— Їдь на співбесіду, — сказала Венді, коли я їй розповів. Ані тіні вагання не промайнуло в її голосі. — Принаймні буде пригода.

— Мені б з тобою була пригода, — завважив я.

— У нас буде повно часу наступного року. — Вона зіп’ялася навшпиньки й цьомнула мене. (Вона завжди ставала навшпиньки.) Чи зустрічалася вона вже тоді з тим іншим хлопцем? Мабуть, ні, але, безперечно, уже накинула на нього оком, бо він разом із нею слухав курс «Основи соціології». Про це мала знати Рене Сент-Клер, і якби я спитав, вона б, швидше за все, мені все вивалила (патякати язиком було улюбленою справою Рене, сто відсотків, що на сповіді вона доводила священика до виснаження), але є такі речі, про які краще не знати. Наприклад, чому дівчина, яку ти кохав усім серцем, постійно відмовляла тобі, але практично за першої ж нагоди стрибнула в ліжко з іншим хлопцем. Я не певен, що людям удається повністю забути своє перше кохання — десь там глибоко всередині воно все ще запускає пазури. Якась частина мого «я» досі хотіла б знати, що було зі мною не так. Чого мені бракувало. Тепер мені перевалило за шостий десяток, волосся посивіло, я переміг рак простати, але мені досі хочеться знати, чому я не підійшов тоді Венді Кіґан.

Я сів на поїзд, що називався «Південним» і курсував від Бостона до Північної Кароліни (ніякої пригоди в цій поїздці не було, зате вона коштувала дешево), а від Вілмінґтона до Гевенз-Бей дістався автобусом. Співбесіду зі мною проводив Фред Дін, котрий (серед інших своїх обов’язків) виконував у «Джойленді» роль менеджера з найму працівників. Чверть години порозпитувавши мене про різне, а потім глянувши на моє водійське посвідчення і свідоцтво про закінчення курсів невідкладної допомоги, видане Червоним Хрестом, він вручив мені пластиковий бейджик на шнурку. Великими літерами на ньому було написано «ВІДВІДУВАЧ», стояла дата того дня й усміхалося мультяшне зображення синьоокої німецької вівчарки, яка чимось нагадувала відомого дойду Скубі-Ду.

— Погуляй трохи парком, — запропонував Дін. — Покатайся, якщо захочеш, на «Колесі Кароліни». Атракціони ще не всі запустили, але цей працює. Скажи Лейну, що я дозволив. Я тобі дав перепустку на один день, але ти маєш повернутися сюди до… — Він позирнув на наручний годинник. — Ну скажімо, до першої. Скажеш, чи не передумав працювати. У мене лишилося п’ять вільних місць, але всі вони однакові — для привітних помічників.

— Дякую, сер.

Він усміхнувся і кивнув.

— Не знаю, як тобі, а мені цей парк до душі. Тут усе трохи старе і розхитане, але в цьому є свій шарм. Я колись пробував працювати у Діснея, не пішло. Там занадто… не знаю…

— Корпоративно? — здогадався я.

— Точно. Занадто корпоративно. Усе таке до блиску натерте, гламурне. Кілька років тому я вернувся в «Джойленд». І не пожалкував ні разу. Ми тут усе робимо трохи навмання — в цьому парку ще зберігся давній дух мандрівних цирків. Іди, повештайся. Подумаєш, як тобі. А ще важливіше — відчуєш, як тобі.

— А можна спершу одне запитання?

— Звісно.

Я тицьнув пальцем у свою перепустку.

— Що це за псина?

Фред усміхнувся на всі тридцять два.

— Це веселий песик Гові. Талісман «Джойленду». Парк побудував Бредлі Істербрук, перший Гові був його собакою. Того пса вже давно нема серед живих, але якщо ти працюватимеш тут цього літа, то бачитимеш його постійно.

І це виявилося правдою… і неправдою водночас. Проста загадка, та розгадка трохи далі попереду.

«Джойленд» був незалежним парком атракціонів, не таким великим, як «Сікс Флеґс»[6], і до «Діснейворлду» йому було дуже далеко, та все ж його площа вражала: а надто коли Джойленд-авеню, головна вулиця, і Дорога Гінчаків, другорядна вулиця, стояли майже порожні й здавалося, що завширшки вони як дороги на вісім смуг. Я чув дзижчання бензопилок і бачив чимало роботяг — найбільша бригада трудилася на «Громовиці», одній з двох «американських гірок» «Джойленду», — та відвідувачів ще не було, бо парк відкривався лише п’ятнадцятого травня. Однак працювало декілька фургончиків, які заробляли тим, що продавали обіди робітникам, та ще стара леді перед яткою провісниці майбутнього, розцяцькованою зірками, дивилася на мене пильно й підозріливо. За одним винятком, усі атракціони було наглухо зачинені.

За винятком «Колеса Кароліни». Було воно заввишки сто сімдесят футів[7] (про це я дізнався згодом) і оберталося дуже повільно. Біля нього стояв дебелий м’язистий чолов’яга у линялих джинсах, потертих і заквецяних брудом замшевих чоботах та майці. На голові в нього був хвацько зсунутий набік капелюх-котелок, що прикривав вугільно-чорне волосся. За вухом стирчала цигарка без фільтра. Він скидався на комічного карнавального кликуна з якогось старого коміксу. На помаранчевому дерев’яному ящику біля нього стояв відкритий ящик з інструментами і великий портативний радіоприймач. «Зе Фейсез» співали «Лишися зі мною». Чоловік пританцьовував у такт, тримаючи руки в задніх кишенях джинсів і погойдуючи стегнами. На мить у мене в голові промайнула думка, абсурдна, проте кришталево ясна: «Коли я виросту, хочу бути схожим на нього».

Він показав на мою перепустку.

— Тебе Фредді Дін прислав, так? Сказав, що все зачинено, але на великому колесі покататися можеш.

— Так, сер.

— Катання на колесі означає, що тебе приймуть. Він любить, щоб ті, хто ввійшов до числа небагатьох обраних, оглядали місцевість з висоти пташиного польоту. Ти станеш до роботи?

— Напевно.

Чоловік простягнув руку.

— Я Лейн Гарді. Ласкаво просимо на борт, хлопче.

Я відповів йому рукостисканням.

— Девін Джонс.

— Радий знайомству.

Він пішов доріжкою, що спадисто підіймалася до атракціону, що неквапом обертався, узявся за довгий важіль, схожий на важіль перемикання передач в автомобілі, та потягнув його на себе. Колесо повільно зупинилося. Розфарбована у яскраві барви кабінка (на кожній з них було зображення веселого песика Гові) погойдувалася, готова прийняти пасажира.

— Залазь, Джонсі. Ти злетиш угору, де повітря прозоре і кінця-краю не видно просторам.

Я заліз у кабінку й зачинив дверцята. Лейн поторсав їх, щоб пересвідчитися, що замкнено надійно, опустив захисну перекладину й пішов назад до свого пульту керування.

— Капітане, до зльоту готовий?

— Думаю, що так.

— Дивовижа чекає. — Він підморгнув мені й посунув важіль керування вперед. Колесо знову почало обертатися, і зненацька Лейн Гарді опинився піді мною. Він дивився вгору. Так само, як і стара жінка біля палатки для ворожіння. Вона вигнула шию і затулила очі від сонця. Я весело помахав їй рукою. Вона помахом не відповіла.

Я піднімався понад усім, що було внизу, крім химерних вигинів і проваль «Громовиці», відчував прохолоду повітря, такого, яким воно буває напровесні, і мені здавалося (тупо, але правда), що всі мої турботи й негаразди лишилися десь унизу.

«Джойленд» не був тематичним парком, і це дозволяло зібрати в ньому потроху різних атракціонів. Другі «американські гірки» звалися «Скаженою трясучкою». Крім того, була ще водяна гірка — «Плюсь-Хрясь капітана Немо». На дальньому західному кінці парку розташовувався окремий маленький парк для дітлахів — так зване «село Виляй-Крути». Ще була зала для концертів, де здебільшого виступали (про це я теж дізнався пізніше) другосортні співаки кантрі та рок-музиканти, чий пік популярності припав на п’ятдесяті-шістдесяті роки. Пам’ятаю, якось там дали спільний концерт Джонні Отіс і великий Джо Тернер. Я ще спитав у Бренди Раферті, головного бухгалтера (котра також виконувала роль мами дівчаток-скаутів для голівудських кралечок), хто вони такі. Брен подумала, що я тупак. Я подумав, що вона стара. Напевно, ми обоє мали рацію.

Лейн Гарді почекав, коли я піднімуся аж на самісінький верх, а тоді зупинив колесо. Я сидів у кабінці, яка погойдувалася на вітрі, міцно тримався за перекладину і дивився на досі не знайомий мені світ. На захід простягалася рівнинна місцевість Північної Кароліни, неймовірно зелена як для хлопця з Нової Англії, який звик вважати березень всього-на-всього холодним і брудним провісником справжньої весни. На сході лежав океан. Темно-сині хвилі з металевим відливом розбивалися пінними кремово-білими баранцями на березі, уздовж якого я впродовж кількох місяців носитиму в обидва боки своє розбите серце. А просто переді мною виднілися веселі каруселі «Джойленду» — великі й маленькі атракціони, концертна зала та ятки, сувенірні крамнички й автобус «Веселий пес», що розвозив відвідувачів по найближчих мотелях і, авжеж, на узбережжя. На півночі лежав Гевенз-Бей. З висоти пташиного польоту над парком (згори, де повітря прозоре) містечко здавалося купкою дитячих кубиків, над яким вивищувалися і вказували на сторони світу чотири шпилі церкви.