Озирається, сердешна, і погляда іспідліб’я, та ба! Стоїть салдат і на хустку не дивиться. Нігде Домасі дітись, треба вертатись... От бито і підбіга, і вижида, і каже, і говорить: «От біда! лежить моя хусточка біля самісінького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб він мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив...» Підійшла — і нахиляється, і бере б то й не бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на таківського наскочила! Далі нахилилась і простяга руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього... а далі як придивилась... як зарегочеться на усю вулицю... А дівчата і відозвалися до неї: «А що він тобі там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що він говорить?»—«Але, говорить...»— кричить Домаха, та скільки зря відтіль, та за сміхом і слова не вимовить.

«Що... що таке?.. Що він тобі сказав?..»— обступивши, дівчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! що казав?— каже Домаха.— То не живий салдат, а то його парсуна!»—«йо!»— гукнули дівчата і підбігли розглядати: аж справді намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пішли геть по ярмарку. А сеє чувши, і багато дехто підходили, вже не боячись: розглядяться,. роздивляться та й скажуть: «Так і є, що намальований!» — та й підуть собі.

Посміявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далі подумав, що вже пора знімати свого салдата та укладатись на віз і чухрати додому... Аж ось почув крик, галас, тупотню, регіт, пісні, сопілку... та мерщій і присів у ятці.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо усякого ремества бурлацтво, наньми-ти від хазяйства, батькові сини — зібралися на ярмарок погулять. Іще зранку хто попродав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, по-підперізовавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадівали на підголені голови шапки козацькі з решетилівських смушків* то з червоними,то з зеленими, то з синіми вершками; у юхтових чоботах з підборами, а хто й у шкапових, та так пови-мазованих, що дьоготь так з иих і тече, а підкови троха не на п’ядь. От, позакручувавши уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, співаючи московської пісні: «При далінусці стояла»; і де йдуть, то так від них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозі ніхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи сліпці з поводатарем, чи баба стара, чи дівка молода їм назустріч,— нікому нема розбору, не вважають нікого, так усякого прямо лавою і пруть, і мнуть, і з ніг валя-юїь; а самі й байдуже; неначе і не бачать нічого і буцімто й не вони.

Отсе-то вони, заздрівши дівчат, потягнули за ними, щоб так стіною на них і наперти; а як вони розбіжаться, так тут і ловити, і пожартовать, і поженихатись... Звісно, молодецьке, парубоцьке діло! А щоб їх хто міг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз і самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь; а десяцькі так так від них і ховаються по бур’янам та за плотами. Так тут вже нічого!.. Усяк їм поважа: «Нехай,— каже,— хлопці нагуляються: більш копи лиха не нароблять».

От ідуть, і як накинули воком на дівчат, і пішли побіля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!..» Тут як зарегочеться народ, і перекупки, і купці, і ті, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хіба тобі повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!..»

Напік же пан Терешко раків, як і сам розглядів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує! «Тепер,— дума сердека,— не буде мені просвітку; будуть мені сміятись і через сеє не знать що будуть прикладати. йо не йо! Що тут мені на світі робити!» Стоїть, зажурившись, та й дума. А далі схаменувся, зареготавсь та й каже: «Буцім я й не бачив, що се не живий, а що се тільки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратовать з маляра!.. Чи так же то й малюють! О, бодай його мара малювала! Се й сліпий розглядить, що се патрет, а не живий чоловік... Хіба тут були такі дурні, що приймали його за живого? Не знаю... Тьфу! Чортзна-що й надряпано. Дивітесь, люди добрі, хіба так ш’ється чобіт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряповати), от і в підборах брехня; та й підйом не так... та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопці, дальш; намальовав же якийсь-то дурень!..» 6т і пішли своєю дорогою, і Терешко дуже радий був, що спокутовав із себе біду,

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! З біса-бо йому досадно стало, що увесь ярманок, і що то на місці народу було, таки, мабуть, душ п’ятдесят, коли іще не більш, та усі ж то до єдиного, усі не пізнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, відкіля узявся швець та й закепковав його роботу нінащо. «Се вже,— каже собі,— курам буде на сміх. Я таки, правда, об чоботах не дуже й доглядавсь; може, воно що-небудь і не так. Я тільки й старавсь, щоб йому твар, і щоб він увесь, і мундєр, і оружжо, щоб так було неначе живе, а об чоботах і байдуже; бо не думав, щоб хто вже туди став пильно доглядатись, де й нужди мало, і куди не усяк і дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб і його уконтентовати і щоб ніякого хвальшу не було у моїй роботі». Виліз із своєї ятки, достав палітру з красками і пензель, підмальовав, як там швець надряпав, та й уп’ять поліз та й каже: «Нехай підожду, поки краска підсохне, а там вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобіт намальований».

Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дівчат, вернулись навперейми і йдуть вп’ять побіля салдацького патрета. От один парубок розглядів його та й каже: «Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемальовав чобіт, як ти сказав».— «Еге! іще б то й не послухав? — сказав Терешко, підсунувши шапку на саме тім’я і узявшись у боки.— Я вже силу знаю і зараз побачу, що не до шмиги!» А як йому і досі досадно було на маляра і на патрет, що через них йому люди сміялися, от і думав ще таки занехаять, щоб маляра зовсім збити з пантелику і щоб народ думав, що він велику силу у малярстві зна; посвиставши, й каже: «От і сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундєр не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так...»

«А зась, не знаєш? — обізвався Кузьма Трохимович з своєї ятки.— Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!»

Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю куме-дію і що Кузьма Трохимович так відрізав Терешку-шевцю! Як підняли Терешка на сміх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебі, що не то що, що аж за річкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забіг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собі посміявшись та зібравшись з патретом і з усім своїм крамом, поїхав до свого пана та по уговору грошики й горілочку з нього зчистив, та й прав.

Ярмарок розійшовсь. Тільки вже Терешкові ввірвалась нитка верховодити хоч на вулиці, або на вечорницях, або і у шинку. Тільки що забалянтрасить, а тут йому хто-не-будь і відріже: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!» — то так язик і прикусить, і вже нічичирк,

От і вся.

МАРУСЯ

Посвящается Анне Григорьевне Квитке ¹

Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би і до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні? І що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобонька, у скриньці, так сьому так усе без порчі й бути? Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра — що бог дасть! Адже ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонять по душі, там голосять по покійнику, там справляють старцям обід... Що в бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер... Ти і не оглядишся і незчуєшся, як зоставсь сам собі на світі; хоч і з людьми, і промеж людей, та ба! Усе тобі або не такі приятелі, яких поховав, або і зовсім не звісні; та воно тобі усе равно, що блукаєш у дрімучому лісі! Ось стань про приятелів згадувать, то уся твоя пісня на один лад: от з тим ми хлопцями були — і вже він вмер, а з тим до школи укупі ходили — і той вмер, з тим парубковали — і той вмер; і сей, і той, і той, і сей, усі повмирали. Коли ж се так є, так і пам’ятуй собі добре, що не забудуть і тебе на сім світі, озьмуть і не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?