Наталя відчуває, як міцно він її взяв під руку. Великі сірі очі раптом наблизились до її обличчя. Щось нове читає в них Наталя. Ні, це вже не той комсомолець Базилевич, якого вона так добре знала. У того були завжди сумні байдужі овечі очі. А в цього не очі – два довгі гострі шила! Чому це? Що він їй каже таке? А, хіба цікаво? Коля поїхав. От це – головне.

Їй ні про віщо не хочеться думати. Якась апатія опановує всю істоту. Проводи комсомольців, перон, Коля – все пропливло, змішалось. Раптом нова думка: вона згадала ту білу, сріблясту павутину, що повисла на Колиному кепі.

«Бов, бов!» – ударив станційний дзвін, і ось уже Коля шле їй рукою привіт із вагонного вікна. А на кепі в нього велика срібляста павутина.

– Ах, осінь, – згадує Наталя. Осіння павутина, бабине літо!

Павутинка. Наталя так її пам’ятає, до болю. Яка маленька риска, а от же, впала в вічі – не забудеш. Знову все пливе в голові, туманіє.

«А от обличчя Колиного ніяк не пригадаю зараз, не можу уявити», – думає. Павутинка знову випливає перед очі, блищить на Колиному кепі.

Тьфу, знову вона!..

Наталя почуває, що Базилевич її кудись веде. Ах, так – вулиці, брук, трамваї. Додому.

– Наталю, Талочко!

Вона ніби прокидається: Що ти хочеш, Володько? Талочко, ти сумуєш? Ну чому, скажи? Все про Колю думаєш?

Вони завертають по дорозі в якийсь скверик. Кілька бабусь із дітьми маячать на лавочках. Діти бавляться обручами, і вабить зір великий, синьочервоний м’яч.

– Сядьмо тут, – каже Базилевич. Наталя опускається поруч на лавку. Деякий час сидять мовчки. Недалеко за рогом дзвонять трамваї й кричать автобусні сирени. Мимо скверика важко прогупали бруком колеса биндюга. Права рука в Базилевича якось неприродно шарпнулася вбік.

– Наталю, ну про віщо ти думаєш? – Голос у нього перервливий, і, здається, якісь посвисти застрягли йому в грудях.

– Наталю!

Думка за думкою мигтить у його голові. Обняти? Ні, не можна. Вона тільки що випровадила Колю. Ще рано, не можна так поспішати. Буде це, буде, але треба поволі, не зразу. Треба дати їй звикнути.

Але друга думка стукає інше: а чому б і не зараз? Ну хоч трохи, хоч трішечки! Мовби побратерському, ніби жаліючи, мов не навмисне. Трішечки, кінчиками пальців, обережненько…

Його рука вже обіймає її за стан. І раптом він змовк. Щось йокнуло йому в серці, пересохло на мить у горлянці. Кінці пальців натиснули на пругкі, ніби гумові, груди.

– Тал… очка!..Ах!

Наталя стоїть перед ним рівна, струнка. Обличчя її пашить.

– Як це ти швидко! Не сподівалась від тебе! Не смій іти за мною!

Пішла Наталя. Пішла сквером, поміж лавочками, поміж дітворою з обручами. Іде швидко, не озирається. Манячить її синя в’язана кофта. Ось повернула, заховалась за ріг.

– Туди к чорту! – вилаявся Базилевич. – Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..

– Пішла кралечка, гражданін?

Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?

– Скучаєте, гражданінчіку? – настирливо лізе в душу той самий голос.

Хто це – з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний «довоєнної якості» ціпок із мідним потемнілим набалдашником. Рідке довге волосся з сивиною, висмикуючись зпід бриля, нависає на плечі. Це, певно, якийсь чернець, або піп, або з роду довговолосих юродивих, вічних мандрівників від монастиря до монастиря, від одних мощей до інших.

Він непомітно підійшов ззаду і сідає на лавку поруч із Базилевичем.

– Так як, гражданінчік? Пішла кралечка?..

Це починає дратувати.

– А ви що, дуже зацікавлені цією подією? – запитує Базилевич, почуваючи, як раптово в ньому зростає якась хвиля злості проти цього обідраного довговолосого типа.

– Хіхіхі, – сміється тип. – А ви, гражданінчіку, не гарячіться. Ви ж іще не знаєте, хто я такий і чого мені треба.

Його улесливий голос, слово «гражданінчік», це хіхікання ще більше нервує Базилевича. Він хоче піднятись і йти. Але тут скоїлося щось незрозуміле. Його рука якось сама собою опинилася в грубій кістлявій руці цього дивного довговолосого. Базилевич бачить просто перед собою дві чорні палючі жарини очей, що, здається, буравцями ввірчуються йому в мозок. На мить упало в вічі все волосате, заросле, як у мавпи, обличчя.

«Що це? – мигтить думка в Базилевича. – Бандит, чи що?»

І в ту саму мить він чує над собою голос цього незнайомця. Але що це за голос? Де поділись його вкрадливі, улесливі нотки, приниженість, єлейність? Яка могутня сила бринить у цьому голосі!

– Сидіть! Чуєте! Ви будете сидіти!

А очі! Вони зараз висушать мозок, і якоюсь утомою, безсиллям наливається все тіло. Повіки обважніли, злипаються. «Що це?» – мигтить десь далекодалеко квола думка. І в ту саму хвилину невідомий торсає його за рукав плаща.

– Хіхіхі, – знову чує Базилевич його тихий немічний смішок. – Просніться, гражданінчіку, просніться!

Швидко темніло. Зі сходу пливли важкі волохаті хмари і раптом нависли над дахами, димарями, торкнулися своїми розпанаханими руками верховин струнких тополь. По пустельній алеї скверу дмухнув раптовий вітер і закрутив опале листя. Кілька дощових краплин упало Базилевичеві на лице. Він рвучко схопився з лавки. Він не уявляв, що саме тільки що було з ним. Хто ця довговолоса людина з зарослим мавпячим обличчям?

Чернець чи піп похмуро сидів тепер на лавці, низько схиливши голову. Його ціпок із мідним набалдашником упав і одкотився геть. Базилевичеві здалося навіть, що ченцеві очі заплющені, ніби він куняє чи зморений якоюсь непосильною роботою.

– Ей, ви, як вас? Чого вам треба від мене? – раптом спитав Базилевич.

Незнайомий підвів голову, помовчав і байдужно, знесилено прошепотів:

– Чого треба?.. Не знаю, гражданінчіку…

Базилевич зацікавлено звів брови. Справді, цей тип починав робитись цікавим. Його чудернацький одяг, дивне поводження, нарешті, це волосате кирпате обличчя, – все притягало увагу.

– Звідки ви? Хто ви такий? – знову запитав Базилевич.

– Тутешній я, тутешній. Чернець по милості божій. Чи не знайдеться у вас гривеничка? Багато не треба, а гривеничок візьму.

– А ви що, голодні? Навіщо вам гривеник?

– Ноги не носять, стомився. З учорашнього вечора, як проштрапився, і ріски не було в роті.

– Як же ви проштрапились?

– Звичайно, звичайнісінько, гражданінчіку. Чарчина одна, друга – глянь, а кишеня вже й порожня.

– Ви краще не пиячили б, а робили, то й голодні не були б.

– Немає ніде роботи, гражданінчіку. Та й не личить мені робити чорну роботу. Не звик я. А семейка в мене теж кричить: «Давай!» Теж на шиї в мене. Благородна семейка, жінка піфпаф і донечка ЗізіМізі, чорт би їх забрав!

Несподіване рішення зародилося в Базилевича.

– Ну, що ж, як голодні, ходімте підшамнемо щось. Я теж давно обідав.

Чернець охоче згодився. Він поспішно підняв ціпка, для чогось зняв бриля, пригладив долонею пасма волосся і швиденько пішов за Базилевичем.

Ресторанчик був у підвальному поверсі, брудний і темний. Почався вже вечір – і скрізь мигтіли електричні ліхтарі, але тут не було навіть електрики. Скупе світло давала невеличка лампа, що була привішена до стіни. Базилевич непомітно полапав у кишені невеличкого браунінга і ввійшов. За ним – чернець. Обоє посідали в кутку, і Базилевич замовив дві вечері з пивом. Чернець із жадливістю поїдав свою порцію. Він із насолодою плямкав ротом, хапливо кусав хліб, здавалося, що навіть щелепи його риплять від такої роботи.

Деякий час сиділи мовчки. Раптом чернець перестав плямкати.

– А признайтесь, злякались сьогодні в сквері, коли я взяв вашу руку?

– Ні, чого ж мені було лякатись? – збрехав Базилевич.

– Сили моєї, сили, гражданінчіку. Ось мої руки, дивіться, – він закачав рукава і простяг на стіл висушені волосаті руки. – Ось руки мої, худі вони, нікчемні, а де ж сила моя? Ось тут вона, тут! – він ударив себе кулаком у груди. – Всередині в мене, всередині!