Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.

– Пожалуйте, – запрошував він.

У тутаки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.

Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.

– Ось, чим не звіринець? Га? – милувався чиновничок. – Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід – за божими пташками ходили, кохалися в них.

Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителячиновничка з мишенятамиочима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.

Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.

– Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…

У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.

Чиновничок був цілком «своїм» (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:

– Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціалдемократом, хіхі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їйбогу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!

Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.

– А все хто? – зазирав він обом у вічі. – Жиди! Все – вони!

Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б'є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі – і щезне важкий кошмар.

– Невже це справді, невже я пішов на «це»? – з тоскною тривогою питав сам себе. І «це», грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п'яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.

– Гей, ти, ракло, куди прешся під коня? Повилазило тобі, чи що?

Він ішов вулицею збоку тротуару, і візник ледве не наскочив на нього. Машинально, як сновида, знову звернув на тротуар.

«Чому це так убрані сьогодні вітрини?» – майнуло десь підсвідомо в голові.

Вітрини дійсно були залляті електрикою; скрізь визирали з червоночорних рямок портрети Леніна.

«Ага, – копирсалось десь тоненькою голочкою під черепом, – сьогодні ж свято. Яке?..»

Ішов далі, і враз, як пришитий, зупинився. Могутній тисячний хор дзвінких голосів упав на його й приголомшив своєю несподіваністю, своєю юнацькою жагою життя й боротьби:

«Туди, де сонце сходить,

Рушаймо на борню!..»

Нісся чорний, тривожнорадісний бурхливий потік кудись угору, де загубилось і зіщулилось від електричного сяйва таке далеке й маленьке темносинє, мережане золотими зернятами нічне небо.

«Сміліш вперед! Одкиньмо страх,

І вище наш юнацький стяг,

Бо молода ми гвардія

Робочих та селян!..»[5]

Струнко йшли чорні колони, і, здавалося, вкупі з ними крицево співав дзвоном велетенських кроків старий камінний брук. Кривавими, зловіснобуйними блисками метлялись крила чадних смолоскипів і, здавалося, кипів навколо чорний, велетенський чавун.

Базилевич, як кам'яний монумент, стояв на краю тротуару і враз тихо ахнув і повільно ступив назад.

«Перше травня! Завтра перше травня!» – чітко й яскраво пригадав він.

Стояв мовчки і мовчки, з якоюсь жадобою, ненаситно дивився на похід. І коли вже нічна демонстрація давно щезла за рогом і вогневим волоссям війнув останній смолоскип, Базилевич тихо рушив далі. Ішов, а в зіницях усе ще стрибали кривавими плямами огні над колонами, і молотками видзвонювала у скронях кров.

Сам не знає, як опинився біля якогось високого паркану. Зупинився, озирнувся і враз упізнав:

– Міський парк, – промовив уголос.

Ураз сплинули згадки, як колись… давно, ах, як це давно було! І він тоді ще був такий молодий, і нічого «цього» тоді не було. Тоді була ще Ніна…

З якою болісною радістю він стояв тепер тут, під цим сірим парканом, і пригадував, пригадував!.. Тоді так само був травень, і так само світив місяць, і пахло в саду високою нічною травою, синім небозводом і шептанням старих берестків.

Пішов ліворуч, зійшов на пригорбок. Звідси можна було зазирнути в парк. Невідоме чуття владно притягло його до паркану. Звів руки, схопився за верх, підтягся. Безгучно і м'яко скочив на той бік. Звідкілясь бризнуло просто в обличчя живою холодною росою.

Пішов алеєю і враз звернув набік у високу росяну траву. Стояв і прислухався, нашорошив вуха, ніби якийсь невиданий лісовий звір.

«Туди, де сонце сходить, рушаймо на борню…» – донеслось звідкілясь далекодалеко, як забута чарівна казка. А може, то вітерець пошамотів верховіттям кленів?

Базилевич, уткнувши в мокру траву гаряче обличчя, невпинно, безгучно… ні, не плакав. Це – не плач, оце давуче моторошне схлипування. Так часом скавучить щеня…

Бродив місяцьсновида по парку, а назустріч із високої срібної трави в солодкій знемозі тяглися до нього сонні розквітлі тюльпани…

Перед заходом весело іржали коні, і з річки котилась неугавна гама молодих дзвінких голосів, хлюпання й задиристого лункого реготу.

Уже два місяці, як Nський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні «лінійки» вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п'янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.

Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.

Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.