Еееееее, гальмує Numo, а чим цікавиться ваш хлопчик? я прочитала у замовленні, що він любить техніку і читає сучасні казки… так, неохоче кривиться пані, цю інформацію надала його мама по телефону, насправді наш Павлік дуже розвинена дитина, він дуже любить Пушкіна, знає напам’ять все «Бородіно», читає Жуля Верна і ееее… він не любить комп’ютерні ігри і різні там бойовики, і ці жахливі сучасні мультики, якось непереконливо додає пані, ви розумієте, ми його оберігаємо від цього… угу, мимрить Numo, так-так, я розумію, ми тоді поговоримо про тварин, про книжки, будемо грати у різні вікторини, звітується Numo, слова з неї висипаються, наче з кросівок річковий пісок, Numo хронічно не висипається, тобто не висинається вже кілька років, можливо, все це якось пов’язане або між собою, або з наслідками і причинами чиїхось смертей, локальних і світових катастроф, хоча, здається, у останніх причин не буває, а тільки наслідки, часто краса виникає з якогось безглуздя, просто красі потрібна для власної форми ніша у просторі, ось вона її і займає, породжуючи безглуздя: трактування, інтерпретації, поклоніння, ну, зрозуміло, як люди можуть все зіпсувати, пані схвально відкашлюється, і вони з Numo виходять на вулицю.

Востаннє Numo була в зоопарку, може, років десять тому, і, знаєш… яким би не було твоє дитинство, або, може, ти взагалі його навіть не пам’ятаєш, але, якщо тебе народили у місті, де є зоопарк, ти завжди асоціюватимеш його з дитинством, бо тоді твоє «я» було центром всесвіту, тебе любили батьки і купували тобі цукрову вату, мильні бульбашки, кукурудзяні пластівці, пластмасових вікінгів і ще купу якогось барахла, яке ти у них безпардонно випрошував, катали тебе на автодромі, як це було неймовірно — ніби перший стрибок з п’ятиметрівки у холодний просмерділий хлоркою басейн, — коли тобі вперше дозволили залізти до автівки без мами, а тато сів до іншої автівки і ганявся за тобою, намагаючись підрізати на крутих віражах, по всьому автодрому розсіювалися іскри і якийсь дивовижний запах розігрітого металу, озону і спеченого пилу, потім, значно пізніше, у дев’ятому класі середньої школи, так пахли електроліти на лабораторках з фізики та злиплі циліндри прострочених батарейок для радіоприймача, так пахло метро і татові інструменти у майстерні, так пахли космічні кораблі з планети неймовірного чоловічого життя, а тоді, в зоопарку, тобі завжди хотілося ще пограти у «морський бій» і встигнути до пташника — подивитися, як пелікани заковтують рибу, і щоразу замість радості підступало клубком до горла розчарування, жалість до цих обскубаних брудних скуйовджених птахів з підрізаними крилами, флегматичних і кволих, мабуть, ця жалість потім, у дорослому віці, спонукала тебе триматися подалі від людей й не надто демонструвати, що там у тебе під одежами, не кажучи вже про те, щоб показати, що там у тебе всередині, може, ще й тому, що не склалося з довірою до концепції існування «душі», а блювати життя так і не навчило. Numo дивиться крізь шибу на дощ і брудні віяла бризків з-під авт, підморгуючи невидимим літакам, гріючи під сідницями руки, згадуючи торішній Геловін, коли вона вбралася Чорною Сніжинкою на прохання тодішнього коханця, і вся тусня текла з того видива перші півгодини, доки не набухалися і не попригадували усього, що зазвичай щодня тлумили в собі якнайглибше, тоді Арсен-Вовкулака півночі обіймався з унітазом, його Вампірочка, смачна й іронічна цицьката Юлька, сидячи на холодній кахляній підлозі лазнички, розмазувала по собі модну готичну косметику, обоє вони періодично ригали, роз’єднані лише тонкою мембраною стінки, а Numo металася між ними, як дурна, бо їй шкода було обох однаково, і нікому, крім неї, не було до цієї парочки діла.

Кафе «Білочка», це ж треба… мабуть, в країнах перерозвиненого шоу-бізнесу, кафе у столичному зоопарку називалося б принаймні «Навіжений Тапір» або «Веселий Вомбат», або, на крайняк, «Жирафлячі шмарки» чи «Голубі Пінгвіни», хоча, у цьому Місті існує кафе «Пінгвін», але цей пострадянський гадючник-недобиток з дрібнокримінальною та лірично-бомжуватою публікою знаходиться дуже далеко від зоопарку і дитячим святам прислужитися міг би хіба що в контексті алкогольно-трансцедентних, знову-таки, депресивно-радянських мультиків про крокодила Гєну, Йожика-в-тумані, та Дракончика-який-рятував-фарби, втім, названі персонажі, безумовно, присутні в «Пінгвіні» щодня, попри всі метеополітичні прогнози.

Numo вже хвилин десять сидить навпочіпки біля прочинених дверей кухні кафе «Білочка» й спостерігає, як молода офіціянтка з вуграми на густо помащеному тональним кремом обличчі флегматично розкладає хімозно-жовте желе у рожеві пластмасові вазочки. Біля Numo тусує лискучий чорно-білий кіт, а в кутку невеличкої кухні стоїть возик зі сплячим немовлям, імовірно, це офіціянтчина дитина. Нарешті з-за рогу «Білочки» з боку «парадного» входу на мить виринає наелектризована голова пані замовниці, ствердно сіпається у бік Numo і зникає.

Numo ховається за найближчим до дверей літаком-автоматом, випорпує з торбинки величезний строкатий лантух й залазить у нього, посунувшись якнайближче до входу в кафе, вона чує дитячий гамір та голос пані, котра її замовила і привезла сюди: хвилиночку тиші, дорогі діти, сідайте за свої столики і… я попрошу вас посидіти тихенько і подивитися, що за дивовижний подарунок прибув до нашого іменинника… Павлік!!! помовчи секунду!.. подарунок для нашого уродинника, котрий прибув з далекої Африки!

Чому з Африки?! спантеличено думає Numo, натягуючи на голову лантуха, хто прибув з Африки, я чи Павлік? цій жінці треба було б бути масовиком-затійником у санаторіях для героїв мануфактурного виробництва… Numo грюкає у двері, дитячі голоси, наче скеровані диригентською батутою, кричать «УВІЙДІІІІІІТЬ!», і, так-сяк штовхнувши двері, Numo застрибує у своєму лантусі досередини й вкотре, посміхаючись у темряві, відчуває безпрограшність цього трюку: діти зацікавлено перешіптуються…

Numo закінчила свою програму, дітки вмить рвонули до гральних автоматів, розташованих по периметру приміщення, а бабуся Павліка цвірінькає з чиєюсь мамашею, ніби й не збиралася відвозити Numo назад до Будинку Клоунів. Numo плентається у найдальший куточок приміщення і раптом помічає там самотню похмуру дівчинку… дівчинка мовчки дивиться у вікно і гризе коктейльну трубочку, Numo обережно сідає на пластмасовий стілець навпроти дівчинки і відчуває, що на неї… окошилося… тобто почався пантомімічний напад, який Numo ще ніколи не вдавалося приборкати, доводилося підкорятися: Numo впритул дивиться на дівчинку і чує, як її розмальоване обличчя поступово набуває такого самого виразу сумної й самотньої дитини, ніби разом з гримом її брови, ніздрі, кутики очей, її рот стікають повільними дощовими струменями з лиця і крапають на груди, на стіл, на складені перед собою руки, на долівку, на яскравий клоунський костюм. Дівчинка уважно придивляється до Numo, а Numo починає тихо плакати, справжнісінькі живі сльозинки викочуються з її очей, Numo зводить брови дашком і тяжко зітхає, незмигно дивлячись на дівчинку повними сліз очима. Чого ти плачеш? запитує клоуна візаві, ти ж клоун, клоуни не можуть плакати, клоуни повинні сміятися і смішити інших, а я неправильний клоун, говорить Numo, бачиш, мені стало сумно і тепер я плакатиму, поки мене хтось не розвеселить, може, ти спробуєш мене розсмішити, га? ні, розважливо відповідає дівчинка, я не можу, ти ж бачиш, мені самій сумно, а у тебе прикольне ім’я, тебе дійсно так звуть, Нумо? Numo починає схлипувати, ага, так, дійсно, уяви собі, як мені з таким іменем жити: кричать, наприклад, на вулиці комусь: «Нумо з нами!», а я думаю, що то мене кличуть, або, уяви, підходить до мене гарний чоловік і каже, привіт, мене звуть Арсен, а я йому: Нумо! він такий, мовляв, шо нумо? ну, ти розумієш, всяке можна подумати, знову глибоко зітхає Numo, а тебе як звати? дівчинка усміхається, Ліля мене звати, каже вона, слухай, Нумо, хочеш я розкажу тобі анекдота? ой, хочу, хочу, гарячково киває головою Numo, я знаєш як люблю анекдоти, а особливо ті, котрі не можна розказувати дорослим, вибалушує вона очі й затискає долонею рота, нажахано кліпаючи. Дівчинка зневажливо усміхається, явно відчувши награність, але загалом Numo їй симпатична, тож вона пробачає це, таке необачне, ставлення до себе як до маленької дитини, слухай, каже, значить так: жили в лісі Лев, Лиса, Ведмідь і Чупачупс… рот Numo розтягується ледь не до вух, їй дійсно смішно вже від того, що у лісі живе Чупачупс… ааа, он ви де, виголошує бабуся Павліка, підходячи до Numo, ми всі йдемо зараз на автодром кататися на машинках, чи можу я попросити вас піти разом з нами, це було б дуже логічно, а потім я вас відвезу назад, як ми і домовлялися, Numo підводиться, так-так, звичайно ж, я піду (Numo не наважується нагадати про те, що її робочий час вже закінчився, що варто було б оплатити їй додатковий час), ходімо, Лілю…