— Мітридатсіум чи гндриматсіум — мені все одно, — бурмоче радник. — Головне, щоб він навів лад у моєму животі, щоб мій поперек не пекло пеком, а на душі повеселішало. Так гак… Я зрозумів твою промову з самого початку: хочеш добряче злупити з мене за ліки. Хай і так. Я не поскуплюся. Заплачу, скільки скажеш. Але наколоти отієї бридоти побільше. Щоб вистачило. Сам бачиш, я не якийсь там здихля. У мене тіло справжнього чоловіка — йому потрібна добряча пайка. І, по-друге, хочу бути впевненим, що не даси мені якоїсь отрути, а піднесеш справжнє царське зілля. Ось чому стільки, як я, разом зі мною проковтнеш і ти!

— Ой-ой-ой-он, вельмишановний повелителю й доброзичливцю, — мало не плаче майстер Йоган, — ці ліки не для моєї кишені!

— Я заплачу, — потверджує радник, — і за те, що сам ковтнеш, і за те, що змарнуєш!

— Мнямнямням, — плямкає майстер, — мій повелитель і доброзичливець дуже щедрий… Але зважте — у мене біда якраз протилежна вашій. Так! У вашому тілі взаємне нур тування й непримиренне кипіння жовтої і чорної жовчі, і через це мітридатсіум вам допоможе. А в мене жовта жовч надзвичайно ладнає з чорною, геть зовсім розчиняються одна в одній. Ось чому, якщо за наказом свого доброзичливця я змушений буду вживати мітридатсіум, то щонайменше отримаю від цього корчі. У найкращому випадку — страшенні корчі!

— Гаразд, — каже радник Калле: зараз він не в ратуші обговорює міські справи, а метикує вдома над тим, що важливо для його здоров’я, і через це вирішує розумно, просто й швидко. — Гаразд. Я не хочу, щоб тебе мучили корчі, бо ще загудеш на той світ. Але ще менше бажаю цього собі. Ось чому я не згоден без поруки, лише небо відає, який гній ковтати. Ergo: стільки ж, як муситиму з’їсти я, нехай умне разом зі мною цей твій учень!

Радник повертає свої настовбурчені вуса-щітки й олов’яні гудзики очей до Марта. Але що накоїв той за мить до цього?! Ох, цей шибеник тільки-но поза спиною мами Калле послав Матильді полум’яний цілунок рукою! І це лише чверть справи. А три чверті — те, що він отримав навзаєм од панночки точнісінько такий самий! І тепер од свого успіху, правду кажучи, трохи збентежився. І тієї хвилі, коли радник несподівано обернувся до нього, навіть злякався: а що, як батечко помітив залицяння своєї доньки й аптекарчука? Якусь мить він очікує, чи не гаркне радник. Інакше мерщій вигадав би якусь відмову наперекір ухвалі радника, з котрою майстер, безсумнівно, згоден цілком: що він, Март, мусить разом із радником жувати мітридатсіум. А то він міг би, приміром, запевнити, що ніяк не може цього робити (заради здоров’я радникової родини, звісно), бо од мітридатсіуму вже тричі хворів на жахливий стригучий лишай, що перекидався на всіх, хто був поряд… Ні, ні, такий ні в кого іншого від мітридатсіуму не з’явиться… Або щось подібне. Та зараз, не прийшовши до тями, аптекарчук відповідає швидко, наче прагне випередити можливе радникове гаркання:

— Разом із вами вживати мітридатсіум? Що ж тут роздумувати! З великою шанобою і приємністю.

— І дивіться, щоб цей відиратсіум до обіду був готовий! — застерігає радник.

— Притьмом. Що раніше, то ліпше, — підтримує його дружина й стурбовано позирає на розмальовану обкуту залізом скриню, де сховані останні миски.

— Мої повелителі й доброзичливці, — говорить майстер Йоган і старанно ставить навхрест на шахових плитах кам’яної підлоги носаки своїх черевиків завдовжки з журавлині дзьоби, — все буде зроблено на ваше цілковите задоволення якнайкраще, належним чином і, що найголовніше, за найкоротший строк. Ааа-ааа-ааа-АПЧХХИ!

І радників пес, красивий чорно-сірий лягавий, котрий при аптекарях тримався ближче до господині і гарчав як на майстра, так і на Марта, цей розумний собака стоїть біля Матильдиної сукні — великої колихливої квітки орлика — і, бачачи, що гості полишають дім, вихляє Мартові хвостом.

І от майстер і Март уже на вулиці. Коли шурхіт їхніх підошов почувся зі Старого ринку, на верхньому поверсі будинку пана Калле із тріском розчиняється вікно. У свинцевій рамі з’являються червоні устонька панночки Матильди, і її метка ручка в бузковому, наче квітка орлика, рукаві шле услід аптекарям (безперечно ж, Мартові, Мартові, Мартові!) безліч цілунків.

Майстер Йоган сопе десь попереду й взагалі не відає, що коїть позаду його учень. Так що Мартові не заважає ніхто: він ловить цілунки із синього осіннього бездоння — тьох! тьох! тьох! тьох! І шле у вікно радникового будинку свої: цмок! цмок! цмок! цмок! І регоче, як навіжений…

Раптом замість Матильди виринає, мов кружало сиру, розлючене лице радниці, і вікно хряскає так, що свинцева рама аж стогне.

Невдовзі в аптеці беруться готувати мітридатсіум. Ну, було б перебільшенням сказати, що майстер Йоган звелів з цього приводу затулити віконниці й запалити свічки. Ні, цього він усе-таки не загадав. Це зробив би, можливо, тоді, коли довелося б готувати надзвичайні ліки хворому, який сам був би при цьому присутній. Тоді вже інша річ. У такому разі він, напевне, наказав би поставити розпечену жаровню щоб під аптечне склепіння кільцями здіймався запашний димок, і звелів би почепити навколо свічок вигранені скляні кришталики, щоб вони хилиталися-мінились, і сяйво свічок у солодкавому чаду мерехтіло б і переливалося б, маяло б і коливалося б. Та коли самі, майстер такого не робить. Він взагалі не робить цього в аптеці. Тому що розмальована стеля, і дороге обличкування стін, і скляні вітрини, і засушений крокодил, що звисає над усім цим із розчепіреними лапами і роззявленою пащею, — набагато потрібніші клієнтам, ніж майстрові й Марту. Таким чином, виготовляти мітридатсіум вони починають, як і звичайні буденні роботи, в задньому аптечному приміщенні — в робочій кімнаті, чи то пак у лабораторії.

Тут усе робоче — навколо вогнища сажа, на стелі пліснява, зате реторт, полиць, пляшок і банок набагато густіше, ніж у самій аптеці.

— Марте, приготуй ступку, візьми побільше пляшок, тарелів і маленьких дерев’яних мисочок — ааа-ааа-ааа-ааапчххи! Тьху! І тоді я почну перемішувати основні складники — ааааа-ааа-а-аапчхххи! Ухх!

Март виставляє рядком на лабораторний стіл пляшки, мисочки і, звичайно ж, терези.

— Мнямнямнямням. А тепер зазирни в посудини на полицях, де що є: primo[10] — борошно із ящериних язичків, secundo[11] — порох мумії, tertio[12] — перепалений собачий кал, quarto[13] — мелена гадюка, quinto[14] — рубіновий пилок. Наші останні три лоти рубінового пилку. Цього має вистачити. Інакше муситимемо знову товкти рубіни, а я брехав Юргенові, що в нас буцімто все на мазі… Sexto[15]…

Ну, і так далі і тому подібне, ще сорок вісім речовин. Після всього майстер каже:

— Мнямнямнямнямням. Ти, безумовно, розумієш, що мітридатсіум я приготую сам. Бо для тебе це занадто відповідальна річ.

Що й казати, Март це розуміє. Хоч у цьому будинку рідко трапляється, щоб майстер щось робив сам. Але мітридатсіум справді не виготовляють щодня. Отож хай майстер і чаклує над ним. Хоч Март цілком певен, що мітридатсіум, замішаний ним, вплинув бн на здоров’я радника аніскілечки не менше.

— Мнямнямнямням. Почнемо. Дай мені насамперед для основи електуаріуму[16], скажімо, три лоти бджолиного пилку.

Март відкриває горщик із бджолиним пилком і малесенькою срібною ложечкою сипле на терези потрібну кількість Майстер кладе на другу шальку трилотову гирку і для точності додає ще пучку. І раптом — раптом він заплющується її роззявляє рота. Точнісінько так, ніби хоче закричати й очікує, коли подадуть команду. Тоді закидає тремтячу голову, отримує дозвіл — і чхає — АА-ААА-АААА-ПЧХИ-ИИИИ! Зі страшенним завзяттям і чотирма «И». Хоч в останню мить він і одвернувся, це не врятувало: від чхання так повіяло, що бджолиний пилок зник із терезів, наче лизень злизав…