Може, Казку просто відкинуло назад? вона пройшла повз тінь до фіранок, за мереживом — герань, її чітка гравюра тьмяніє на шклі крізь візерунок. Це Символ чи Константа? Бідолашний Поете, незмінний ноктюрн каналізаційних сплетінь та склепінь моїх сновидінь, випадковий, мертвий, вічний, я люблю тебе, плаче Казка і забуває на цю мить і про Марка і про марки (з обгорілих конвертів). А тоді Казка вилазить на дахи якихось замшілих покинутих гаражів, дерева навкруги порипують, немов щогли з подертими вітрилами корабля-привида, Казка мовби сама себе закляла сновидством. Недогризок схудлого Місяця — гнотик свічечки, що потонув у стопленому воску — неухильно йде на Повню, тягнучи за собою припливи, вітри і вовкулак, витріщається крізь фасеткові очі лускокрилих нічних комахохмар, поволі роззирається довкола і таки помічає Марка, який дряпається пожежною драбиною, не відриваючи погляду від Казки. Місяць раптом обливає Марка нестерпним сріблисто-блакитним неоновим світлом, створюючи обабіч декорації плаского і штучного марення, час поводиться дуже химерно: не плине, а мовби стрибає із засідки хижими стрибками гепарда, виринає сам із себе, наче дельфін або кит, і летить, розганяючи хмари. Казка не бачить Марка, вона силкується перекинутися березневою кішкою, проте всі коти або мають собі пари вже поночі, або порпаються по смітниках. Забряжчало у вухах і… знову павучі запони суворого іспанського мережива. Знову кухня. Потяги волають, чисті їхні голоси чутно вночі крізь вікна, залізниця за якийсь кілометр від будинку, це кричать потяги Маркового, західного напрямку, їх несе, куди вітер дме, і коли впаде на Місто дощ тихий, висадить сніги і зрушить з місця абриси ночі, затамувавши темряву, як подих, Казка знатиме, що тінь з цигарковим вогником — то лише тінь, і промине її без вагань, промине увагою пастку мереживних фіранок, не застрягне у виснажливому, достеменному, вічному вивченні цього скам’янілого павутиння. Збоку — між стіною і чорним мереживом є шпарка, біля неї Казка зупиняється і чекає на Марка, і той приходить, виснажений, вимоклий, викачаний у снігу, перемащений гаривом, попелом, іржею, і вони вдвох пірнають у вікно крізь ту шпарку, не відчуваючи константи шкла, сподіваючись, що константою є шкло, а не їхні «я», і сподівання їхні виправдовуються.

Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхх хххххххцццццшшшшшш цей вечір, шановні глядачі, особливий, втім, як і кожна мить нашого безглуздого перебування на цій планеті. Якщо ви ще не попустилися від натужного вигадування чогось небуденного, свіжих фраз та неологізмів, ніколи не вживаних подій і не вимовлених діалогів, то ми попустимо вас прямо зараз — у нас на сьогодні є для вас чудовий відео-палп, де кожне слово і кожен образ пережовані мільйонами ротів і висрані мільярдом мозків. Мжичка. Тепло і хмарно. Жовтень. Надвечір’я. В очікуванні датського кіна Фес курсує між двома барєвічами. Мізерна й навіть не варта уваги сума грошей неухильно зменшується, а Фес ніяк не сп’яніє. А до кіна ще півтори години. Фес вкотре проглядає програмку фестивалю. Аби якось вбити час, починає переписувати в рядок назви фільмів… Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхххххххххцццццшшшшшш… просунутий стиль в суч. укр. літ. Актуально. Нібиновела, нібитекст, нібилітература, нібипотіксвідомости, ніби ніхто ніколи навіть не чув про Джойса. Радіо моделює простір від нестерпного до прийнятного, гамір формує ставлення до радіопростору від «нічого не чую» до тихого п’яного кайфу, прорізуваного улазливим дзижчанням мобільних телефонів. Знайомі, спонсори і навіть хороше кіно виникають у цьому просторі тоді, коли у Фес є гроші. У «мертві дні» між переглядами Фес тільки й залишається, що грати у «Хто наступний?». Це проста гра, дивіться: Фес знаходить вільне місце. Цього разу вільним виявляється цілий загиджений недоїдками і порожніми горнятами столик. Фес всідається і фундаментально розкладає на столі, посунувши брудне начиння, сигарети, запальничку, блокнот, мобілку, ручку, каталог фестивалю, старенький бронебійний диктофон-мікрокасетник «Соні», програмку, підсуває до себе чийсь келишок з недопитим мартіні, переписує з каталогу: літо моєї дефлорації я можу бути твоєю смаженою ковбаскою після меси слони ніколи не забувають грузинський виноград і червону підв’язку хто перемагає богиню, фанатів, бридкого Орланда і французький канкан, зветься Олександр я помер у дитинстві порнократія oh, shit! диявольська освіта малювати кров’ю ігри дорослих дівчат італійська для початківців ранок понеділка людина звір вже мертвий музика натхнення ще якісь питання убий кого кохаєш а я залишаюсь колісниця кохання доброго ранку, ніч! жили собі ангели, молоді боги танго цукерки Іван Хуан Самболіто найпрекрасніша монгольська Жанна д’Арк пофарбуйте це в чорне мій будинок — галерея, дозвольте бути четвертим… Або так: Світанок. Окупація. Примруж очі. Містерії. Іоселіані без назви. Святкування зимової спеки (погода на ранок: голова у хмарах). Не чіпай здобич. Ніч Світла. Кава і сигарети. Кревні зв’язки. Доріан Ґрей у дзеркалі жовтої преси. Розплата. Вигнанці. День починається. Перед обличчям дитини побачити інші часи по інший бік вулиці. Бензозаправка. Кухонні байки. Пісня Серця. Хлор, аміак і кава. Анжела догори дриґом. Моя мати — провокатор. Моє ім’я Бах. Украдене щастя. Сидячи на білій смузі головою об стіну. Чому б нам не зайнятися цим на дорозі? Два обличчя бога. Ярмарок Див. Контроль. У сузір’ї бика. Без звуку. Листопад. Дім з піску і туману. Свідки далеко від вікна. Довге прощання. Я залишаюсь. Двері у хмарах. Кімната чекань. Erotic tales pom.com Техаські розборки. Бензопилка. Ти там. Двері. Я не піду. А ще так: Ти коли-небудь… один чарівний вечір, час мовчання… найтаємничіша глибинь твоєї шкіри… маленький шанс в твоїх руках, канатоходко… відверті зізнання: моє ім’я клоун… загадки давнини — волога — доторкнись до мене — вруум-вруум-вруум — голосніше від бомб — порнографія… мій Гоголь, Феміда — експерт, гордість, квиток в один бік — не вірю в золоту рибку!., кохання по-турецькому, фантазія номер одинадцять, реванш, сон художника, хор глухонімих… ніч напередодні: бог грає на саксофоні, а диявол — на скрипці, до пари, тінь проти сонця, настрій — пересохла земля, ательє — білявка вмирає двічі… ІНША ВІЙНА з єдиною метою: менше курити, бо сигарети закінчуються. Періодично Фес відправляє есемеси потенційним спонсорам, без жодної надії на їхній вільний час, але збоку Фес у такий спосіб не вирізняється серед решти, добре, що хоч на трубі ще не закінчуються гроші, натомість, щоправда, сідає батарея, вже майже сіла — порожняки і обломи завжди ходять косяками, це всім відомо. Підходить якийсь бородатий дід богемного вигляду, ритуал він знає добре, тому запитує, чи біля Фес місце вільне, або, чи можна взяти стілець, якщо на ньому ніхто не сидить. Фес усміхається (мабуть, це виглядає як вишкір мавпи в зоопарку), хвилин зо двадцять спостерігає, як богемний дідуган зі своїм не менш бородатим, богемним і підстаркуватим колегою сьорбають чай, поїдають з пластмасового контейнера домашню картоплю зі шкварками (яка зворушлива завбачливість бронтозаврів безгрошівної богеми!), бундючно обговорюючи потенціал режисерів проглянутих стрічок, з радіо над головою казиться тогорічний гіт, розпилюючи своїми електронними скрипками череп навхрест, просвердлюючи довкруж макітри дірочки. Наступні за богемними бороданями — виховані ґламурні дівчатка. Вони діловито притарабанюють з шинквасу каву, тістечка, червоне вино, довго вмощуються, зосереджено вивчають вміст своїх сумочок і потім, делікатно відсьорбуючи свої напої, виважено пасують одна одній незначущі фрази. Поруч, за сусіднім столиком бухають якісь англомовці, мабуть, якась знімальна група, гості фестивалю, серед них — як фурункул на носі — жахлива тітка, вона безперестанку повискує і верескливо вигукує: «Вау! Рашшійяа! Вау-вау-вау! Хей! Ітс б’ютіфул! Вау!». Дівчатка звалюють. Періодично на есемески Фес дзвониками відповідають потенційні спонсори, ясна річ, тільки для того, аби висловити шкодування з приводу своєї зайнятості-завантаженості-затраханості-от-чорт-це-ж-треба-саме-сьогодні-вибач-кицю-ти-тільки-не-зникай-дзвони-якось-підемо-на-каву-ну-бувай, люба… і от на фіга Фес те «якось», коли їй треба саме сьогодні!., і чому всі весь час кажуть їй «не зникай», можна подумати, вона привид, здається, вона тільки те й робить, що вламується в чиєсь життя і влаштовує там гармидер, а вони — «не зникай»!., хотіла б вона дійсно зникнути! Не дотримуючись ритуалів, біля Фес нагло всідається масна тітка, розставляючи довкола велетенського бюста тарілки з салатами, і починає жерти. До початку данського кіна залишається хвилин двадцять. З радіва на всі боки штирить «Я нікагдаааа тібяаа нізабуууду», не відомо, хто це співає, від англійської (особливо від «вау» і «б’ютіфул») вже болить голова, десять хвилин до початку данського кіна, тьотка дожерла свій салат й відчалює, Фес закурює чергову сигарету, чорт, мертвий день, докурити і можна вже йти до залу… У ВАС ВІЛЬНО? ого, який красень! Такі бандераси завжди займають місця для цілої компанії. Красень п’є горілку і каву. Компанії нема. Фес залишається дві затяжки. Фес вперто вивчає програмку. Я перепрошую, ви — журналістка, щось пишете про фестиваль?., ніби щось такого, мрячно кидає Фес (от же ж коза, ну, давай, покажи йому, ніби насправді ти тільки й чекала на спілкування з таким макдоналдсом… тьпу!!! бандерасом, як він!), але ні! Фес продовжує зосереджено писати («бєссканєєєєчнаяааа іграааа» — розривається радіо), ледве встигає за читачем, бо написати — довше, ніж прочитати, бандерас допиває свою каву, перехиляє залишки горілки, і, замість піти собі геть, відкидається на спинку стільця і закурює. З-за сусіднього столика за Фес відсторонено спостерігає один з організаторів фестивалю, Фес тут персона нон ґрата, але вони всі настільки виховані і чемні, ці організатори, або просто такі сноби, що вдають, ніби не впізнають її. Ну, давай, дуся, зроби смааааайл, і мяу, і мурррр! Я ПЕРЕПРОШУЮ, чи не могли б Ви дати мені на хвильку запрошення? Я тільки проведу одну людину і одразу Вам поверну, через півгодини! Ну от. Фес до таких ситуацій не пристосована, відмовляти вона не вміє, бо всі люди — брати, мабуть, тому у неї весь час хтось шкуляє останні сигарети, останні десять гривень, останній ковток пива, єдине запрошення, бо ж скільки разів її так само підігрівали найрізноманітніші незнайомі люди! Фес, із внутрішнім рипом і схлипом, вже прощаючись з наступними кінопоказами, простягає бандерасу запрошення, і чвалає на датський фільм, щоби бандерас не подумав, що вона за це чогось хоче (наприклад, коньяку, уродко-здохни-з-погорди!). Під час перегляду Фес, сидячи на долівці, обережно, щоб не розґвезьґати косметику, плаче — після такого фільму дійсно усвідомлюєш обсяг безглуздя всіх своїх пиятик, титри сунуть під the R.E.M. Loosing my religion, Фес мовчки виходить на світло, почуваючись манюнім зимовим лиликом, згадує про бандераса, котрого, ясна річ, ніде немає, і розуміє, що для неї цей день фестиваля — останній. Фес знову йде до прокуреного бару і сидить там, самотня, засмучена, без грошей і запрошення, пригадуючи сцени з датського фільма. Он і творці цього самого фільма, знімальна група, ґелґочуть і п’ють пиво, а он Фома, а он — Вадим Львович Чубасов зі своєю кавою… Фес пригадує, що сьогодні їй снилися сонні риби. Не мертві, але сонні, анабіозні. Фес ворушила їх, і вони коливалися разом з крижаною водою… От чому все припливає до тебе звідусіль тоді, коли ти і так все маєш? Коли тобі фігово — ніхто навіть нитки з одягу для тебе не висмикне. Можна ще востаннє в цьому сезоні сходити на Іоселіані, й спробувати забути про голод і мігрень. Людина людині вовк, зек, хуй і дуля, запам’ятай це, сновидо-Фес, на майбутнє! Від твоєї посмішки люди мають миттєво відлущуватися зі своїми проханнями од тебе, як накладні нігті! О! Знайшовся бандерас! Віддав запрошення — саме тоді, коли Фес вислуховувала одкровення якогось схибленого митця. Той безуспішно намагався нашкуляти на каву з водкою, демонструючи картини-з-торби. Картин було три: невимовно жахливий осінній краєвид (як виявилося, дуби на Биковні), ще жахливіша за дуби гола баба в позі морського котика, воскладена пензлем творця на строкатий туркменський коц (митець стверджував, що це Тарас Григорович Шевченко), і якась міська вуличка з вохряно-синьою мексиканською енергетикою (єдина пристойна річ, якщо не копія, Фес не спиталася, а мужик якось замнув тєму, як і всі творчі люди, він, мабуть, вихваляв зі своєї творчості саме те, чого б не слід було не те що вихваляти, тим більше намагатися продати, а взагалі навіть показувати комусь, ну та вже). Очі цього монструозного. типа з гіпнотизуючою швидкістю оберталися за грубезними лінзами окулярів, він впевнено штовхав відпрацьовані роками тєлєги. Пункт перший: ви, напевно, студентка театрального вузу! Ні?! То ви актриса?! Я хочу вам подарувати (тут Фес ледве не впадає в гомеричну істерику) запрошення на виставку-ярмарок промислових товарів у Палаці Спорту! (Фес обережно кладе флаєр, такі сотнями роздає біля входів до метрополітену найбезнадійніша третина нації). Пункт другий: це мої роботи (далі — випорпування з торби шедеврів та детальна розповідь історії створення кожного), а ще я пишу вірші! Поема спеціально для вас! (спроба зачитати поему і швидкий з’їзд на пункт номер три). Пункт третій: безпосередньо аск, ясна річ, невдалий, бо Фес і сама не проти впасти комусь на хвіст. Я не куплю вам водку, бо я її навіть собі не можу купити. Ті, кому дійсно дуже хочеться асканути грошей, завжди обирають неправильну жертву, зазвичай, таке ж саме голодне зжебріле закремповане з відсутності грошей нещастячко, як і вони самі. Пункт четвертий (це вже від безнадії, мабуть): спроба перетворити колишню жертву на спільника і залучити до аску «ооооон того китайця, чи корейця, котрий белькоче по-французьки». Пункт п’ятий (шокуючо-нетривіальний): «Я завтра іду на військовий парад (той самий, спантеличено думає Фес, на честь таварісча Пуціна, котрий особисто припхався кинути наглядацьким оком на президентські вибори у НАШІЙ, сука, у МОЇЙ країні, блять, воно приїхало сюди, як додому, в МОЮ КРАЇНУ!!!) я колишній військовий, у мене є квиток, окрім того, я маю ще один квиток…», і тут вираз обличчя Фес, мабуть, змінюється настільки разючо і стрімко, що миттєво настає черга пункту номер шість: військовий творець оголеного Кобзаря знервовано відчалює на тлі скривленої мармизи Фес. Саме на цьому тлі до Фес повертається її запрошення на фестиваль. Також око Фес реєструє неодмінного Депутятіна, котрий, як відомо, не терпить сигаретного диму і вкотре безрезультатно запрошує Фес на свої виступи, Поля, п’яного, але не мрячного, як завжди, а просвітленого Рєпіка, Довжика, Томенка-Ткаченка, словом, тих завсідників, які за всі ці роки перетворилися на обов’язкові деталі цього інтер’єру, навіть не деталі інтер’єру, а опорні конструкції всієї тусівкової будівлі. Також Фес згадує про цукорки в наплічнику — терносливи з горіхами в шоколаді (sic!), Фес приходить один важливий есемес і дзвонять приємні знайомі. Життя прекрасне. Перед походом на Іоселіані (не останнього в цьому сезоні!) дуже хочеться принаймні чаю, а так загалом — життя прекрасне! І тут знову поруч із Фес вигулькує бандерас: я ПЕРЕПРОШУЮ, прекрасна панно, врятуйте мене, будь ласка, ще раз! мені терміново треба подзвонити, а у мене розрядився мобільний телефон, можна я вставлю свою картку до вашого і перетелефоную? Фес відчуває щось, не теє, забуває, що її мобільний так само майже розряджений, говорить, що йде на Іоселіані, та бандерас швидко пропонує піти разом з нею і передзвонити вже з зали, бо, дійсно, якщо не піти прямо зараз, то потім не пропхаєшся, і вони йдуть.