До важливих літературних заслуг Квітки-Основ’яненка треба віднести те, що він увів до сфери естетичної уваги цілий ряд нових явищ суспільного життя, поглибив соціальні основи, соціально-психологічну аналітичність методу просвітительського реалізму в українській літературі, розробив — теоретично і в художній практиці — естетичні закони цього методу, ставши його справжнім фундатором в українському письменстві; він наблизив професійну творчість до широких народних мас. «Квитка имел громадное влияние на всю читающую публику в Малороссии,— свідчив М. Костомаров,— равным образом, и простой безграмотный парод, когда читали ему произведения Квитки, приходил от них в восторг»5. Велике значения мали повісті й п’єси Квітки-Основ’яненка для активізації культурного життя на західноукраїнських землях.
Для свого часу Квітка-Основ’яненко був кращим знавцем української літературної мови, виробленої на народній основі; він найглибше усвідомлював і найактивніше утверджував думку про її великі естетичні спроможності та широкі перспективи. Письменник-новатор першим довів здатність української мови забезпечити високий розвиток усіх літературних жанрів. Творчо використавши мовио-стильові надбання народної епіки, пісенності, гумористики, він виробив свою яскраву, самобутню стильову манеру, яка відзначається багатоманітністю тональності — від сентиментально-ліричної на фольклорно-пісенній основі до іронічно-сатиричної і бурлескної, багатством синоніміки та наснаженістю порівняннями й фразеологізмами. Загалом же стильова домінанта кращих творів Квітки-Основ'янеика відповідає повсякденній живомовній народній практиці, засадам реалістичного мистецтва.
Квітка-Основ’яненко зіграв важливу роль у формуванні української літературної мови, розширивши її базу, зміцнивши її народне підгрунтя, збагативши її художньо-виражальні засоби.
Сучасна Квітці-Основ'яненку доброзичлива українська і російська критика високо оцінювала його талант, значення його творчості для розвитку реалізму й народності літератури. П. О. Плетньов, наприклад, висловлював думку, що він— «один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки» писав про його вплив на окремих російських літераторів. Пізніше І. Фраико, розглядаючи творчість Квітки-Основ’яненка в контексті європейської літератури, писав: «Аж коло року 1840 починають майже в усіх літературах Європи появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних... В літературі українській... появляються далеко швидше, ніж деінде... оповідання Квітки-Основ’яненка, черпані виключно з життя народного» 6.
Кращі твори Г. Ф. Квітки-Основ’яненка одними з перших виводили українську літературу до загальноросійського й європейського читача: починаючи з 1837 р., його оповідання й повісті друкуються в російських перекладах у Петербурзі. Ще за життя письменника його п’єси ставилися в Петербурзі, а також на Кавказі, зокрема в Грузії. 1854 р. у Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана», трохи пізніше твори Квітки-Основ’янеика перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.
Внесок Г. Ф. Квітки-Основ'яиеика в літературний процес вагомий
і різнобічний. Видатний прозаїк і драматург посилив громадянськість, соціальну проблемність нової української літератури, її викривальну спрямованість проти вад суспільного буття. Широко відкрив він двері у «велику літературу» національно-народному героєві — представникові трудового селянства —як центральній постаті, що визначала розвиток сюжетів творів. Ним були закладені основи нової української прози, введені жанри повісті, оповідання, соціально-побутової комедії.. Письменник розробив і утвердив в українській літературі принципи просвітительського реалізму, який у 30-х роках XIX ст. став на Україні провідним творчим методом і. літературним напрямом. Проза і драматургія письменника мала велике значення для утвердження статусу української літератури серед інших літератур.
Досвід Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, його кращі традиції виявилися плідними для наступних українських прозаїків — Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
Творче надбання першого за часом класика української художньої прози і визначного драматурга користується широкою популярністю в радянського читача і глядача.
О. /. ГОНЧАР
ПОВІСТІ
ОПОВІДАННЯ
САЛДАЦЬКИЙ ПАТРЕТ
Латинська побрехенька 1, по-нашому розказана
Був собі колись-то якийсь-то маляр... ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю... Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, Що він так мальовав собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл, чи скриню? Е, ні; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет і вчеше; хоч би тобі відро або свиня, таки живісінько воно й є; тільки посвистиш, та й годі! А ще, було, як намалює що-небудь та підпише — бо й письменний був собі — що се не кавун, а слива, так-таки точнісінька слива. Раз... (о! сміху було! Хлопці аж кишки порвали від реготу) змальовав він таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив — так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: «Тепер, хлопці, дивітеся, що за кумедія буде». А ми кажемо: «Ану-ну, що там буде?» А він каже: «А йдіть лишень за мною та й несіть патрет попової кобили». От ми, узявши, та й пішли, та по його наущенію і постановили біля панотцевого двора; підперли її гарненько; таки точнісінько як кобила стоїть: і на одно око сліпа, і хвіст вирваний, і ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самі, узявши, та й поприсідали попід плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самі тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось зирк! іде наш отець Микита (та ще, мабуть, було і у головці), іде та собі під ніс «Все-мирну»2 мугиче; а далі і вздрів кобилу та й каже: «Що за ледащо мій Охрім!» (а його батрака та звали Охрі-мом). «Кобила,— каже,— зійшла против ночі з двора, а він і байдуже; коли б то мені її піймати!» А далі зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неї підкрадатись, та знай цмока та приговорює: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!», а далі як підійшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне «тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так і зареготались та навтікача! А отець Микита » зоставсь; с гоїть як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні і місця; а кобила перед ним лежить догори ногами} і підпірки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опісля розказовав, що й довго б стояв, та попадя побачила та й ке знала, що з ним і робити: і віддувала, і водою бризкала, та на превелику силу з місця звела і увела у хату; так,— каже,— цілісіньку ніч трясця його била, а кобила усе в вічі лізла, аж поки шалхвеї напився.
Так ось такий-то був скусний маляр... те, те, те! Тепер згадав; його звали Кузьмою, а по батюшці Трохимович. Як тепер його бачу: у синій юпці, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо підперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх білого коміра, бумаж-ний красний платок пов’язаний; шкапові чоботи добрі, з підковами; волосся чорне, під чуб підстрижене, а уси собі риженькі, та густі, та довгі; не часто голивсь, так борода усегда, як щітка. Горілки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанії, так не проливав; добре, було, на криласі співа і гласи знав: часто об нього спотикавсь і пан Ахвтанасій, от таки наш дяк; тільки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хліба святого не їстиме, а без тії погані і дихати не може. Був собі пузатий добре, а родом — коли чували — з Борисівни, Кур* ської губернії; а у тій слободі щонайлуччі богомази, іконописці й усякії малярі; так і він-то відтіля родом був, а в нас у селі зеленив нову дзвіницю. І таки нігде правди діти: що вже ніхто лучче не намалює, ні розмалює, як богомаз з Борисівни; вже не жалко і грошей! Як же москаль озьметься за сеє діло, ну! — тільки почухайся та й відійди. Торгується і требує багацько: дай йому і кошту, і грошей, скільки забажа, а як удереть! гай, гай! йому кажеш — блакитна, а він товче: «Синя-ста». йому кажеш — не годиться, а він чухається та каже: «Нічаво-ста; для хахлов і такий бог бряде3». Тьфу! на їх голову!