Однорукий дядько в підперезаній мотузкою куфайці стояв над розв’язаним мішком з махоркою і на все горло вигукував:

— Тютюнець-кріпачок, посмалив — і на бочок!

— Самогон-первачок! — вторив йому інший дядько з великим чайником у руці, очевидно, сам він нічого нового придумати не міг.

Хвацька молодиця у ватяних штанях торгувала двома шматками мила, чорного, як дьоготь:

— Налітай, дешевинка, розхапали, не беруть!

Міська стара жінка з гордовитим обличчям тримала на розчепірених руках лисицю з кістяними ґудзиками замість очей і нічого не кричала. Лисиця була вишмуляна, побита міллю, як і сама жінка.

Молодик у темних окулярах сидів, підібгавши під себе ноги, в пилюці і тримав на грудях плакат: ПОДАЙТЕ СЛІПОМУ ОТ УРОЖДЄНІЯ І ГЛУХОМУ ДЛЯ УКРАШЕНІЯ НЄЩАСНОЙ ЖИЗНІ ХТО СКІЛЬКО МОЖЕ.

— Трах-бах-тарарах, приїхав чорт на волах, на зеленім вінику з самої Америки…

Інвалід на коліщатах і в тільняшці та безкозирці розкидав на брудному вафельному рушнику три карти — два тузи пікових та один бубновий.

— Кручу-верчу, за це гроші плачу. Руб покладеш — два візьмеш, два покладеш — хрена візьмеш. Помітив — виграв, не помітив — програв. Засікай очима, отримуй грошима. Хто помітить очима — той у лоб отрима. Трах-бах-тарарах… Ну що, батю, — звернувся він до Єрмолкіна, — що очі вирячив? Спробуй щастя.

— Ні, ні, — сказав Єрмолкін і одійшов.

В однієї тітки він купив два півники-льодяники, в іншої — глиняного свищика також у вигляді півника для дитини.

Він уже збирався покинути хитрий ринок, коли це його увагу привернув старий єврей у довгому плащі й заношеному танкістському шоломі. Старий сидів на дерев’яній лавці поруч з кліткою, з якої визирали дві чорні морські свинки. Тут же в землю була увіткнута палиця з прибитим до неї шматком дикту, на якому хімічним олівцем виведені каракулі: УЧЕНІ МОРСЬКІ КАБАНЧИКИ ЗА 1 КАРБОВАНЕЦЬ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ДОЛЮ.

— А ви самі, — наблизився Борис Євгенович до старого, — вірите в ці дурниці?

— Я не знаю, — стенув плечима старий, — я не ворожбит, я — швець. Коли в мене є трохи шкіри, я шию взуття не згірш, аніж мій син Зіновій вставляє зуби. Коли у мене немає шкіри, я заробляю на прожиток чимось іншим.

— Як же ви можете ворожити, коли самі не вірите?

— Хто вам сказав, що я не вірю? Я сказав, що я не знаю, але моя жінка Циля вважає, що ці кабанчики дуже розумні, бо вони таки приносять нам трошки грошей.

Звісно, ні в яку ворожбу, ні в які передбачування Єрмолкін нітрішки не вірив, але це коштувало так недорого…

Усіх трьох півників, і льодяників, і глиняного, він поклав до кишені, а з кишені витяг зім’ятого карбованця і, повагавшись, простяг його старому.

— Ану, ану, подивимось, — сказав він, — на що ваші свині здатні.

Старий, нічого не відповівши, взяв карбованця, зняв з колін ящичок з білетами, складеними у вигляді пакетиків для порошку, і всунув до клітки. Одна зі свинок стрепенулася, забігала довкола ящичка, почала щось винюхувати, позиркуючи на Єрмолкіна, ніби намагаючись визначити, що б то йому таке вибрати гірше, потім рішуче засунула носа в ящичок, і ось уже один білет забілів у її дрібних зубах.

Старий вихопив білета і простяг Єрмолкіну. Єрмолкін, скептично усміхаючись, розгорнув його і прочитав:

«Не довіряйте іншим те, що ви повинні були зробити самі, і не беріться за те, що можуть зробити інші. Чужа помилка може призвести до непоправних наслідків. Стережіться коней».

— Я ж казав: дурниці, — мовив Єрмолкін, простягаючи старому записку. — Ну, що це може означати?

Старий крізь окуляри глипнув на записку, але до рук не взяв.

— Я не знаю, — сказав він. — Може, це нічого не значить, а можливо, щось таки й значить.

— Цілковита дурниця, — впевнено проказав Єрмолкін. — Ну, я розумію, перша частина ще може мати хоча б якийсь смисл, тому що її можна застосувати до багатьох випадків. Але до чого тут коні?

— Я не знаю, — повторив старий смиренно.

— Але ви це самі писали?

— Не сам.

— А хто ж?

Старий поглянув на Єрмолкіна, потім ще вище — на небо, наче прикинувши, чи не приписати складання білетів вищим силам, але передумав і зізнався, зітхнувши:

— Невістка моя писала, жінка Зіновія. Вона має хороший почерк і трохи краще за мене знає вашої мови.

Така проста відповідь чомусь збентежила Єрмолкіна. Можливо, він усе ж сподівався, що білети складалися в якихось потойбічних інстанціях. Він більше не сперечався, тільки сказав старому, що його варто б відвести Куди Слід і перевірити документи.

— Я б не радив вам цього робити, — печально заперечив старий. — Один такий, як ви, симпатичний, перевіряв мої документи, але вже його таки нема.

Старий поводився нахабно, та Єрмолкін вирішив не зв’язуватись, тільки промимрив «шарлатанство» і, шкодуючи за витраченим даремно карбованцем, став вибиратися з натовпу. Але вибратись виявилося непросто.

Худий неголений дядько в довгій до п’ят шинелі дихнув на Єрмолкіна перегаром:

— Батьку, дурку хочеш?

— Дурку? — здивувався Єрмолкін. — Яку дурку?

— Та ось, — дядько одвернув полу шинелі, і Єрмолкін побачив протитанкову рушницю з укороченим дулом.

— Ви збожеволіли, — сказав Єрмолкін і пішов далі. Але, доки він проштовхувався, йому ще запропонували купити орден Червоного Прапора, фальшивий паспорт і довідку про тяжке поранення.

«Що ж це таке? — думав Єрмолкін. — І де я перебуваю?»

— Дядечку, га, дядечку, — Борис Євгенович озирнувся. Дівиця з яскраво нафарбованими вустами тримала його за рукав: — Дядечку, ходімо в сарайчик.

— В сарайчик? — перепитав Єрмолкін, підозрюючи, що за цим приховується щось жахливе. — А, власне, для чого?

— А для того, — усміхнулася дівиця.

— Для того?

— Еге ж, — кивнула вона. — Я недорого візьму, всього півсотеньки.

— Ви що це таке говорите? — зашипів Єрмолкін, озираючись і наче шукаючи підтримки в довколишніх.

— А що говорю? — образилася дівиця. — Що говорю? Он за склянку махорки сотню беруть.

— Ач ти, — втрутився в розмову продавець махорки. — Зрівняла теж. Склянкою махорки сто разів насмалишся, а ти за один раз ген скільки дереш.

— Ти його, дядечку, не слухай, — відмахнулася дівиця. — Він дурень. Він різниці не розуміє. Ходімо, дядечку, не бійся, я чиста.

— Та як ви смієте? — багровіючи, підвищив голос Єрмолкін. — Як ви смієте пропонувати мені таке паскудство? Я комуніст! — додав він і вдарив себе кулаком у запалі груди.

Важко сказати, на що Єрмолкін розраховував. Може, розраховував на те, що, почувши, що він комуніст, весь хитрий ринок збіжиться до нього, аби потиснути йому правицю чи змастити голову єлеєм, може, захочуть брати з нього приклад, наслідувати його в усіх починаннях.

— А-а, комуніст, — скривилася дівиця. — Сказав би, що не стоїть, а то — комуніст, комуніст. Давити таких комуністів треба! — закричала вона раптом верескливо.

— А… — сказав Єрмолкін і знову почав озиратися. — Та як же це?

Він думав, що хоча в присутніх тут людей і переважають приватновласницькі інстинкти, але вони дадуть рішучу відсіч цій ворожій вилазці, та ніхто на подію не звернув ані найменшої уваги, лише однорукий поглянув на Бориса Євгеновича співчутливо:

— Ходи, ходи, а то ще справді задавлять, — сказав він майже доброзичливо і тут же, забувши про Єрмолкіна, закричав: — Тютюнець-кріпачок!..

Не знаходячи ні в кому іншому ніякої підтримки, Єрмолкін весь якось згорбився, зіщулився і став продиратися крізь натовп, а дівиця плюнула йому навздогін і, зовсім не боячись ніякої відповідальності, прокричала:

— Комуніст сраний!

Зачувши такі слова, Єрмолкін навіть пригнувся. Йому здавалося, що зараз спалахне блискавка, вдарить грім чи хоча б пролунає міліцейський свисток. Але не сталося ні того, ні іншого, ні ще чогось.

Вибравшись із натовпу, Єрмолкін одразу наддав ходи. Дівиця відстала. Але у вухах йому все ще звучав її верескливий голос. Комуніст ср… Ні, він навіть подумки не міг додати до цього, по суті священного, слова такого непідходящого і блюзнірського епітета. Який жах, думав Єрмолкін. Звідкіля взялися ці люди? І куди дивиться влада? А цей старий з його дурнуватим провіщенням? Стережіться коней… Яка нісенітниця!