Усі, хто в цей час був на пошті, раділи за Нюру і поздоровляли її. Тільки Вірка з Ново-Клюквина розізлила Нюру сумнівами:

— А твій це Чонкін?

— А чий же іще, як не мій? — одізвалася Нюра. — Мій льотчик, і цей льотчик. Мій Чонкін Іван, і цей Чонкін Іван. Думаєш, багато на світі Іванів-то Чонкіних?

— Та вже й не думаю, що мало, — похитала головою Вірка. — Не дуже вже й фамілія рідкісна.

Трапляються ж такі люди, особливо жінки, котрі неодмінно, навіть не зо зла, а по дурості, скажуть ось, не стримаються, щось таке, від чого псується настрій і пропадає апетит.

Але що б Вірка не патякала, а Нюру з її упевненості не збила, що знайдений Іван Чонкін — це її Іван Чонкін, її і ніякий інший. У неї ще був доказ, якого вона нікому не сказала, а в своєму умі тримала, що на подвиг подібний ніхто, крім її Івана, може, і не здатний, а він здатний, і точно такий уже здійснював на її очах і з її посильною допомогою.

Прибігла Нюра з газетою в Красне, усі хати підряд обійшла, усім статтю про Івана показувала. І Тайці Горшковій, і Зінаїді Волковій, і навіть бабцю Дуню своєю увагою не обділила. Жінки охали і ахали. Одні раділи щиро, інші вдаючи, треті неприховано заздрили. Нінка Курзова, як і Вірка з Ново-Клюквино, намагалася остудити Нюру міркуванням, що, припустимо, це навіть і той самий Іван Чонкін, так що толку, що він живий, а жодного разу хоча б коротенького листа не написав?

— Мій-то охламон чи не кожнісінький день пише. Я навіть не уявляю, коли ж він там воює, звідкіль стільки бомаги бере.

І справді, Микола радував дружину своїми посланнями ледь не щодня, причому не якимись там, а написаними віршами. Раніше Нінка й не підозрювала в Миколі жодних поетичних здібностей, а тут на війні талант віршотворця раптом невідомо з яких причин прорізався, і писав Курзов один за одним довжелезні листи з римованим текстом такого, наприклад, змісту:

— Усе бреше, усе бреше, — сердито бурчала Нінка. — Пише невідь що, правду, неправду, йому аби складно. Стареньку матір нащось приплів, а старенька матір вже три роки як померла. Нащо дуристику таку писати?

— Що б не писав, а раз пише, значить, живий, — казала Нюра. — Це і є найважливіше.

— Це звісно так, — зітхаючи, погоджувалася Нінка й кидала листи в куток на лаву, де і решта листів уже великим стосом лежали.

Купка учнівських зошитів у косу лінійку зберігалася в Нюри з довоєнного часу. І чорнило знайшлося. І товста канцелярська ручка з пером № 86 на полиці не заіржавіла. Увечері Нюра взяла один із зошитів, вирвала з середини подвійний аркуш і легко сотворила: «Добрий день, веселий час, чим ти зайнятий тепер, дорогий Ваня? Я живу добре, чого і вам сердешно бажаю од усенької своєї жіночої одинокої душі. А також великого здоровля і хорошого настрою. Я, як і в період до сьогоднішнього часу, працюю на пошті в якості поштарки, а про вас прочитала в газеті, як ви на свойому вистребітєлі билися в нерівному бою з фашистськими стерв’ятниками. Воюйте, Ваня, з врагом одважно з усею осторожністю і з перемогою возвертайтеся живий та здоровий до вашої Нюри, яка жде вас з нетерпеливою любов’ю. А якщо возвернетеся без руки чи ноги і другої подобної часті вашого тіла, то і тому буду з сожалєнієм рада і буду ухажувати за вами як за малим дитям по гроб вашої жізні чи своєї, лиш би ви були довольні. На цьому своє коротке посланіє закінчую і жду скорейшого отвєта, як соловей лєта, і не так лєта, як отвєта. З привєтом ваша Анна Бєляшова із с. Красне, єслі ви не забули».

Перш ніж поставити крапку, вона застигла в сумніві, що головного не написала, а може, треба б було. Про свою вагітність жодним словом не згадала. Потім вирішила: «Гаразд, як одзоветься, тоді й напишу».

Склала листа трикутником, текстом усередину, а на чистому боці зосталося надписати адресу. Це виявилося неважким завданням. З нариса Криницького Нюра знала, що Чонкін служить в Енській частині. Енська частина, за її розумінням, була найкращою частиною Червоної армії, бо згадувалася в усіх газетах. Усі найславетніші військові подвиги здійснювалися героями саме цієї частини. Нюра в армійських структурах не дуже тямила. Тому їй не здавалося дивним, що в Енській частині билися льотчики, танкісти, артилеристи, кавалеристи, піхотинці та інші. Не дивувалася вона і тим, що Енська частина воювала одночасно на усіх фронтах, обороняла Енську висоту, брала місто Енськ і наступала на Енському напрямку.

Коротше, адреса Нюрі була відома. Вона накреслила її на чистій сторінці трикутника: «Енська частина СРСР, льотчику Чонкіну Івану лічно в руки».

І дуже була впевнена, що він негайно одзоветься. Усім жінкам повідомила, що листа написала і жде скорої відповіді. І справді ждала. Як тільки прибували з поїзда чергові мішки з поштою, перша кидалася їх розсортовувати, та все без пуття.

Здавалося, усім, крім Нюри, хтось щось писав. Навіть дідові Шапкіну, спочатку живому, а потім мертвому, регулярно надсилав листи з фронту внучатий племінник Тимоша, який віднайшовся тільки недавно. Тимошу в тридцятому році, коли він ще був підлітком, разом із батьком, матір’ю, двома сестрами, дідом і бабусею вислали невідь-куди, і до самої війни слуху-духу від них не було ніякого. Тепер він писав довго і ґрунтовно, як везли їх узимку в промерзлих теплушках багато днів і ночей у невідомому напрямку, годуючи при цьому мерзлою дрібною картоплею, нечищеною і відвареною як для свиней. Бабуся спала біля самих дверей і там уночі померла, перед тим пішовши під себе і примерзши до підлоги.

Довезли їх до Казахстану, посадили на великі вози, везли, везли і скинули посеред степу. Дали на кожного по півпуда борошна і сказали: живіть тута як знаєте. Хто помре, тому туди й дорога, а хто виживе — молодець. Зоставили, щоправда, декілька лопат, граблів, вил і одну сокиру.

Коли туди приїхали, морози, на щастя, скінчилися, сніг розтанув, але зарядили дощі, і багато днів небо текло на них безперестану, степ, промокнувши наскрізь, стояв набухлий, порожній, з краю в край зарослий ковилою та полином, і ніяк не уявлялося, що тут можна якось жити.

Не тільки жінки, а й мужчини дорослі плакали, наче діти. Але батько Тимошів, Тимофій (також Шапкін), сказав, що з плачів толку мало, сльозами горю не зарадиш, усім велів братися за інструменти. Сам перший увігнав у землю лопату і став рити землянку. Кому не дісталося головної роботи, того посилали в степ шукати дике просо, шалфей і всілякі трави, рвати руками ковилу та полин, щоб палити для обігріву і ловити, коли пощастить, хоч сусликів, хоч мишей — робити припаси. На цих припасах довго не протягли б, але батько якось кудись пішов далеко, а приїхав конем. Коня убили, а м’ясо його їли потім усю зиму. Пощастило, що знову випав сніг, морози вдарили і м’ясо не псувалося. До того часу вже викопали дві землянки, скапарили грубку і так жили, та не всі вижили. Першим дід на той світ пішов, а до весни обидві Тимошині сестри занедужали якоюсь швидкоплинною хворобою і невдовзі також померли.

По весні покликав батько Тимошу із собою в біги. Нехай упіймають, посадять, уб’ють, усе ж буде ліпше, аніж тут помирати.

Ішли вони через степ, дісталися станції Єсиль, там залізли у вагон із бринзою. Батько наївся бринзи і в тому ж вагоні помер від завороту кишок. А Тимошу схопила залізнична охорона, після чого його відлупцювали і відправили в дитбудинок. Там він навчався спочатку у звичайній школі, потім у школі фабрично-заводського навчання і до призову в армію працював штукатуром.