— Тобі не здається, що ти дуже дивна подруга? Завжди хочеш, аби я грала і співала кому завгодно і перед ким завгодно! Якби моє марнославство було пов'язане з музикою, то твоїм старанням не було б ціни. Але оскільки це не так, то мені щось не дуже хочеться сідати за інструмент перед тими, хто звик слухати виконавців найвищого ґатунку.

Однак міс Лукас вперто наполягала, тож Елізі довелося погодитись:

— Ну гаразд — чому бути, того не минути, — і додала, серйозно поглянувши на містера Дарсі: — Є одна стара добра приказка, яку тут, звичайно ж, усі знають: «Краще промовчати, ніж щось невлад сказати». Тож я краще промовчу і прибережу свій запал для співів.

Грала і співала вона добре, хоча до вишуканості й їй було далеко. Після того, як вона проспівала пару пісень, і до того, як її стали прохати поспівати ще трохи, за інструментом її з радістю змінила її сестра Мері. Через те, що з усіх сестер вона була єдиною, котра не відзначалася вродою, Мері наполегливо здобувала знання й навички, і тому їй завжди кортіло виставити їх напоказ.

Але вона не мала ані таланту, ані смаку. І хоча марнославство й надало їй старанності, воно також надало її манерам педантизму та зверхності, котрі могли б зашкодити виконавській майстерності, вищій за ту, якої вона досягла. Елізабет, яка грала далеко не так гарно, зате невимушено і природно, слухали з набагато більшим задоволенням; а Мері — під кінець свого тривалого виступу — нарешті дочекалася похвали та вдячності, загравши шотландські та ірландські мелодії на прохання своїх молодших сестер, котрі — разом із Лукасами і двома чи трьома офіцерами — розпочали жваві танці в іншому кінці кімнати.

Містер Дарсі стояв поруч із ними та обурено мовчав з того приводу, що вечір проводився у спосіб, котрий виключав будь-яку можливість розмови. Він надто заглибився у свої думки і не помічав поруч із собою сера Вільяма Лукаса, аж доки той не почав розмову:

— Яка це чудова розвага для молоді, містере Дарсі! Що може зрівнятися з танцями! Я вважаю танці одним із найвидатніших досягнень високорозвинених суспільств.

— Безперечно, сер. А ще вони відзначаються тією перевагою, що мають популярність і в суспільствах менш розвинених. Танцювати може кожен дикун.

Сер Вільям у відповідь лише всміхнувся.

— Ваш приятель танцює просто прекрасно, — продовжив він після нетривалої паузи, помітивши, як до групи танцюючих приєднався Бінглі. — І я ані хвилини не сумніваюся, що і ви, містере Дарсі, чудовий знавець цієї науки.

— Гадаю, що ви бачили, як я танцював у Меритоні, сер.

— Так, дійсно бачив і отримав од цього чимале задоволення. Ви часто танцюєте у Сент-Джеймсі?

— Ніколи, сер.

— Чи не здається вам, що це було б доречним компліментом його мешканцям?

— Цей комплімент я намагаюся не робити нікому, якщо є можливість його уникнути.

— Я так розумію, що ви маєте будинок у Лондоні?

Містер Дарсі кивнув головою.

— Я колись сам подумував про те, щоб осісти в Лондоні, бо дуже люблю вишукане товариство; але мав сумніви щодо нешкідливості тамтешнього повітря для леді Лукас.

Сер Вільям замовк, сподіваючись на відповідь, але його співрозмовник не мав для цього відповідного настрою; цієї миті в їхній бік рушила Елізабет, і йому страх як захотілося зробити щось дуже галантне, тож він вигукнув до неї:

— Шановна міс Елізо, а ви чому не танцюєте? Містере Дарсі, дозвольте мені представити вам цю дівчину як вельми бажану партнерку. Ви ж не відмовитеся потанцювати, забачивши перед собою таку вроду. — І, взявши її за руку, він уже хотів був передати її містеру Дарсі, котрий — хоч і вкрай здивувавшись — був зовсім не проти прийняти її, як Еліза відразу ж висмикнула її і, дещо знітившись, сказала серу Вільяму:

— Що ви, добродію, я зовсім не збираюся танцювати. Невже ви думаєте, що я підійшла до вас тому, що займалася пошуками кавалера?

Містер Дарсі, як і належить, із серйозним виглядом попросив дозволу мати честь повести її до танцю, але марно. Елізабет була невблаганною, і цю невблаганність не зміг похитнути навіть сер Вільям, коли спробував умовити її.

— Ви танцюєте настільки гарно, міс Елізо, що з вашого боку було б просто жорстоко позбавити мене радості споглядати вас під час танцю; і хоча містер Дарсі це заняття загалом недолюблює, я впевнений, що він не заперечуватиме — зробить милість і півгодини потанцює.

— Містер Дарсі — сама ввічливість, — мовила Еліза і посміхнулася.

— Безперечно, але, зважаючи на таку спокусу у вашій особі, шановна міс Елізо, чи можемо ми дивуватися такій люб'язності, бо хто ж заперечуватиме проти такої партнерки?

Еліза грайливо поглянула на нього й відвернулась. Її небажання зовсім не образило містера Дарсі, і він із приємністю думав про неї; якраз у цю мить до нього звернулася міс Бінглі.

— Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте.

— А от і не здогадуєтеся.

— Ви думаєте про те, як це нестерпно — проводити численні вечори в такий спосіб і в такому товаристві, і тут я з вами цілком згодна. Я вкрай незадоволена! Яка нудота і при цьому такий гармидер! А всі ці люди — такі нікчемні, але ж такі набундючені! Так хочеться, щоб ви сказали про них щось дуже саркастичне!

— Ваша здогадка зовсім неправильна, запевняю вас. Мої думки рухаються в напрямку більш приємному. Я думаю про ту радість, яку можуть подарувати прекрасні темні очі на обличчі гарненької жінки.

Міс Бінглі негайно ж утупила в нього очі й побажала знати, якій же це жінці вдалося надихнути його на такі роздуми. Містер Дарсі набрався мужності й мовив:

— Міс Елізабет Беннет.

— Міс Елізабет Беннет?! — вигукнула міс Бінглі. — Я вкрай здивована. І давно вона у вас у такому фаворі? Коли ж мені поздоровляти вас, скажіть, будь ласка?

— Саме такого запитання я від вас і чекав. Жінки мають надто рухливу уяву — вона вмить перескакує від симпатії до кохання, від кохання до шлюбу. Тому я не сумнівався, що ви бажатимете мені щастя.

— Що ж, коли ви налаштовані так серйозно, то я вважатиму цю справу вже вирішеною. Ви матимете просто чарівливу тещу; вона, звичайно ж, мешкатиме разом з вами в Пемберлі.

Поки вона тішилася в такий спосіб, він слухав міс Бінглі з незворушною байдужістю; а оскільки його спокійність переконала її у відсутності підстав для занепокоєння, то вона ще довго демонструвала свою дотепність.

Багатство містера Беннета майже повністю складалося з маєтності, котра давала дві тисячі фунтів доходу на рік і котру, за відсутності спадкоємця по чоловічій лінії, — на превеликий жаль для його дочок — мав успадкувати як родове майно якийсь далекий родич; статок же їхньої матері, незважаючи на свої цілком пристойні (як для неї) розміри, ніяк не міг компенсувати цього недоліку. Її батько був адвокатом у Меритоні і залишив їй у спадок чотири тисячі фунтів.

Вона мала сестру, яка була дружиною такого собі містера Філіпса, котрий служив у її батька клерком, а потім став його наступником у цьому бізнесі, і брата, що мешкав у Лондоні і був респектабельним і процвітаючим торговцем.

Село Лонгберн було розташоване лише за милю від Меритона — відстань дуже зручна для молодих дівиць, яких приваблювала туди три-чотири рази на тиждень необхідність робити візити ввічливості своїй тітоньці та наявність крамниці галантерейних товарів, якраз по дорозі. Особливо часто такі походи здійснювали двоє наймолодших у родині дівчат — Кетрін та Лідія; їхні голови були ще менш зайняті думками, ніж голови їхніх сестер, тож коли не випадало чогось кращого, то можна було пройтися до Меритона, щоб чимось зайняти ранок і мати тему для розмов увечері; і хоч якою бідною на новини була б округа взагалі, вони завжди примудрялися про щось дізнатися від своєї тітоньки. Однак наразі вони мали вдосталь і новин, і підстав для радісного збудження, бо неподалік нещодавно зупинився на постій полк міліційної армії, який прибув на всю зиму; штаб його був у Меритоні.