Останнім часом він взагалі не розумів, що з ним відбувається. Іноді крик виривався із його грудей, але все частіше вже приходив спокій. Риси її обличчя стиралися, висихали в його пам*яті, немов літній дощ висихає на вологій сухій траві. Так, здається, кінчилася весна, літо, літо...Літо? Запитував він сам себе..А що далі? Навіщо усе це? Дійсно, напевне, найгірще, що може трапитися з людиною в його віці - це тиша, мертва тиша, яка вкрала всі почуття і сховала їх у ранок, сірий ранок.. Він любив ранок.. Саме такий літній ранок після грози, коли все пахне свіжістю, а зорі мимовільно і неохоче покидають небо, загортаються в пухкі вологі хмарки, поринабть в сон і знову чекають свого часу.. Нічого не відчував, ні смутку, ні болю, ні печалі, лише якесь роздратування. Він злився сам на себе, але розумів, що змінити щось в данній ситуації буде надзвичайно складно. Тремтячою від холоду рукою заварював каву. Він ненавидів каву..а вона любила..Юнак не хотів, щоб її безцінний образ стерся з його пам*яті, тому робив усе аби не забути.. Забути? Хіба це можливо? ЇЇ, ту, що посіяла гаряче зернятко в серце, виростила вогник надії,а потім так нещадно танцювала на руїнах його кохання.. Ніколи не забути йому тих останніх слів :"Прощавай коханий..Я повернуся на сході сонця, а ти чекай, чекай і я обов*язково повернуся.." І він чекав, але нічого не відбувалося..Оійнявши однією рукою коліна, а в другій тримаючи філіжанку кави, сів у крісло-гойдалку..Отак сидів і знову чекав, чекання доводило до сказу.. І раптом, що це? Заплакало небо, язички холодного вітру лоскотали парубоче тіло, неминуче насувався ранок. Змучений, він поринув у ненависну дрімоту, яка віщала хоч якесь забуття..