Він обвів нас поглядом і знову крутонув бідолашний мікрофон на шарнірній шиї.

— За кілька хвилин містер Дін і місіс Бренда Раферті, королева адміністрації, роздадуть вашим командам завдання. У кожній команді вас буде по семеро. Від вас очікують, що ви працюватимете злагоджено, як одна команда, і діятимете злагоджено. Завдання, котрі вам даватимуть очільники команд, різнитимуться з тижня на тиждень, а часом і з дня на день. Якщо розмаїття — це гостринка життя, то наступні три місяці будуть для вас дуже гострими на смак. Але сподіваюся, юні леді та джентльмени, що ви ніколи не забуватимете про одне. Обіцяєте?

Він замовк, ніби чекав нашої відповіді, однак ніхто не зронив і звуку. Ми просто дивилися на нього, на дуже старого чоловіка в чорному костюмі й білій сорочці, розстебнутій біля коміра. Коли Бредлі Істербрук знову заговорив, здавалося, що говорить він сам до себе, принаймні на початку:

— Цей світ схиблений. Він повен жорстокості, воєн і беззмістовних трагедій. Кожній людині, що в ньому живе, випала своя частка горя й безсонних ночей. Ті з вас, хто цього ще не знає, мають невдовзі спізнати. Враховуючи ці сумні, проте незаперечні факти людського існування, вам цього літа випала безцінна нагода: ви тут, щоб продавати веселощі. Діти повертатимуться додому, і їм снитимуться сни про те, що вони тут бачили і що робили. Маю надію, ви про це пам’ятатимете, коли робота видаватиметься нестерпно важкою (а часом так воно і буде) чи коли люди будуть вам грубіянити (а вони це дуже часто роблять), чи коли у вас виникатиме відчуття, що ви дуже старалися, але ваших зусиль ніхто не оцінив належно. Тут інший світ, зі своїми звичаями та своєю мовою, яку ми називаємо просто говіркою. Ви почнете її вивчати сьогодні. Поступово, навчаючись говорити говіркою, ви навчитеся й ходити ходою. Цього я вам не пояснюватиму, бо це пояснити не можна, це можна тільки засвоїти.

Том нахилився до мене і прошепотів:

— Говорити говіркою? Ходити ходою? Ми що, на зборах анонімних алкоголіків?

Я цитьнув на нього. На ті збори я йшов, щоб почути список наказів, здебільшого різних «не дозволяється», та натомість почув щось на кшталт грубої поезії, а заразом — велике задоволення. Бредлі Істербрук подивився на нас і зненацька ще раз оголив свої великі зуби у кінській усмішці. Цього разу вона була така широка, що могла проковтнути світ. Ерін Кук дивилася на нього із захватом. Так само, як і більшість сезонних працівників. Так учні дивляться на вчителя, котрий пропонує їм по-новому поглянути на дійсність, і від цього вона видається дивовижною.

— Сподіваюся, ви матимете втіху від цієї роботи, та коли вона здаватиметься обтяжливою — наприклад, коли підходитиме ваша черга носити шкуру, — згадайте, яким привілеєм вас наділено. Ми маленький острівець щастя в сумному й темному світі. Багато хто з вас уже має плани на життя. Ви сподіваєтеся стати лікарями, юристами, не знаю, може, політиками…

— О-ГОС-ПОДИ-НІ! — вигукнув хтось, і всі засміялися.

Я навіть думки не припускав, що усмішка Бредлі Істербрука могла поширшати, але це сталося. Том похитав головою, але й він здався.

— Я зрозумів, — прошепотів він мені на вухо. — Цей дядько — Ісус розваг.

— У вас, мої юні друзі, буде цікаве, насичене життя. Згодом ви ще робитимете чимало корисного і здобудете великий досвід. Але я сподіваюся, що час, проведений у «Джойленді», назавжди закарбується у вашій пам’яті як особливий. Ми не продаємо меблів. Не продаємо машин. Не продаємо земель, будинків чи пенсійних фондів. У нас нема політичних задумів. Ми продаємо веселощі. Ніколи про це не забувайте. Дякую за увагу. Ідіть і починайте.

Він одійшов від трибуни, знову вклонився і пішов зі сцени тією самою зболеною ходою, високо піднімаючи ноги. Почалися оплески, та його вже не було. Та промова була однією з найкращих, які я чув у житті, бо в ній усе було правдою, а не хернею собачою. Ні, слухайте, серйозно: скільки лохів можуть похвалитися рядком у резюме типу «три місяці тисяча дев’ятсот сімдесят третього року продавав веселощі»?

Усі керівники команд віддавна були штатними працівниками «Джойленду» і в мертвий сезон працювали на ярмаркових розважальних шоу. Більшість із них також входили до комітету паркових послуг, а це означало, що їм доводилося мати справу з дотриманням державних й федеральних норм права (котрі тисяча дев’ятсот сімдесят третього року були ще доволі м’якими), а також скаргами відвідувачів на місці. Того літа найбільше нарікань було на нову політику заборони куріння.

Нашою командою керував енергійний коротун, якого звали Ґері Аллен. Років він мав сімдесят із гаком і працював у тирі імені Енні Оуклі[25]. Тільки після першого дня роботи ніхто з нас більше його так не називав. Говіркою на тир казали бам-будка, а сам Ґері звав себе бам-будковим агентом. Наша команда «Біґль», що складалася з сімох людей, зустрілася з ним біля палатки, де він саме викладав гвинтівки на ланцюгах. Моїм першим офіційним завданням у «Джойленді» (так само, як і для Ерін, Тома та ще чотирьох) було розкласти призи на полицях. Почесне місце в тирі віддавалося великим пухнатим м’яким звірям, але їх рідко хто вигравав… хоча Ґері, як він стверджував, обов’язково дарував щонайменше одну таку іграшку щовечора, коли відвідувачі були щедрі на чайові.

— Я люблю лохів, — казав він. — А найбільше серед лохів люблю кнопок, тобто гарнюніх дівчаток, а серед гарнюніх дівчаток найкращі ті, які вдягають майки з глибокими вирізами і нахиляються вперед, щоб постріляти. Отак. — Він узяв гвинтівку двадцять другого калібру, модифіковану, щоб стріляти пластмасовими кульками (ще вона була модифікована, щоб після кожного натискання на гачок видавати гучний і милий серцю «бах»), та нахилився вперед, щоб продемонструвати.

— Коли це робить хлопець, я йому кажу, що він залазить за контрольну лінію. А коли кнопка — ніколи.

— Містере Аллен, але я не бачу тут жодної контрольної лінії, — завважив Ронні Г’юстон, стривожений на вигляд молодий чоловік в окулярах і бейсболці державного університету Флориди.

Ґері подивився на нього уважно. Стиснуті в кулаки руки він тримав на стегнах, яких наче не існувало, — здавалося, його джинси тримаються вертикально всупереч закону земного тяжіння.

— Послухай мене, синку. Скажу тобі три речі. Готовий?

Ронні кивнув. Вигляд у нього був такий, наче все почуте він хоче законспектувати.

— По-перше. Ви можете звати мене Ґері, Батя чи «йди сюди, старий ти сучий сину», але я вам не шкільний вчитель, тому ніяких містерів. По-друге. Я більше не хочу бачити на твоїй довбешці цю підарську шкільну кепку. І по-третє. Контрольна лінія буде завжди там, де я скажу. Тому що вона в моїй уяяяяяяві. — Щоб унаочнити свою думку, він постукав по запалій, вкритій опуклими венами скроні, а потім махнув рукою на призи, мішені та стійку, на яку спиралися ховрашки — лохи.

— Усе це — в моїй уяві. Будка уявна. Второпав?

Ронні не второпав, але енергійно закивав.

— А тепер скинь цю гівнявкувату кепку. Візьми собі козирок із написом «Джойленд» чи собакепку з веселим песиком Гові. Хай це буде твоїм завданням номер один.

Ронні зірвав з голови свою університетську бейсболку й сховав у задню кишеню штанів. Пізніше того ж дня (здається, протягом години) я побачив на ньому кепку з Гові, що її на говірці називали собакепкою. А після того як його три дні брали на кпини й називали зеленим, він відніс свою нову собакепку на паркувальний майданчик, знайшов місце, де розлилося мастило, і кілька хвилин по ній топтався. А коли знову надів на голову, кепка вже мала такий, як треба, вигляд. Ну, майже. Цілковито такого як треба вигляду Ронні Г’юстон не мав ніколи. Деяким людям просто-таки судилося довіку лишатися зеленими. Я згадав, як одного дня до нього підкотив Том і порадив трохи подзюрити на ту кепку — мовляв, то був би останній штрих, якого їй так бракувало. Та побачивши, що Ронні ладен це зробити, Том здав назад і сказав, що для досягнення того самого ефекту достатньо вимочити її в Атлантичному океані.