Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.

— На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. — Він знову пересунув важіль вперед. — Бачиш?

Я підтвердив.

— Поки колесо не нахнябиться…

— Що?

— Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду — а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, — переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. — Він показав на радіоприймач у валізі. — Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року — ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», — поки сонце не сяде.

— Зрозуміло. А як їх висаджувати?

— Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.

— А по-нашому?

— П’ятсот.

Я невпевнено подивився на нього.

— Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.

— Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.

— Якщо ви так вважаєте.

Лейн махнув рукою.

— Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?

Нічого доброго я навіть близько не бачив — я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів[27] після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.

Гарді взяв мене за плече.

— Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».

— Добре, — сказав я.

— Хороший хлопчик. — Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. — І візьми собі пару таких — знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. — Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.

— Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.

Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.

— Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.

Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням — кожен заїзд називали «бумом».

Я вивчив говірку, вивчив географію (як під-, так і надземну), навчився стояти на точках, управлятися в будці й нагороджувати плюшевими іграшками симпатичних кнопок. Щоб засвоїти це все, мені знадобилося близько тижня, ще два тижні пішло на те, щоб я почувся більш-менш комфортно. Одначе, що таке «носити шкуру», я дізнався десь о пів на першу в перший же робочий день. З моїм щастям (у прямому чи переносному сенсі) саме тоді у Виляй-Крути нагодився Бредлі Істербрук. Він сидів на лавці та їв свій звичний обід із зародків квасолі й тофу (не зовсім характерний для парку розваг хавчик, проте не слід забувати, що травна система в Істербрука перестала бути новою ще в часи самогону і першої хвилі фемінізму[28]).

Після свого першого експромту в ролі веселого песика Гові я досить часто носив шкуру. Бо, бачте, мені це добре вдавалося. І містер Істербрук знав, що мені це добре вдається. Я саме був у шкурі, коли приблизно через місяць зустрів на Джойленд-авеню дівчинку в червоній кепці.

Так, першого дня я почувався, мов у психлікарні. До десятої правив колесом разом із Лейном Гарді, потім наступні дев’яносто хвилин — сам-один, бо він бігав парком і гасив вогні, які запалили на честь дня відкриття. На той час я вже перестав боятися, що колесо зламається й вийде з-під контролю, мов та карусель у старому фільмі Альфреда Гічкока. Найстрашнішим було те, як беззастережно довіряли мені люди. Жоден батько, що привів дітлахів на мій заклик, не запитав мене, чи я знаю, що роблю. Потрібної кількості обертів колесо в мене не зробило — я так сильно зосереджувався на тій клятій жовтій смузі, що голова розболілася, але всі мої оберти були нахняблені.

Одного разу до мене підійшла Ерін, гарна, як на картинці, у зеленій суконьці голівудської кралечки, й сфотографувала кілька сімейних груп, які чекали в черзі. Мене вона теж зняла — досі та картка десь лежить. Коли повне колесо почало обертатися, вона вхопила мене за руку. На лобі в неї виступили бісерини поту, губи розійшлися в усмішці, очі сяяли.

— Скажи, класно? — спитала вона.

— Поки я нікого не вбив, то так, класно.

— Якщо раптом якесь мале випаде з кабінки, обов’язково злови його. — І побігла геть у пошуках нових жертв для фото, залишивши мене наодинці з новим страхом. Людей, охочих позувати вродливій рудій літнього ранку, не бракувало. І насправді вона мала рацію. Відчуття було класне.

Десь о пів на дванадцяту повернувся Лейн. На той час я вже доволі вправно обходився з колесом, але передав йому рудиментарний пульт управління з певним полегшенням.

— Джонсі, хто в тебе керівник команди? Ґері Аллен?

— Саме так.

— Тоді йди до його бам-будки й спитай, які в нього є для тебе завдання. Як пощастить, він відправить тебе на лежбище пообідати.

— Що таке лежбище?

— Місце, куди йде обслуга, коли випадає вільний час. У більшості парків це парковка чи взагалі місце за воротами позаду вантажівок. Але в «Джойленді» все люкс. На перетині Бульвару й Нижньої Дороги гінчаків є гарна кімната відпочинку. Спустися сходами між надуванням кульок і метанням ножів. Тобі там сподобається, але йти на перекус можна, лише коли Батя дозволить. Я з тим старим покидьком заїдатися не стану. У нього своя команда, у мене — своя. У тебе є обіднє відерце?

— Я не знав, що треба було щось таке з собою брати.

Він усміхнувся на всі тридцять два.

— По ходу навчишся. А поки що забіжи до Ерні — на ту точку, де продають смажену курятину, з великим пластмасовим півнем угорі. Покажи йому своє посвідчення працівника «Джойленду», і він дасть тобі знижку для своїх.

Смажену курятину в Ерні я таки скуштував того дня, але тільки о другій годині. У Баті були для мене інші плани.

— Іди в костюмерну — це трейлер між офісом паркових послуг і столяркою. Скажи Дотті Лассен, що це я тебе прислав. Чортова баба шнурує свій корсет.

— Хочете, я спершу допоможу вам перезарядити? — Тир теж був нахняблений, біля стійки юрмилися школярі, котрим не терпілося виграти ексклюзивні плюшеві іграшки. Позаду стрільців уже вишикувалися в три ряди інші лохи (так я їх уже подумки називав). Розмовляючи зі мною, Батя Аллен ні на мить не облишив перезаряджати.