Ладно, значить, записали мене в сполнітєлі, а нічого такого не перемінилось, відпочивать, правда, більше став. Раніш, бувало, сутки оддіжуриш, двоє свободний, а тепер троє. І, само собою, пайок усилений стали видавати, і на квартирю очерідь зразу підійшла. Роман Гаврилович сам лічно з нами ходив, показав квартирю, повіриш, ні, в самому центрі, трьохкомнатна і з мебеллю. Причому мебель… ми як туди увійшли, я прямо своїм очам не повірив: чи то з горіха, чи то з корейської там берези, я в цьому ні бум-бум, але, бачу, дерево дороге. Мені, правду сказать, усе одно, мені шо стілець, шо табуретка, було б на чому сидіти, а у Люби очі загорілись, по комнатах шастає, все руками обома обмацує, як на піаніні грає, а люстра, каже, шо, хрустальна? А кожа на дівані, питає, настояща? А шкаф, каже, з якого дерева? А там ше і балкон, і уборна, а уборна-то, мєжду прочім, знаєш яка? Ось не повіриш, там така штука, як би великий горшок, унітаз називається, бачок з водою і ручка підвішана. Смикнеш за ручку, все зливається. А также ванна. Таке велике як би корито і два крантіка. Один крантік одкрутиш — холодна вода біжить, другий одкрутиш — тече гаряча. І Люба все це, само собою, перемацала, перекрутила, а коли спальню побачила, так і зовсім ошаліла. Кровать така, знаєш, шириною, як відсюда дотуда, спинки дерев’яні, різьблені, зі звірськими головами, а ше пухові подушки, атласне одіяло і покривало з кружевами. Люба прямо чуть умом не тронулась. Невже і це буде нашенське? А чому ж ні, каже Роман Гаврилович, конєшне дєло, вашенське, чому ж другі люди можуть жить, на кроватях таких кувиркатися, а ви не можете? І до мене повертається: тобі-то, хазяїн, квартирка наравиться чи ж ні? А я кажу, ну як же може не наравитися, та це ж, кажу, розкіш така, та це ж просто дворець, тут десь-то буржуї якісь жили. Ну да, каже, да, спершу білі буржуї, потім червоні, но ми тих і тих підобрали. Ну, підобрали — підобрали, моє-то дєло, обратно ж, теляче; заглянув я в третю комнату — бачу патрет: командир якийсь у великих чинах, два ромба в петлиці, але без фуражки. Голова побрита, як, мєжду прочім, у Романа Гавриловича, дівчинку на плечі посадовив, і обоє сміються. А дівчинка — ну викапана моя Віка. Я питаюся: хто такий? А це, каже Роман Гаврилович, і єсть той самий червоний буржуй, котрий тут жив і за щот робочих і крестьян чудовищно жирував. І тут же: да, мєжду прочім, зовсім забув, мовляв, тобі сказати, завтра у тебе деяка роботка передбачається. Так шо ти сьогодні отдихай, розслабся, водочки випий, якщо бажаєш, а завтра до дев’яти ранку приходь прямо до начальника тюрми товариша Пєшкіна. Домовились? — питає. А я дивлюся, як Люба по квартирі з витріщеними очима бігає, ладно, кажу, договорились. Й нічого такого навіть не подумав. А потім додому як прийшов, як вспомнив, і прямо серце у мене обірвалось. Люба, кажу, ти чула, шо Роман Гаврилович казав? А вона: ну чула, ну і шо? А сама шмотки перебирає, думає, шо викинути, шо для нової квартирі оставити. І вночі мені свої плани викладує: кровать, мол, засунемо в угол, а стіл, наоборот, посеред комнати поставимо. На балконі, каже, квіти розведу. І того не понімає, шо мені зараз ні до столів, ні до квітів ніякого такого діла нема. Усю ніч я крутився, тільки під ранок заснув. А вранці Люба будить, вставай, каже, уже приходили, тебе питали. Я, значить, встаю, умиваюсь, одягаюсь, снідаю, а сам просто ось нічого не сображаю. А Люба каже: я бачу, ти сам не свій, мабуть, я тоже з тобою піду. Ну, значить, оділась, губи накрасила, узяла мене під руку і веде. Так це удвох і являємося до начальника тюрми, а там вже зібрались Лужин, прокурор, начальник тюрми Пєшкін, старший наглядач Попов Василь, ше два наглядачі і ше два чоловіки невідомі. А Лужин питає: чого це ви удвох? А Люба одізвала його в сторонку і давай йому нашіптувати, потім-то я узнав: просила дозволити їй тоже присутствовати для підтримки, значить, мене. А поскільки вона у них своя була, то Лужин, хотя і неохотно, но согласився. Потім підходить до мене і дає мені, значить, наган і каже: ось, Бєляшов, на тобі оружіє, і з цього, каже, нагана по врагам нашої революції, нашої власті і народа много уже пуль випущено, сьогодні і тобі довірено його в діло употребить. Я нічого не кажу, беру, значить, цей наган, засовую в кобуру, а руки як ватяні і голками як би наколоті.

І ось ведуть мене в камеру смертную, а я себе чуствую так, наче самого туди ведуть на розстріл. Ну, де ця камера, я і раньше знав, хлопці показували, но сам я до неї ніколи не приближався. А тут підійшов. На самом дєлє це не одна камера, а дві. Спочатку вроді як передбанник: пол цементний, покатий, а посередині дірка вроді мишачої нірки. А за передбанником, обратно, залізні двері з глазком. Я підійшов, глянув, бачу: лампочка світить, і чоловік на табуретці сидить, газету читає. З виду ше крепкий, голова, само собою, побрита, видно, почув, шо там хтось у глазок дивиться, повертає голову до мене, а я дивлюсь: батюшки, так це ж той самий, який там, на патреті! І представляєш, як я себе чуствую!

А Лужин достає з кишені годинника, дивиться, ну шо, каже, товариші, мабуть, приступимо. Одкривай, каже, наглядачеві. Той тихесенько підійшов, ключа ледь чутно вставив. Потім — раз! — двері розчинились і всі туди, в камеру, увірвались, прямо як звірі. Дивлюсь на бритого, він як нас угледів, так прямо в один момент і весь так от з лиця білий став, затрясся і навоняв крепко. А тут йому чорний мішок на голову — раз! Руки назад скрутили і — бігом-бігом — волочать його в першу камеру і притискають головою до дірки. А я стою і дивлюсь, як у кіно, наче мене це зовсім і не торкається.

Чую, хтось кричить мою фамілію, но оп’ять же як би уві сні.

Потім бачу, підбігає до мене Лужин, весь червоний, шо стоїш, туди тебе й розтуди, хтось мене у спину штовхає, я нагана з кобури витяг, до голови приставив і чую із-під мішка такий це тихий голос:

— Будь-ласка, поскоріше.

Я й рад би поскоріше, та рука сама туди-сюди смикається, а палець не слухається, як дерев’яний. Лужин кричить: стріляй, мать твою перемать, а я и-и-и, рука стрибає, а палець не гнеться. Попов Василь вихопив у мене револьвер, дозвольте, каже, товариш начальнік. Ні, кричить Лужин, ні. Нехай вчиться. А якщо сам не може, нехай, мол, жінка покаже, хто із них мужик, а хто баба. Я прямо так і ахнув, як же можна таке жінці предлагати, кричу: Люба, Люба! А Люба з такою це, представляєш, улибочкою каже:

— А шо? Я можу.

— Можеш? — каже Лужин. — На!

Забрав у наглядача нагана, оддає Любі. Люба бере нагана, питає, як тримати, на шо натискати, приставляє до приговореного, потім повертається і питає, куди стріляти, в скроню, мол, чи в потилицю?

Тут, Нюра, і Лужин не витримав:

— Стріляй! — кричить. — Мать твою так! — І собакою її в женскому роді назвав.

А вона повернулась до нього і обратно все з тою ж улибочкою:

— Шось-то і ви, — каже, — товариш начальнік, нєрвнічаєте.

І опять приставила наган, руку витягла, сама відсунулась, спідницю підібгала, щоб не забризкатись, а очі усе ж таки зажмурила…

Пострілу я не чув, був уже в обмороці. Очухався в коридорі. Попов Василь мені воду на морду ллє і по щоках ляскає.

А потім, шо ж ти думаєш, мене знову перевели в рядові наглядачі, її — повіриш, ні? — взяли бійцем-сполнітєлєм. І квартиру ми ту получили. І на кроваті тій разом спали. І ось там я заболів. Прийду додому, не можу собі місця знайти. Сяду на стілець, тут же зриваюсь, тут же сидів той, якого застрелили. Апетит втратив, шматок у горло не лізе. По ночах спати не можу, все мені той чоловік сниться. І все повторяє одне і те: «Будь-ласка, поскоріше». Просинався я завжди із криком. А Люба до мене: ну шо ти, шо ти! Та іншим разом зачне ластитись та підкочуватись, щоб своє удовольствіє справить, і я вроді тоже не проти, але потім згадаю, як вона з наганом стоїть і спідницю свою підгинає, і мене тут же починає тошнити не якось так, а насправді, якось і до уборної не добіг, вирвало в коридорі.

І так ось я жив, жив, життю не радий, і руки хотів уже на себе накласти, а тут викликають мене на комісію і кажуть: ви зі своєї служби відзиваєтесь на оборонні роботи. І ось послали мене в Тульську область проти танків канави рити, ну а там мене всього як є облапошили. Шапку украли, рукавиці украли, я туди-сюди до начальства, а вони кажуть, наше діло маленьке, ми вартових до ваших рукавиць приставити не можемо. І примушували працювати. І ось я там геть обморозився і тифом захворів, списали мене підчисту, іди, кажуть, папаша, куди хочеш, може, хоч вдома помреш. Я, звичайно, міг би повернутися до Люби, та як згадаю, так не можу. Ось і прийшов до тебе.