Друга половина XVII сторіччя виявила безліч недоліків у військово — помісній організації земель Московського царства. Серед головних із цих недоліків вирізнимо занадто велику складність внутрішньої організації війська і надмірну централізацію командування. Справу було поставлено так, що командування численними арміями Московської держави здійснювали чиновники Розрядного указу в Москві — люди цивільні й часто зовсім незнайомі з тим, що їм належало робити. Не найкращим чином на боєздатності московського війська позначався і той факт, що переважна кількість бояр, на плечі яких покладався збір народного ополчення, виконували свої обов'язки абияк. Ці люди були незговірливими і часто — густо вище оцінювали можливість продемонструвати власну відособленість і могутність, аніж забезпечити швидку мобілізацію та бойову підготовку війська за царським наказом. Складність чиновницької тяганини, що супроводжувала більш — менш велику військову кампанію, через таких підлеглих царя іноді перевершувала складність самих бойових дій. Не дивно, що значна кількість солдатів в армії Московської держави не вміла належно володіти своєю зброєю і за будь — якої нагоди намагалась ухилитися від несення служби. Сама військова служба була на той час довічною — в солдати піхотних частин брали головним чином кріпаків, чиї поміщики отримували за них право на володіння землею. Як зазначає один з істориків: «Служилый человек — воин только с началом похода. На войне ему все непривычно, в тягость и страх. И одна мысль только у него: „Дай Бог великому государю послужить, а сабли из ножен не вынимать“. В походе частые побеги, множество числилось „в нетях“ несмотря на строгость наказаний — за это бывали биты батогами».

Стосовно організації і кількості московського війська, яке, станом на 70–ті роки XVII сторіччя, могло бути задіяним у битвах на території України, джерела повідомляють наступне: кількість кінноти оцінювалась приблизно у 85 тисяч бійців. З — поміж них піддані царя становили близько 55 тисяч. Ці люди були найміцнішою складовою армії. На відміну від піхотних полків, кіннота комплектувалася вихідцями з вищих кіл тогочасного московського суспільства, таких як дворяни, боярські діти, мурзи й татарські князі, а також представники заможного козацтва. Решта царської кавалерії — 30 тисяч вояків — були найманцями, серед яких 25 тисяч становила важка рейтарська кіннота, 5 тисяч — драгуни, яких за необхідності можна було використати як легку кінноту або мобільну піхоту. Відомо, що з найманого корпусу московської кавалерії безпосередню участь у Чигиринських походах брали 22 тисячі рейтарів і 4,5 тисячі драгунів.

У складі піхотних підрозділів, які Москва розраховувала задіяти у війні з Османською імперією, перебувало близько 80 тисяч вояків, з яких лише 20 тисяч були підданими царської корони, решта ж — 61 тисяча вояків — у складі 38 полків були найманцями. Можна твердити, що переважна більшість цих людей брала участь у Чигиринських походах. Якщо до них додати 50 тисяч козацького війська гетьмана Самойловича, то виходить, що українсько — московська армія налічувала у своєму складі понад двісті тисяч вояків. Однак усі ці сили не вводилися в бій одночасно — поділені на окремі регіменти, частини московського і козацького війська іноді діяли зовсім нескоординовано, про що більш детально йтиметься далі.

Однак, розуміючи, що навіть така кількість війська зовсім не гарантує перемоги у війні, Кремль проводив усе нові й нові кроки для гарантування успіху в майбутній кампанії. Намагаючись створити для себе найбільш сприятливе політичне становище, Москва розпочала підготовку до неї з того, що на дипломатичному рівні звернулася по допомогу до всіх більш — менш впливових європейських країн. У межах програми такого звернення царські грамоти були розіслані в Рим до Папи, австрійському цісарю, курфюрсту Саксонії і Бранденбурга, у Венецію, а також до монарших дворів Франції, Іспанії, Англії, Данії, Голландії та Швеції. У Москві очікували позитивних результатів від такого звернення — адже раніше багато хто в Європі намагався залучити Москву до війни з Османською імперією, гарантуючи в цьому разі свою всебічну підтримку. Однак задум знайти союзників у майбутній війні серед лідерів європейської політики — марна річ. Дотримуючись своїх власних політичних пріоритетів, європейські керманичі якщо відкрито й не відмовилися брати участь у війні з турками, проте ніяких практичних кроків у цьому напрямку не зробили. Унаслідок такого розвитку ситуації Московське царство змушено було вдаватися до непопулярних у народі кроків — протягом трьох років усі піддані царя, включаючи й Лівобережну Україну, були обкладені додатковим податком — із кожного двору на військові потреби, окрім призначених раніше зборів, стягувалася фіксована сума.

Але залишилась позаду підготовка і, починаючи від 1674 року, бойові дії почали дедалі активніше розгортатися на території Центральної України.

До 1677 року, тобто до першого Чигиринського походу, безпосереднього бойового контакту між військами Оттоманської Порти і Московського царства не відбувалося. Натомість у Москві вирішили зосередитися на боротьбі проти гетьмана Петра Дорошенка, маючи на меті до мінімуму зменшити загрозу від нього. Наприкінці січня 1674 року об'єднані московсько — козацькі війська форсували Дніпро і ступили на землю Правобережжя. Як і очікували того у ставці Самойловича, Черкаський і Канівський полки одразу ж перейшли на бік лівобережного гетьмана. Незабаром розпочались активні бойові дії. Але, хоча й решта правобережних полків зберегли вірність Петру Дорошенку, а їхні козаки чинили завзятий опір лівобережним полкам, дорошенківці просто фізично не могли стримати переважаючі сили ворога. Саме в цей час у районі містечка Лисянка був розбитий і потрапив у полон брат гетьмана, Грицько Дорошенко, що значно послабило і без того хиткі позиції гетьмана.

Домігшись таких значних успіхів, 17 березня 1674 року Самойлович закріпився в Переяславі, де скликав Генеральну раду, яка проголосила його гетьманом лівого і правого берегів Дніпра. У червні Самойлович і Ромадановський на чолі потужного війська підійшли до Чигирина, маючи намір взяти місто під свій контроль. Почалася важка облога. Два тижні московська облогова артилерія бомбардувала місто, але зрештою так нічого й не змогла з ним вдіяти. Чигиринці на чолі з Дорошенком оборонялися вперто, очікуючи на турецько — татарську допомогу. Невдовзі така допомога надійшла. Станом на середину червня 1674 року головні сили турецького війська були дислоковані в Молдавії. Довідавшись про скрутне становище Дорошенка, султан Магомет IV, який мав плани розвивати наступ на Польщу, повернув свої війська на схід. У районі міста Сороки султанська армія форсувала Дністер і вступила на територію козацької України. Виконуючи султанський наказ, у таборі під Комаргородом (сучасна Вінницька область) до турецького війська приєднав свої сили кримський хан Селім—Ґерай. Султан поспішив скористатись появою татар. Скоріш за все він не мав на меті йти до Чигирина особисто, тож обмежився тим, що направив на підмогу Дорошенку татарські орди. Але й такого кроку було достатньо — почувши про наближення хана, Самойлович і Ромадановський негайно зняли облогу Чигирина й подалися на Лівобережжя, спаливши Черкаси. Одразу ж після відступу Самойловича і Ромадановського візир Кара — Мустафа взяв штурмом Умань і зруйнував місто дотла. Частину його населення він вирізав, а частину забрав у неволю. Це було знаком жорстокої помсти — відомо, що уманські козаки зрадили Дорошенка і визнали гетьманом Ханенка. Але, як оповідають історики, до полонених уманських козаків Дорошенко виявив великодушність. Відомо, що 5 вересня 1674 року неподалік від руїн Умані він зустрівся із султаном і випрохав свободу для полонених. Та до козаків Черкаського і Канівського полків, що перейшли на бік Самойловича, гетьман був більш жорстоким. Як свідчать історичні джерела, Дорошенко, який заходився після відходу турків наводити порядок на Правобережжі, вів доволі жорсткі репресії проти старшини цих полків.