У тебе є собака? Коли є, то все дуже просто. Тому що ти рано-раненько неодмінно ходиш із ним на прогулянку. В Оленячий парк, або Кадріорг[1], до Шнеллівського ставу чи ще кудись. Це залежить від того, де ти мешкаєш.

Якось недільного ясного-преясного ранку візьми свого улюбленого пса й ще вдосвіта поведи його на таллінську Ратушну площу. І доки він обнюхуватиме закутки і залагоджуватиме інші собачі справи, поглянь вище будівель. І на небесну баню.

Над темно-червоними черепичними покрівлями — бездонно-синє осіннє небо. Дивитись на прадавні шерехаті мури, радісно-щербаті й красиві в сяйві вранішнього сонця, — справжня насолода. Ще волога й чиста після ночі бруківка. Ще немає жодного туристського гурту, який, задерши голови, розглядає витончену ратушну вежу та її поцяцьковані дракони-ринви. Лише коли-не-коли пройде хтось. А з боку Нігулісте[2] синій жартун-вітрисько сипне пригорщу жовтого липового й червонястого кленового листя.

Навдивовижу гарний ранок. І ти стоїш на Ратушній площі, відчуваючи крізь підошви черевиків приємні тверді пласкі спини каменів. І коли бодай на мить заплющишся, то (звичайно, з умовою, що стоятимеш на правильних каменях — права нога трохи попереду на одному, а ліва — позаду на другому), розплющивши очі знову, й незчуєшся, як побачиш галлінську Ратушну площу зовсім не такою! Бо коли тобі поталанить стати на правильні камені із заплющеними очима, то, знову розплющившись, побачиш усе вже таким, як було п’ятсот тридцять шість років тому.

А втім, переміна не така воює й велика. її з першого погляду можеш і не помітити. Правда, в будинках, що довкола площі, сонячного ранку тільки де-не-де сяють шиби. Тому що здебільшого вікна затягнуті свинячими міхурами. А посередині — високий кам’яний ганебний стовп. Біля нього куняє біла хатка вагарні в насунутій на самі очі важкій червоній черепичній шапці. Навколо площі попід будинками вишикувалися ряди торгових яток, на дверях яких ще висять замки. А в ратушної аптекп в грубезній кам’яній стіні не лише двері, а й поряд із ними на зручній висоті ще є облямоване тесаним каменем чотирикутне віконце для покупців, на ньому зачинені жовті віконниці.

Та незабаром вони відслоняються.

Якийсь парубійко визирає у вікно і мружиться від сонця. Напевне, він охоче виткнув би голову назовні, якби не надмірно груба стіна. Він ще такого віку, коли дорослі називають його підлітком, а малеча, завзято вганяючи палицями в ямку ганчір’яний м’ячик, іноді кличе дядьком, — дітям ніколи роздивлятися. Отже, хлопець витикає у вікно радісне кошаче личко й мружиться від сонця. У нього вогненно-рудий чуб, підстрижений під макітру, і веселий кирпатий веснянкуватий ніс. І коли хлопець одходить від лутки і протирає очі, відразу ж видно, я к і вони в нього зелені й лукаві.

Та парубійко уже шмигнув од віконця, і в замковій щілині аптечних дверей скрегоче ключ, ті широко розчиняються, і кирпань вискакує на площу. Він виймає важкі залізні прогоничі із трьох вікон і штовхає віконниці. Коли ж повертається до аптеки, там уже панує ранок робочого дня.

Крізь малесенькі шибки у свинцевих рамах пробивається світло — наче пригорщ іскристої луски розсипалася по вичовганій підлозі, прилавку з мореного дуба й плитнякових стінах. Великі вранішні сонячні зайчики метушаться по світлій стелі, де міняться барвами дивні картини, на яких зображені чоловіки й жінки у зборчастих вбраннях, звичайні будівлі зі шпилястими дахами і гірлянди — так, так, навколо трикутних склепінь вимальовані чудернацькі облямівки, ніби зроблені зі сплющених, засушених у пергаментних книгах квіток. Під розписаними склепіннями виринають із сутінків аптечні полиці, немов перед ними розступаються сірі запони і сонце знову віднайшло там свої вчорашні іграшки, бавиться ними, як тільки вміє. Ох, стільки цяцьок, як тут, не знайти ні в цьому місті, ні в заморських краях. Адже на полицях — десятки, де там — сотні дзбанів і слоїків, ринок і горщиків, сулій і пляшечок, поставців і кадібціє, маленьких дерев’яних мисочок. І яких! Одні — із масивного зеленого, другі — з легкого жовтого скла; треті, четверті і п’яті — з випаленої глини з ніжно-білою, сливово-брунатною чи мерехтливо-синьою поливою. А в них, звісно, п’ятнадцять особливих сортів рідин і тридцять відварів, сімдесят мазей і чимало іншого. А в шухлядах прилавку (пахтить уже здаля) подрібнене листя чудового індійського чаю і рідкісна аравійська кава, перець і лавровий лист, кориця і засушені жаб’ячі лапки, рубіни і потовчені в порошок таргани.

Одначе, як ми сказали, настав ранок робочого дня. І аптекарчук Март, той самий хлопець, який відчиняв віконниці, вже поринув у працю: нанизує на шворку засушені жаб’ячі лапки, щоб однести їх на горище — добряче провітрити. Раз по раз із великого кам’яного тареля — хап! — і тоненьку мотузку між сухожилля — шморг! Саме в цю мить рипучими сходами спускається згори зі свого житла майстер Иоган. Гострі довгі носаки його черевиків збивають куряву, і половину її ловить своїми фалдами коротка чорна пелерина. Майстер гучно чхає. Апчхи! Апчхи! Апчхи! І учень Март квапливо каже йому:

— Доброго ранку, майстре!

Той сопе, хоч бачить, що хлопець старанно працює: засушені жаб’ячі лапки так і мелькають — враз опиняються на мотузці. Це надійні ліки від двадцяти семи недуг, а тому вельми дорогий і прибутковий медикамент.

Майстер Йоган чіпляє на великого носа із синьо-червоними прожилками колеса окулярів у чорній оправі завтовшки з гусінь і розгортає аптекарський меморіал у важкій шкіряній палітурі:

— Гм… Марте, сьогодні нам треба змішати три порції шавлієвої мазі. Щоб у нас до настання осінніх дощів був запас ліків од ревматизму. Окрім цього, необхідно зварити шістдесят кварт кларету[3]. Для шинку гільдійських панів на поминки небіжчиків. А кларету треба ж трохи настоятись. І ще нам — а-а-а-пчхи! — нам слід стерти в порошок дванадцять унцій[4] рубінів — для еліксиру від недокрів’я. Затям, що це особливо відповідально.

Ще б пак, Марту відомо, якої ретельності потребує ця робота. Відомо й те, що, коли майстер каже: «Нам треба зробити те й се», це означає, що виконуватиме, певна річ, Март. А майстер або стоїть поряд і, повчаючи, бурчить та сопе, або зовсім іде кудись — поглянути, чи прибули у гавань іноземні кораблі, що за ліки, прянощі та дивовижні речі вони привезли. Або вирушає до хворих — таких поважних, що їхні домочадці не можуть приходити по замовлені ліки, але й не настільки вельможних, щоб із собою брати Марта — помічника, підручного, попихача, який латиною зветься famulus. Він конче потрібен майстрові, коли той жадає справити враження і своєю персоною, і неабияким умінням. У помешканнях таких хворих Март необхідний майстрові головне для того, щоб коло ліжка недужого перемовлятися по-латині. І все заради того ж глибокого враження.

«Martine, da mihi arcam meam!» або «Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!» — вельми вагомі вислови, за таємничість яких хворі ладні платити значно більше красивеньких срібних шилінгів — у порівнянні з тим, що вони погодилися б дати, якби майстер просто сказав: «Марте, подай-но мою скриньку!» або «Марте, перелий бургомістреву сечу в триквартову[5] колбу!»

А щодо подрібнення рубінів, то важливість цієї роботи Март усвідомив хтозна-коли. Взагалі, тут і думати нічого. Адже однісінький лот[6] цих чудернацьких криваво-червоних і кровотворних самоцвітів найдешевшого гатунку коштує двадцять ризьких марок сріблом — стільки ж, як четверо вгодованих биків!