– Ви – товариш Шпак?

– Так, товаришу командире, – промовив Коля і витягнувся струнко.

– Так от, товаришу Шпак, – командир глянув на комчоти, – до нас в ескадрон прийшов із штадиву наказ виділити когось із червоноармійців до Nської конвойної команди.

Коля почув назву свого рідного міста, і йому тихо йокнуло серце.

– Ви, товаришу Шпак, – продовжував командир, – приїхали сюди, здається, з N?

– Так точно, товаришу командире.

– Так от, ми вирішили перевести до Nської конвойної команди саме вас. Тим паче, що через якихось кілька місяців ви однаково демобілізуєтесь і однаково їдете до N. Ви не заперечуєте? – посміхнувся командир.

– Я дуже вам дякую, товаришу командире, – промовив Коля.

Комчоти кинув недопалок і сказав:

– Значить, товаришу Шпак, можете йти й зараз же готуйтесь до подорожі. Завтра ранком мусите вже виїхати. Документи вам заготовляють.

Коля не пам'ятає, як він вийшов із штабу. Серце його тремтіло з великої бурхливої радості…

– До N, до N! Наталя, Наталинко моя! – шепотів він у якомусь захваті. – Наталочко, люба, кохана!

Нараз він глибоко втягнув у себе повітря, і вся радість хвилею збігла кудись далекодалеко. Він пригадав останній лист Наталин, де вона писала йому про Базилевича. Зробилось ураз тоскно й порожньо. Ніби камінь якийсь навалився на груди і давив, давив…

Круто змінилося все життя Базилевича. Він цілком увійшов у коло нових облич, нових відношень. Іноді він почував себе закутим у якийсь живий ланцюг, через який він уже ніколи не зможе переступити. І кільцями цього ланцюга були чиновничок, полковничиха Ганна Карловна, громадянин Вульферт (він же – Нон), мопсик Мухомор, чернець Федоська і Зізі.

Зізі! Вона єдина була для Базилевича пахучою трояндою в цьому колі нецікавих йому і нудних людей. Непомітно для самого себе Базилевич вживав її вирази, її укохані слівця зробились його словами, він навчився відгадувати кожний її рух, кожний вираз її обличчя.

Іноді в кімнату, де він сидів удвох із Зізі, входив Федоська. Входив раптово, ніколи не питаючи дозволу й не стукаючи. Завжди опухлий і завжди п'яний, він сідав на ліжко й починав виливати свої жалі на долю. Іноді він при Базилевичу демонстративно ліз обіймати Зізі й тоді вигукував до його:

– Ти знаєш, хто ти? Ти – молокосос! Ти знаєш, що я її люблю, чи ні?

Потім він плакав і згадував свою молодість, молодичок і дівчат, і, дихаючи горілчаним перегаром і сопучи Базилевичеві в вухо, пропонував йому мінятися з ним на Ганну Карловну.

Ганна Карловна так само вражала своєю важкою нерухомістю, тупим втіленням ситих лінощів. Щотижня вона робила чергові «сцени» ченцеві, і це викликало огиду і бажання бігти безвісти з цього дому.

Базилевич ретельно виконував усі завдання, що доручав йому громадянин Нон. Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі – і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…

Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далекимдалеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.

Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.

Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з'явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це – пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.

Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або – це ще краще – вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.

Тут він трохи оговтався. «Так краще, – подумав. – Навіщо зайвий раз ризикувати й розмовляти з вартовим?»

На великому спортивному майдані йшла гра в футбол. Далеко майоріли рухливі зелені й червоні спортсменки. Навколо майдану, спираючись на низенький парканчик, стіною стояли червоноармійці. Часом густий регіт зривався над їхнім натовпом і лунко бив у червоні цегляні мури казарми. З натовпу неслись вигуки й дотепні жарти про того або іншого футболіста.

Базилевич зіщулився і тихенько став поруч якогось червоноармійця. Нічого. Ніхто не звертає на нього найменшої уваги. Тоді він тихо повернув голову вбік і зазирнув в обличчя свого сусіди. Це був парубійко років двадцяти трьох з кирпатим носом, але з красивими карими очима, повними ніжного смутку. Від його ще пахло селом, вербами і запашним житом. Він уважно й мовчки слідкував за грою, але видно було, що вона його не захоплювала. Часом він легенько усміхався, але усмішка ця була швидше іронічна й ніби казала: «і охота ж ото їм ганяти за тією опукою[9], мов і справді за батьківське?»

З другого боку, трохи оддалік від Базилевича, стояв низенький червоноармієць із перекошеним а ля дегенерат чудним обличчям. Він щохвилини плескав, як дитина, в долоні і лунко реготав.

«Ось хто скаже, от у кого можна про все довідатись», – майнуло в Базилевича. Він обережно, боком подався над парканчиком ліворуч, ближче до червоноармійця. Став поруч його й витяг цигарку.

– Товаришу, дайте огонька.

– Хахаха!.. Так його, так!.. В пузо його, ах ти… Хахаха!

– Товаришу, дайте огонька.

– Хахаха! Огонька? В пузо його, Ванька! В пузо його, стерву! Вам огонька?

Червоноармієць з обличчям а ля дегенерат дістав сірника.

– Звольте сірничок. А в вас, може, закурити можна?

Запалили.

– Хахаха!.. От чосу дав!.. Ей, ти, шляпа, шляпа!.. Хахаха!.. – знову почалося старе.

– Що, добре грають? – обережно почав Базилевич.

– Хахаха! Бий його, бий!.. Хахаха, от халало!..

– Хто ж кого? Зелені червоних, чи, може…

– Хахаха! Ей, ти, куций! Куций, упадеш!.. Хахаха!..

– А давно вже грають?

Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.

– Добре грають, червоні перемагають, давно грають, – випалив він скоромовкою.

Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого «вольного». Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:

– Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?

– Мабуть, весело. А вам?

– А нам?.. Нам… теж весело… – враз розгубився Базилевич.

– Ну, і веселіться! – різко повернув до нього потилицю червоноармієць.

Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте «хахаха».

– Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! – тихенько вилаявся він.

Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.

– Щось вигадаю, – думав він дорогою. – Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.

Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.