Його сестрам дуже хотілося, щоб він мав свій власний маєток, і хоча містер Бінглі оселився в Недерфілді як постоялець, міс Бінглі була зовсім не проти відігравати там роль хазяйки; це стосувалось і місіс Герст, яка вийшла заміж за чоловіка скоріше шляхетного, ніж багатого, який абсолютно не збирався вважати свій будинок її домівкою, якщо так не вважала вона. Не минуло і двох років після повноліття містера Бінглі, як йому порадили подивитися Недерфілд Хаус, і він піддався спокусі. Півгодини він роздивлявся зовні та всередині, вдовольнився розташуванням основних кімнат і вихваляннями власника на адресу маєтку та негайно погодився винайняти його.

Із містером Дарсі його пов'язувала міцна дружба, незважаючи на велику відмінність їхніх характерів. Дарсі вподобав Бінглі за невимушеність, відкритість і піддатливість його вдачі, котра дуже сильно відрізнялася від вдачі його власної, що, здавалося, його цілком задовольняла. Бінглі непохитно вірив у силу дружніх почуттів Дарсі та надзвичайно поважав його думку. Своїми розумовими здібностями Дарсі переважав Бінглі. Не те щоб останній недобирав розуму, просто Дарсі був справді дуже тямущим. Але водночас був зверхнім, стриманим, прискіпливо-примхливим, а його манери, попри їх витонченість, були не надто привітними. І саме з цього погляду його друг мав велику перевагу. Бінглі міг розраховувати на симпатію оточуючих скрізь, хоч де б він був, Дарсі ж — усюди — постійно викликав у оточуючих роздратування.

Характерним щодо цього був той спосіб, у який вони описували меритонський бал. Ніколи в житті не зустрічав Бінглі таких приємних людей чи таких гарненьких дівчат; усі ставилися до нього з надзвичайною приязністю та увагою; не було ніякої формальності, ніякої скутості, дуже швидко він перезнайомився з усіма присутніми в кімнаті; що ж до міс Беннет, то він і не уявляв собі, що жінка може бути такою божественно вродливою. Дарсі ж, навпаки, побачив зібрання людей не надто красивих, не по моді вдягнених, до яких він не відчув ніякого інтересу і від яких не отримав ні задоволення, ні виявів симпатії. Так, він не заперечував, що міс Беннет — гарненька особа, але, на його думку, вона надто багато всміхалася.

Місіс Герст і її сестра не заперечували й додали, що вони від неї в захваті, що вона їм подобається, і дійшли остаточного висновку, що міс Беннет — гарненьке дівча, про яке вони були б не проти довідатися більше. Отож сестри закріпили за міс Беннет статус гарненької дівчинки, і їхній брат усвідомив, що ця схвальна характеристика наділяє його правом думати про неї так, як йому заманеться.

Неподалік од Лонгберна мешкала родина, з якою Беннети підтримували особливо дружні стосунки. Раніше сер Вільям Лукас займався торговельною діяльністю в Меритоні, де він і заробив чималенький статок і, під час свого перебування на посаді мера, удостоївся честі отримати дворянське звання після відповідного звернення до короля. Набуте разом із знатністю відчуття власної значущості виявилося надто сильним. Воно викликало в нього відразу до власного бізнесу і до власного помешкання в невеличкому торговельному містечку; тож, покинувши і свій бізнес і своє помешкання, він перебрався до маєтку, який був за милю від Меритона і який відтоді почав називатися Лукас-Лодж. Там сер Вільям Лукас міг віддаватися приємним думкам про власну значимість і — більше не обтяжений бізнесовими справами — повністю присвятити себе виявам чемності до всіх на світі, тому що нове становище, піднісши його у власних очах, зовсім не надало йому пихатості. Навпаки — щодо інших він був весь уважність і доброзичливість. До його природних якостей — сумирності, доброзичливості та ввічливості — після представлення у Сент-Джеймсі додалася ще й поштивість.

Леді Лукас була жінкою дуже приязною і достатньо нетямущою, щоб стати доброю сусідкою для місіс Беннет. Вони мали кількох дітей. Найстаршою з них була розумна і розважлива дівчина років двадцяти семи — близька подруга Елізабет.

Те, що сестри Лукас і сестри Беннет зустрінуться й говоритимуть про бал, було справою абсолютно неминучою, тож наступного ранку перші прийшли до Лонгберна, щоб потеревенити.

— Ви добре розпочали вечір, Шарлотто, — чемно і стримано звернулася місіс Беннет до міс Лукас. — Саме вас містер Бінглі обрав першою.

— Так, але друга явно сподобалася йому більше.

— А! Мабуть, ви маєте на увазі Джейн, бо він танцював із нею двічі. Так, дійсно схоже було на те, що вона йому сподобалася — мені теж так здалося, — я навіть щось почула з цього приводу, тут, певне, не обійшлося без містера Робінсона.

— Мабуть, ви говорите про підслухану мною розмову між ним та містером Робінсоном — хіба я вам не казала про це? Містер Робінсон питався в нього, чи подобаються йому меритонські бали і чи не здається йому, що в кімнаті досить багато гарненьких жінок, і яка з них, на його думку, є найгарнішою. На останнє запитання він відповів негайно: «О! Найгарніша, поза сумнівом, це старша із сестер Беннет, тут іншої думки бути не може».

— Оце так! Він дійсно висловився цілком конкретно… і справді схоже, що… але ви ж прекрасно знаєте, що такі речі часто не закінчуються нічим.

— Те, що підслухала я, було більше до теми, ніж те, що підслухала ти, Елізо, — сказала Шарлотта. — Містера Дарсі далеко не так цікаво слухати, як його друга, правда ж? Бідолашна Еліза! Вона всього лише нічогенька.

— Благаю вас, не втовкмачуйте Ліззі в голову, що їй слід дратуватися через його нечемне поводження, бо він чоловік настільки неприємний, що сподобатися йому було б великим нещастям. Учора ввечері місіс Лонг розповіла мені, що він просидів поруч із нею півгодини і не обмовився і словом.

— А ви впевнені у цьому, пані? — мовила Джейн. — Чи немає тут якоїсь помилки? Я на власні очі бачила, як містер Дарсі з нею розмовляв.

— Так, розмовляв, бо, врешті-решт, вона запитала в нього, чи подобається йому Недерфілд, і містер Дарсі просто змушений був їй відповісти; але, за її словами, схоже було, що він дуже розсердився, позаяк до нього звернулися.

— Містер Бінглі сказав мені, — озвалася Джейн, — що містер Дарсі ні з ким багато не говорить — тільки зі своїми добрими знайомими. От із ними — він винятково приємний і доброзичливий.

— Люба моя, я не вірю жодному слову. Був би він дійсно таким приємним та доброзичливим, то неодмінно заговорив би до місіс Лонг. Я здогадуюсь, як воно було насправді; всі кажуть, що містер Дарсі ледь не лусне від пихи — і тут він якось довідується, що місіс Лонг не має власної карети і прибула на бал у найнятому фаетоні.

— Те, що він не заговорив до місіс Лонг, — то не біда, — сказала міс Лукас, — погано те, що з Елізою не потанцював.

— Наступного разу, Ліззі, — мовила її мати, — я б, на твоєму місці, не пішла з ним танцювати.

— Можу з усією впевненістю обіцяти вам, мамо, що з ним танцювати я ніколи не буду.

— Особисто в мене, — сказала міс Лукас, — його гординя не викликає такого протесту, як це зазвичай буває, тому що він має для неї певні підстави. Немає нічого дивного в тому, що такий витончений та елегантний молодик, на чийому боці всі переваги — і родовитість, і багатство, — має про себе дуже високу думку. Якщо можна так висловитися — він має право бути гордовитим.

— Все це дуже вірно, — відповіла Елізабет, — і я легко б вибачила його надмірну самоповагу, якби він не поставився зневажливо до самоповаги моєї.

— Гадаю, що гординя, — зазначила Мері, котра хизувалася своєю глибокодумністю і начитаністю, — є дуже розповсюдженою вадою. З усього, що прочитала, я винесла переконання, що це дійсно поширений недолік, і що природа людська дуже до нього вразлива, і що мало хто з нас не плекає почуття самовдоволення, яке ґрунтується на тій чи іншій рисі — удаваній чи справжній. Марнославство і гордовитість — це різні речі, хоча слова ці часто вживають як синоніми. Людина може бути гордовитою, але не марнославною. Гордовитість більше стосується нашої власної думки про самих себе, марнославство ж стосується того, що ми хотіли б почути про себе від інших людей.