Шевчук мовчав, учепившись у сукно і дивлячись просто перед собою.
— Шевчук, я вам кажу! — підвищив голос Ревкін. — Покладіть квиток на стіл!
Шевчук раптом вирячив очі, звівся навшпиньки, дивно, зі свистом і навіть якимсь гулом втягнув у себе повітря і позадкував, тягнучи за собою скатертину з усіма графинами, склянками, попільницями і чорнильним приладдям.
— Товаришу Шевчук! — закричав Ревкін. — Що ви робите? Зупиніться!
Але на обличчі Шевчука з’явився байдужий і злісний вираз. Він продовжував задкувати, одночасно все більше хилячись назад, а на губах його рожевуватими бульками закипала піна. Хтось зірвався на ноги. Хтось з другого кінця столу вхопився за скатертину, намагаючись її утримати. Скатертина розлізлася. Упав графин. Задзвеніло скло. І раптом Шевчук із шматком сукна в руках, не згинаючи колін, рівно, як стовп, звалився назад. Лунко хруснула потилиця.
Члени бюро позривалися на ноги і, витягнувши шиї, дивились на розпластане жалюгідне тіло. Шевчук лежав, тримаючи перед собою обома руками шматок сукна і будьонівку, наче торгував ними.
— Хтось із медиків є серед нас? — розгублено запитав Ревкін. — Раїсо Семенівно!
Раїса Семенівна схилилася над тілом, і ті, хто стояв позаду, побачили її товсті стегна, туго обтягнуті резинками блакитних трикотажних рейтузів.
— Пульсу немає, — сказала Раїса Семенівна, важко розгинаючись.
Зробили перерву, викликали «швидку допомогу», яка відвезла Шевчука в морг при місцевій лікарні. Ревкін запросив Худобченка пообідати, але той, глянувши на годинника, сказав, що йому ніколи, і в супроводі свого консультанта, ні з ким не прощаючись, пішов до машини.
Ревкін наздогнав його в коридорі.
— Петре Терентійовичу, — сказав він, дрібочучи поряд з Худобченком, — мені дуже прикро, що так сталося.
— Та брось, — махнув рукою Худобченко. — Ти тут ні при чому. Ніхто ж не знав, шо в його таке слабке серце.
— Ну, то, може, все-таки пообідаєш із нами?
— Нє, нє, не можу, друже, діла, — рішуче відмовився Худобченко. — Йди продовжуй засідання, а мене проводжати не треба.
Він потис Ревкіну руку, але без звичайної дружелюбності, і пішов далі. Було зрозуміло, що він хоче залишитися осторонь такої пригоди. Провівши Худобченка поглядом, Ревкін постояв на сходах і пішов назад. Тут на нього ледь не налетів Борисов з паперами в руці.
— Ти куди? — запитав його Ревкін.
— Та я… ось… тут… — Борисов розгубився і ховав очі. — Ось, — нарешті знайшов він, що відповісти, — Петро Терентійович забув. — І метнувся повз Ревкіна сходами вниз.
Швидко піднявшись до себе, Ревкін побачив крізь вікно, як Борисов, стоячи роздягнений на холодному вітрі, тицяв папери Худобченку, котрий сідав у машину. По тому, як Худобченко брав з рук Борисова ці папери, видно було, що він їх не забував, що він їх бачить уперше.
«Щось проти мене, гад, написав», — подумав Ревкін про Борисова.
Згодом уже стало відомо, що того ранку, перед засіданням бюро, Борисов попрощався з дружиною і донькою і сказав дружині, ідучи: «Ну, Манько, йду на страшну справу. Тепер або груди в хрестах, або голова в кущах».
Борисов повернувся до кабінету. Ревкін уважно поглянув на нього, але той знову одвів очі.
— Ну, що ж, товариші, — зітхнувши, сказав Ревкін, — у нас тут трапилася неприємна подія, сподіваюсь, що вона залишиться поміж нами. Я не хотів би вас лякати, але попереджаю: кожен, хто почне патякати про те, що тут сталося, буде притягнутий до партійної відповідальності. А тепер продовжимо. На черзі в нас персональна справа товариша Голубєва. З цього питання слово має товариш Чмихалов. Давай, Чмихалов, тільки коротше, ми й так, — він поглянув на годинника, — затримались.
Підвівся Чмихалов. Трохи знічений тим, що сталося, він, зазираючи до папірця, пробубонів обвинувачення проти Голубєва. Вони зводилися загалом до того, що Голубєв з деякого часу ігнорує рішення партійних органів, товариську критику сприймає хворобливо, врешті-решт дійшов до того, що зірвав намічений райкомом термін хлібозбирання. Коли йому на це було вказано, Голубєв відповідав грубо, в присутності безпартійних колгоспників висловлював ущипливі зауваження, тим самим дискредитуючи в очах мас керівну роль партії.
Голубєву згадалося: був він минулого року у великому місті. Машина збила пішохода. Рух припинився. Збігся народ, під’їхала міліція і «швидка допомога». Збитого повезли. Проміряли щось рулетками. Засипали кров піском. Підмели. Регулювальник змахнув палицею, і рух відновився. І знову рушили суцільним потоком машини. І так само квапилися перехожі. Ніби нічого й не трапилось. Голубєв згадав Шевчука. Він лежав біля столу, наче збитий машиною. «Господи! — думав Голубєв. — Ось і я помру колись від страху перед начальством…»
— Голубєв! — долинуло до нього. — Ви що, оглухли?
Голубєв підвів голову і побачив, що всі дивляться на нього.
— Товаришу Голубєв, — повторив Ревкін, — я вас питаю втретє, ви хочете щось сказати?
— А що казати? — запитав Голубєв.
— Як що? Ви чули виступ Чмихалова? Хочете щось заперечити з приводу сказаного?
— Можна й заперечити, — подумавши, мовив Голубєв.
— Тільки коротше, — вставив Борисов.
— Можна й коротше, — погодився Голубєв.
Підхопився Неужелєв.
— Товариші, я пропоную встановити регламент. Ми тут і так багато часу втратили.
— Який регламент ви пропонуєте? — запитав Ревкін.
— П’ять хвилин.
— П’ять багато, — зауважив Борисов, — досить і трьох.
— Товаришу Голубєв, — повернувся до нього Ревкін, — вистачить вам трьох хвилин?
— Ще й залишиться, — Голубєв підвівся, повільно пішов до першого секретаря. — Ось, отримуйте, — сказав він і, поклавши партквиток на стіл перед Ревкіним, пішов до виходу.
— Товаришу Голубєв! Товаришу Голубєв! — закричали разом Ревкін і Борисов.
Голубєв махнув рукою і вийшов за двері. Члени бюро розгублено перезиралися, не знаючи, як реагувати на такий несподіваний вчинок.
— Це провокація! — раптом не своїм голосом заволав Неужелєв. — Ми мусимо його негайно зупинити!
Борисов, не дожидаючись подальшого розвитку подій, кинувся слідком за Голубєвим. Він наздогнав його вже на вулиці, де Голубєв, одв’язавши коня від паркану, залазив у бричку.
— Іване Тимофійовичу! — Вискочивши без пальта й шапки, Борисов тремтів. — Іване Тимофійовичу, ти чого це?
Іван Тимофійович заліз у бричку і взявся за віжки. Кінь одразу й пішов, але він його притримав і очікувально поглянув на Борисова.
— Повернись! — заклично сказав Борисов.
Голубєв дивився на нього, не мовлячи й слова.
— Повернись, Тимофійовичу, — прохав Борисов. — Ніхто твоєї крові не хоче. Ну, посваримо трохи, ну, покаєшся, на тому й розійдемося.
— У чому каятись? — запитав Голубєв.
— У чому-небудь, — сказав Борисов швидко. — Тільки не доводь нічого стосовно погоди і об’єктивних умов. Скажи, винен, запив.
— Значить, пияцтво прощають? — запитав Голубєв.
— Пияцтво можна простити, — сказав Борисов. — Аби лиш усе політично правильно було.
— Тепер усе зрозуміло, — мовив Голубєв і ляснув коня кінцем віжок. — Н-но!
— Та зачекай ти, — біг поряд Борисов, хапаючись за полудрабок.
— Одійди, кажуть! — Голубєв замахнувся батогом.
Кінь рвонув, Борисов відлип.
Коли Борисов повернувся в райком, там панувала повна розгубленість. Обговорювали, як бути. Парнищев запропонував:
— Раз він сам поклав квиток, у нас немає іншого виходу, як прийняти його.
Підхопився Неужелєв.
— Ні, товариші, так не можна. Це буде політичною помилкою. Ми, товариші, не можемо допустити, щоб комуністи кидалися найдорожчим для нас документом. Ми повинні примусити Голубєва взяти партквиток назад. А ось коли він його візьме, тоді ми його й… — Неужелєв зробив хижацький хапальний жест рукою.
— Вірно, — сказав Ревкін. — Здається, Неужелєв діло говорить. — (Неужелєв скромно опустив очі.) — Давайте запишемо приблизно таке рішення. Перше: засудити недостойну поведінку комуніста Голубєва і вказати йому на неприпустимість недбалого поводження з партійним квитком. Друге: зобов’язати товариша Голубєва взяти назад партійний квиток. Виконання доручити… — Він підвів голову і зустрівся з поглядом Борисова. — Ось товаришу Борисову й доручимо, — завершив він зловтішно.