Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з’явився Павло Трохимович.

— Господи! Знову? — вжахнулася Аза.

— Знову, — кивнув Павло Трохимович. — А ти все цеє? — він потер під очима, ніби також розмащував крем. — Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

— Пашо! — сказала вона докірливо.

— А що «Пашо?» Що «Пашо»! — він погладив пальцем її халат. — Халатик, бач, шовковий.

— Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

— Так, звичайно. — Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками. — Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей… — він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: — …убиваю.

— Пашо! — закричала вона. — Подумай, що ти верзеш?

— Ха-ха! — засміявся він. — Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім’я, і всі ви жерти хочете.

— Пашо! — сказала вона з докором. — Ти ж дітей розбудиш.

— А, дітей! — він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: — Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько — кат і вбивця!

Вони не спали. Семикласниця Оленка і п’ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.

— Оленко! Трохимку! — широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька. — Не слухайте татка. Татко п’яний.

— Так, я п’яний. І тому кажу правду.

Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Оленчиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав:

Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і

На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:

— На, віднеси!

— Кому?

— Їм.

— Гаразд, — сказала вона покірно, — я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.

— Віднесеш? — він підхопився. — Посадити мене хочеш? — загримів, торжествуючи. — Дай сюди! — Він вирвав папірця з рук дружини й пошматував. — Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила… проста російська жінка… навіть не розписана, а готова заради нього… А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам…

І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:

— Виходь!

— Пашо, — сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють. — Ти хоча б дітей посоромився.

Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали «таточку». Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями крізь відчинені двері.

— Виходь! — квапив прокурор.

— Зажди, я хоч чоботи надіну.

— Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш.

Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло, він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.

— Іменем Російської Радянської Федеративної… — урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.

Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:

— Що там таке?

А інший, також жіночий, відповів:

— Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.

Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.

— Азо! — гукнув прокурор у темряву. — Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.

Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому. Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: «Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!» — та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.

Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.

Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов’язки твердо, як належить.

Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах голобіски, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.

Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.

— Перед самою війною, — казав цей чоловік, — мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.

Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. Їй відповідали: «Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв». Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.

Замість того, щоб просто вкрасти цю солому (як робили одні) або дати директорові трояка (як робили інші), соломо-прохач вирішив діяти законним чином, писав скарги усім, включаючи Калініна. Відповіді поверталися до тих, на кого він скаржився, двічі (один раз в дирекції радгоспу, один раз у міліції) його було бито, три місяці його лікували в божевільні, однак остаточно, мабуть, не вилікували.

Усі люди, котрих стрічала Нюра в цьому безконечному коридорі перед безконечною шеренгою дверей, сиділи тут іноді цілодобово, як на вокзалі. Час від часу викликалося прізвище когось із тих, хто сидів, і він, заздалегідь стягнувши шапку і кланяючись, входив у довгождані двері, щоб через хвилину вилетіти звідтіля з каламутним поглядом, а то й з вигуком, наче з кабінету зубного лікаря.

За тими дверима сиділи поважні особи. Усі вони працювали без наркозу. Вони кожного відвідувача сприймали, як гідру, котра конче бажає щось вхопити у нашої робітничо-селянської держави. Самі не виробляючи нічого, окрім непотрібних паперів, вони докоряли кожному, хто входив, ніби саме він і живе на шиї у держави, ніби й так отримав занадто багато, а тепер ще прийшов по зайвину.

У цьому безконечному коридорі, осяяному постійним присмерковим світлом, завше вогкому й холодному, наче тут не бувало зміни дня і ночі і пір року, текло розмірене, аж мовби потойбічне життя.