорили про критичний стан на фронті, про те, що німці підступили упритул до Москви, про евакуацію в Куйбишев заводів, фабрик і державних установ, а ведучий засідання Лаврентій Берія (артист Квантурія) запропонував у першу чергу вивезти з Москви товариша Сталіна як найважливішу цінність. Усі члени ДКО погодилися з Берією і ухвалили просити товариша Сталіна негайно покинути Москву. У цей час на сцені з’явився сам товариш Сталін, який повинен був вислухати пропозицію і потому з легким грузинським акцентом гордо відповісти, що коли буває особливо важко, товариш Сталін поля бою не покидає. Але він іще не встиг нічого вислухати і нічого сказати. Він тільки вийшов на сцену, і публіка забіснувалась. Увесь зал в єдиному пориві зірвався на ноги, глядачі стали бурхливо аплодувати тому, хто вийшов. Сусіди по ложі другого Сталіна позирнули на нього і також зірвалися. Заряджений ними, підвівся і він. У залі розпочалась така овація, що, здавалося, заваляться стіни театру. Пролунали вигуки «Браво!» і «Великому Сталіну ура!». Тут глядачі побачили в ложі другого Сталіна, повернулися до нього, потім знову до того, що на сцені, і знову до того, що в ложі, і так вертілися весь час з істеричними вигуками, і це був стихійний сеанс масової шизофренії.

Потім спектакль продовжився. Сталін ходив по сцені, курив люльку, промовляв щось занудне, літак стояв, даремно очікуючи свого пасажира, ополченці вишиковувалися в черги до військкоматів, потім вони ж із піснею «Вставай, страна огромная» йшли через Красну площу просто на фронт, а товариш Сталін проводжав їх, стоячи на Мавзолеї. Кожну його появу публіка зустрічала бурхливо. Вона зривалась на ноги, вищала, відбивала собі долоні, впадала в істерику, потім поверталась до ложі і переадресовувала свій екстаз в її бік.

Якби показати ту, вже забуту, п’єсу сьогоднішньому глядачеві, то він навряд чи досидів би до середини першої дії. Та й тоді публіка не надто вже на неї товпилася. Однак присутність на спектаклі одразу двох Сталіних, справжнього і того, що грав роль справжнього (а хто з них який, публіка, вже нашпигована різними чутками, точно не знала, але в душевному пориві різниці не робила), — ось що стало причиною масового божевілля. Коли той Сталін, що був на сцені, вийшов на неї для проголошення свого останнього монологу, публіка нагородила його черговою порцією бурхливих оплесків і знову повернулася до ложі. Але там уже нікого не було.

Другий Сталін, а потім усі його соратники так тихо покинули ложу, що майже ніхто й не чув. Одяглись у кабінеті директора. Директор з провинною посмішкою запитав:

— Товаришу Сталін, вам не сподобався спектакль?

— Сподобався, — відповів товариш Сталін. — Сподобався, але не дуже.

— А чи не хочете ви, — посміливішав директор, — зробити якісь зауваження виконавцю, товаришу Меловані?

— Ні, — сказав Сталін, — особисто не хочу. А ви йому передайте, що гарно грає. Достовірно. Дуже добре вжився в роль. Так грає, що я й сам не розумію, хто із нас справжній.

Його оточення зайшлось голосним реготом. Він зиркнув на них похмуро, і вони змовкли. Вони зрозуміли, що, хоч він і жартує, настрій у нього такий, що краще триматися подалі.

Настрій у нього й правда був чорніший чорного. По дорозі в Кунцево він увесь час штовхав водія у спину і кричав:

— Жени! Жени! Жени!

Це було дивним. Звичайно він дорожив своїм життям і швидкої їзди не любив. Колишні його проїзди, або, точніше, їх проїзди, обидвох Сталіних, першого і другого, по Москві були нешвидкими, величними й урочистими. Поет Слуцький відобразив їх віршем «Бог ехал в четырех машинах». Зараз машин було набагато більше, бо за чотирма його машинами слідували соратники — кожен з окремою своєю охороною. Шурхотіли шини, завихрювався сухий передвесняний сніг, міліціонери не встигали перекривати світлофори й істерично свистіли в усі свистки.

Він усівся на задньому сидінні, збуджений надзвичайно. Театр спричинив бурю в його душі. Зараз він думав, що здійснив у житті непоправну, фатальну помилку: взявся грати роль, яка йому не під силу і не до душі. Хоча не взятися за цю роль він не міг, йому нав’язав її ця сволота Лаврентій. Але й він сам попервах спокусився. Чи вистачить таланту зіграти так правдоподібно, щоб ніхто не дізнався і не запідозрив? Вистачило, і це тішило його самолюбство. Зажадав насолодитися владою. Насолодився, упився, але як тільки взяв її на себе, вона звалилась на нього важким, нестерпним тягарем. І з кожним днем давила усе більше. Важка ти, шапко Мономаха! Тепер зрозумів: ні, це не фраза.

Влада його була безмежна. Завиграшки він міг вирішити долю окремих осіб і мільйонів людей, і чим далі, тим більше користувався цією можливістю. Йому це подобалося, і це ж вкидало його в зажуру. Одним словом, натяком, порухом пальця, кивком голови він міг привести в рух мільйонні маси. Будь-якого зі своїх підданих він міг підняти на недосяжну висоту, скинути з неї, нагородити ні за що і ні за що знищити. І він користувався цією можливістю, наче б супроти своєї натури, але все частіше і в усе більших масштабах. Віддалив від себе соратників. Перемішав їх у ЦК з нікому не відомими особами. Поміняв багаторічного начальника своєї охорони, заохотив по всій країні цькування євреїв і намітив на 5 березня їх депортацію. Але чим далі і ширше користувався він своєю владою на зло для людей, тим більше зло відчував на собі. Страх, що за все ним зроблене йому відплатиться, проник в його душу і повністю нею заволодів. Він боявся пострілів з-за рогу, отруєної їжі, суду народів, та й Божого суду не виключав. Цей страх ставав усе нестерпнішим. Він терзав його невпинно вдень і вночі. Уночі, якщо не спав, йому марилось, що хтось безтілесний входить до його кімнати, аби убити, задушити, втопити. А коли спав, то знову ж таки його терзали кошмари, після яких він вставав змучений, пожмаканий і жовтий, з гарячковим блиском в очах і бажанням вирвати комусь печінки.