Читач, знайомий з першою частиною «відьомсько-вампірської» трилогії Дебори Гаркнесс «Сповідь відьом», має нагоду почитати продовження цієї безумовно захопливої історії. А для тих, хто не встиг, коротко опишу події першої книги.

Американка Діана Бішоп, яка досліджує історію алхімії, знаходить в Оксфордській бібліотеці старовинний рукопис, що в каталозі має назву «Ешмол 782», і стає жертвою домагань демонів, відьом та вампірів. Утім, сама вона теж відьма від народження, «родима відьма». Щоправда, Діана досі не знайома з цим давнім як світ ремеслом, натомість серйозно займається наукою. Під час однієї зі своїх небезпечних пригод Діана знайомиться з вампіром Метью Ройдоном, біохіміком, і між ними спалахує заборонене міжвидове кохання. Вони обоє одержимі таємничою і багатообіцяючою книгою й вирушають на її пошуки…

Дія другої книги трилогії майже повністю відбувається наприкінці XVI сторіччя, а точніше, 1591 року.

Що це був за час? Пророк Нострадамус уже помер. Ще не загинув у п’яній бійці великий драматург Крістофер Марло, Шекспір майже нікому не відомий. У Шотландії король Яків полює на відьом. Натомість у Празі імператор Рудольф ставиться доволі толерантно до «істот». В Англії триває Єлизаветинська доба, і нам пощастить зустрітися з самою королевою.

Ми також станемо свідками винайдення телескопу і побуваємо в алхімічній лабораторії. Різниця між наукою і магією у ті часи майже непомітна.

У 1590 році безслідно зникають англійські колоністи на острові Роанок, дочка й онука сера Волтера Рейлі, який є одним із персонажів роману. Рівно через сто років у Новій Англії відбудеться гучний процес над салемськими відьмами, нащадком яких є Діана Бішоп, мандрівниця у часі…

Цікавим роман роблять чудові описи минулого: добротні, матеріальні, з глибоким знанням історичної географії, архітектури і побуту вчених того часу.

Ніч, темрява у романі Дебори Гаркнесс символізують потаємність життя істот, які змушені приховувати свою особливість від людей. Вони так само вразливі й смертні. Високе суспільне становище не рятує Діану від звинувачень у відьомстві. Один необережний крок — і вона може опинитися на кострищі інквізиції. Метью де Клермона, як і інших членів родини вампірів, можновладці використовують як шпигунів чи дипломатів, доручаючи їм ризиковані місії.

У ХХІ сторіччі Метью — вчений-біохімік. Книга, яку вони з Діаною розшукують, можливо, дасть відповідь на болюче питання: чому вимирає його раса. Сучасні дослідження на найновішому науковому обладнанні по суті нічим не відрізняються від методів алхімії, яку презирливо називають псевдонаукою. Проте сучасна наука — це ніщо інше як набір розрізнених галузей, між якими втрачено зв’язок, їй бракує універсальності, вона вже не знає, куди прямує. Філософію замінила методологія, етичні принципи — комерційна вигода. Де ж шукати той момент, коли наука перестала служити людському пізнанню?

А загадковий пергаментний рукопис під назвою «Verum secretum secretorum», написаний Роджером Беконом незрозумілою мовою, переповнений символами, бо ці знання не повинні потрапити до людей, у яких відсутні моральні принципи. Свої таємниці книга відкриє лише тому, хто знає, як скористатись цими знаннями.

Сучасна цивілізація, ми з вами, є заручниками вчених, які проводять ризиковані експерименти: то створюють адронний колайдер, то випробовують психотропну зброю, винаходять смертельні віруси. Це все одно що намагатися здобути філософський камінь, який приносить не лише багатство, а й безсмертя. Філософський камінь досі не створено, але зате довкола нас існує безліч небезпечних іграшок, кожна з яких може знищити людство. Наприклад, есперименти з генами. То чи варто їх створювати взагалі? Дебора Гаркнесс намагається знайти на це відповідь, передчуваючи настання Хаосу.

Галина Пагутяк

Ми приземлилися неоковирною й недоладною купою: вампір та відьма. Метью лежав піді мною, незграбно і химерно вивернувши свої кінцівки. Велику книгу затиснуло між нами, а від сильного удару під час приземлення маленька срібляста статуетка вислизнула з моєї руки й покотилася долівкою.

«А чи потрапили ми туди, куди збиралися?» Я міцно стулила повіки, побоюючись, що коли розплющу їх, то побачу нас у тому ж Сариному сіннику в Нью-Йорку двадцять першого сторіччя, а не в Оксфордширі сторіччя шістнадцятого. Проте незвичні запахи довкола підказали, що я перебуваю не у своєму часі й не на своєму місці. Був серед цих запахів солодкаво-трав’янистий упереміш із ароматом воску, що нагадав мені про літо. Відчувався також слабкий запах деревного диму, і чулося потріскування багаття.

«Діано, розплющ очі й поглянь сама, де ти є». Я відчула легенький, мов перо, дотик до губів і почула тихий сміх. У мої очі зазирнули очі кольору буремного моря, і дивилися ті очі з обличчя такого блідого, що то могло бути лише обличчя вампіра. Руки Метью перемістилися з моєї шиї до плечей.

— Ти в нормі?

Після далекої мандрівки в минуле Метью моє тіло почувалося так, наче його міг розвіяти легенький подув вітерцю. Після наших коротких подорожей у часі в будинку моєї тітки я нічого подібного не відчувала.

— Зі мною все гаразд. А ти як? — спитала я, зосередивши всю свою увагу на Метью і не наважуючись озирнутися довкола.

— Відчуваю велике полегшення, бо повернувся додому.

Із легеньким стуком Метью опустив голову на дерев’яні дошки долівки і видобув нову порцію пахощів з очерету та лаванди, розкиданих на підлозі. Навіть Стара Хижка зразка 1590 року була для нього своєю.

Мої очі поступово призвичаїлися до тьмяного освітлення, і в кімнаті я розгледіла солідних розмірів ліжко, невеличкий стіл, вузькі лави та одне-єдине крісло. Крізь різьблені палі, на яких тримався балдахін, я побачила двері, що вели до сусідньої кімнати. Із них проникало світло і, падаючи на покривало та долівку, утворювало нечіткий золотистий прямокутник. Стіни кімнати мали ті самі панелі з лляних плахт, які запам’яталися мені з тих кількох разів, коли я бувала в сучасній домівці Метью в нинішньому Вудстоці. Закинувши голову, я побачила стелю: з товстим шаром штукатурки, розділену на квадрати, а в кожній заглибині — ефектна біло-червона троянда Тюдорів.

— Ці троянди були обов’язковим елементом у часи, коли споруджувався цей будинок, — сухо прокоментував Метью. — Терпіти їх не можу. За першої ж нагоди зафарбуємо їх білим.

Раптом війнув протяг, і золотисто-блакитне полум’я свічок канделябра освітило на мить куточок із квітчастими гобеленами та темними блискучими стібками, що окреслювали листяно-фруктовий візерунок на блідій прошитій ковдрі. Сучасним тканинам було далеко до такої розкоші.

Я посміхнулася, відчувши раптовий приплив гордощів і хвилювання.

— Мені це вдалося. Я нічого не переплутала і не закинула нас деінде, скажімо, до Монтічелло чи…

— Так, — відповів мені з посмішкою Метью. — Ти чудово впоралася із завданням. Ласкаво просимо до Англії часів Єлизавети.

Уперше в житті я відчула цілковитий захват від того факту, що я — відьма. Будучи істориком, я вивчала минуле. А будучи відьмою, отримала змогу в те минуле навідуватися. Ми прибули у 1590 рік, щоб навчити мене втраченому мистецтву відьомської магії, однак у цій добі я могла навчитися й багатьом іншим речам. Я нахилила голову для тріумфального поцілунку, проте звук дверей, що відчинялися, зупинив мене.

Метью притис палець до моїх губ. Він ледь повернув голову й роздув ніздрі. Але швидко розслабився, відразу ж здогадавшись, хто був у сусідній кімнаті, звідки чулося легке шарудіння. Одним махом Метью підняв мене та книгу і, взявши за руку, повів до дверей.