У межах формування артилерійського корпусу у Стамбулі було створено кілька структурних підрозділів, зокрема артилеристів, що іменувалися «топчу», ливарників гармат — «декюджю», а також окремих підрозділів легкої, мобільної артилерії, що мали назву «топ арабаджи». До останніх були прикомандировані зброярі — «джебеджі», сапери — мінери — «лагімджі» та бомбардири — «хумбараджі». Залишається додати лише те, що всі артилерійські знаряддя відливалися централізовано. Ливарні знаходилися в одному з районів Стамбула, що називається Топхане.

Третім за рахунком, але, звичайно, не менш важливим за два попередні, був кавалерійський корпус «рабів Порти», який мав назву «капікулу сюварі—лері». Саме цей відділ османського війська був найпрестижнішим і найбільш оплачуваним, тож не важко здогадатися, що службу в кавалерії османів несли переважно вельможні землевласники імперії. У цьому плані турецьку кавалерію легше всього порівняти з європейською лицарською кіннотою епохи Середньовіччя, котра складалася виключно з людей шляхетного звання, а слуги лицарів виконували у війську лише другорядні функції. У війську Османської імперії кавалерія складалася з шести дивізіонів, так званих «алти бюлюк», що вирізнялися суворою ієрархією. Найпочеснішим серед кавалерійських дивізіонів і, звичайно, найбільш відомим був корпус синів Сипахи — «Сипахи оглап», вершники якого мали право шикуватися праворуч від султана. У бою роль кавалеристів полягала головним чином у прикритті флангів піхотинців — яничарів. У мирний час сипахи, на відміну від яничарів і решти піхотинців, не мали чітко визначених обов'язків. Найчастіше вони розсіювались околицями Стамбула, Едірне і Бурси в пошуках пасовищ для своїх коней або поверталися до своїх родинних маєтків. Лише невелика частина кавалерійських підрозділів зобов'язана була перебувати в столиці, очікуючи наказів султана. Як правило, ці люди були розташовані в районі мечеті Сулейманіє і у кварталі Чемберліташ. Щодо кількості турецької кавалерії, яка зазвичай була задіяна в боях, то історичні джерела оповідають нам, що в XVI сторіччі налічувалося близько шести тисяч кіннотників, а наприкінці XVII сторіччя, тобто під час Чигиринських походів і Віденської облоги, кавалерійський корпус налічував понад двадцять тисяч бійців.

Стосовно решти «рабів Порти», тобто підрозділів менш престижних за три вищезгадані корпуси, їх навряд чи можна назвати регулярною армією, хоча завдяки своїй кількості перелік завдань, які виконували на полі бою ці люди, був вельми широким. Скоріше принцип формування цих підрозділів можна віднести до резерву, вояки якого збиралися за наказами султанських урядовців у разі необхідності, у вільний же від служби час займались господарством. Хоча слід зауважити, що цей рід військ Оттоманської Порти був все ж більш постійною бойовою одиницею, аніж провінційні війська, котрі мобілізувалися за сезонним принципом, а оплату одержували у вигляді прощення податків зі своїх володінь.

На відміну від військ Порти, зосереджених здебільшого поблизу від султана, інша частина османської армії, так звані провінційні війська, були розпорошеними по всій території імперії. Як і серед кавалерії «рабів Порти», головну складову кавалерії провінційних військ було сформовано з підрозділів синів Сипахи, щоправда, вояки цих відділків значно поступалися знатністю і багатством своїм колегам з «капи куларах». Крім сипахів до складу провінційної кавалерії входила легка кавалерія, яка мала назву «акиджії», та інші допоміжні корпуси військового та напіввійськового типу і різного статусу.

Цікавою, хоча і дещо схожою на принцип комплектування європейської феодальної кінноти, була система набору кавалерії як «рабів Порти», так і провінційних військ. Більшість вершників, перебуваючи на службі в султана, жили завдяки так званій системі тімару Введення тімару реалізувалося в Туреччині як одна з основ військової та соціально — економічної системи імперії. Згідно зі своїм призначенням, ця система відповідала необхідності утримувати численну армію навіть за такого стану справ, коли фінансових ресурсів держави не вистачало на її утримання. Ті, хто утримували тімару, тімаріоти, як і середньовічні європейські лицарі, жили здебільшого за рахунок обробки наданої їм султанською владою землі підневільними селянами, так званими реайа. У статусі реайа могли перебувати як мусульмани, так і немусульмани, і переходили вони до тімаріота разом з земельним наділом. Окрім надання земельних володінь, держава пробачала тімаріотам, які перебували на службі в султана, податки, застосовувала систему винагороджень і покарань, домагаючись, таким чином, зацікавленості землевласників — тімаріотів у султанській службі.

Окрім важкої кавалерії у складі провінційних військ були вже згадувані нами акиджії. Йдеться про легку і стрімку іррегулярну кавалерію, завдання якої під час ведення бою полягало головним чином у тому, щоб здійснювати короткі спустошливі набіги на територію противника, здійснювати розвідку боєм, а також виконувати функції застрільників під час початку генеральної битви і переслідувачів, коли ворожа армія розбита і відступає. На відміну від тімаріотів, ці люди рідко мали власні земельні наділи, тож жили головним чином з війни — вони грабували, захоплювали худобу і майно, а також рабів, яких пізніше продавали на численних невільницьких ринках.

Що стосується допоміжних підрозділів, то людей, які перебували на службі в цих військах, більшою мірою можна назвати ремісниками, аніж солдатами. Найчастіше вони проживали в розпорошених по території імперії фортецях, де утворювали різноманітні ремісничі об'єднання і забезпечували потреби армії. Такими об'єднаннями були ковальські цехи, майстерні з виготовлення обладунків, луків, стріл, щитів і списів. До того ж військові походи і армійські операції викликали необхідність риття окопів, будівництва насипів та інших земляних робіт, до яких допоміжні сили теж залучали досить часто.

Стосовно тактики і стратегії ведення війни армією Османської імперії, то тут все більш — менш зрозуміло. В основних рисах вона мало чим відрізнялася від тактики і стратегії європейських армій, хіба що в діях акиджіїв можна простежити відлуння тактики кавалерії Чингізидів. Однак були в поведінці вояків султанської армії й інші характерні риси, виказані під час проведення великих битв на території Європи у XVI–XVII століттях. Найпершою з цих характерних рис (і європейські командувачі військами добре засвоїли її) є та, що на боці османів завжди буває чисельна перевага і краща індивідуальна підготовка бійців. Тобто саме ті риси, які дають змогу мати перевагу атакуючій стороні. Тому європейці, ведучи війни з османами, особливу увагу почали приділяти оборонній тактиці, заснованій на максимально довгому недопущенні ворога до рукопашного бою, ведучи бойове зіткнення якомога довше на дистанції. Як писав у другій половині XVII сторіччя австрійський фельдмаршал Раймунд Монтекукколі, що вважався одним із головних експертів по війні з турками: «…від самого початку до супротивника наближаючись, потрібно його гарматною стріляниною зустріти. Потім ближче підійшовши, з мушкетів і пістолетів кулями обсипати; за тим вже списами в нього вдарити, а по закінченні справи на палаші або на багнети з ним схопитися…» Тобто, як бачимо, Монтекукколі радив розпочинати рукопашний бій з турками лише тоді, коли всі інші засоби вичерпано. Турецька армія дійсно була надзвичайно сильною в ближньому бою, що, зокрема, продемонструвала в Хотинській битві 1621 року. І, якщо виходити з твердження австрійського фельдмаршала, перемогою під Хотином Річ Посполита має бути вдячна саме українському козацтву, а не власній кінноті, і коли б вона застосувала свою традиційну тактику, навряд чи змогла б тоді щось протиставити османам. Козаки ж, як пізніше і європейці, зробили ставку на бій вогневий і змогли перевершити османів у цьому. І Хотинська битва не єдиний тому приклад. Не випадково османський воєначальник Мехмед — паша писав султанові Магомету III в 1602 році, аналізуючи причини поразок султанських військ у боротьбі з козаками: «У полі або під час облоги ми перебуваємо в складному становищі, тому що більша частина ворожих сил — піхота, озброєна мушкетами, тоді як більшість нашої армії — вершники, і нам не вистачає досвідчених стрільців з мушкетів…»