- Якщо обдарованість означає потайки прийняти до себе бродячого кота, тоді я припускаю, що мені пощастило, так.

Це зовсім не сподобалося Королеві. Її гарні очі звузилися і вона сказала, досить люто:

- Я знаю цього кота. Він буде слідувати лише за кимось із великими здібностями.

Тітонька Бек знизала плечима.

- Я й гадки не маю, які здібності можуть бути у Ейлін.

- Моя добра жінко! – вигукнула Королева. – Чому ні?

Якщо є річ, яку ненавидить моя тітка то це, коли її називають хорошою жінкою. Вона випрямилася, як кочерга.

- Чому? – сказала вона. – Що за дурне питання. Тому що Ейлін провалила посвячення, звичайно ж.

Гадаю, я стала навіть червонішою. Моє обличчя було таке гаряче, що коли я підняла руки, щоб заховати його у них, мої пальці були мокрі від поту. Я знаю, Тітонька Бек була у поганому настрої, але хіба їй було потрібно казати Королеві це? Я могла чути, як Івар намагається не розсміятися.

Королева не покращила мої почуття, гнівно сказавши:

- Вона цього не робила! Ти мабуть дуже неуважна. Я бачу, вона так само кваліфікувалася, як і ти. І мені не подобаються твої манери, жінко. Я щойно сказала, що дам тобі гроші, тож я дам, але не зроблю більше нічого щоб посприяти твоїй місії. І ти, особливо, йдеш від мене без благословення! Йди! - Вона простягла руку, вказуючи.

І це останнє, що я про неї пам’ятаю. Ого каже, що він думає, що пам’ятає як люди поспішно вивели нас звідти. Але я лише пам’ятаю, як ми були назовні, серед зелених курганів, Мое вже була запряжена у візок, біля нас. Моя тітка стискала шкіряну сумку, що бряжчала, та виглядала здивованою та сердитою через це.

Фінн плакав, а великі сльози котилися у його дивну бороду.

- О, Мудрість! – схлипував він. – Як ти могла образити Леді?

Грін Гірт додав до цього, прилетівши звідкись вихором, кричачи:

- Немудра Мудрість, немудра Мудрість!

- Ух! - сказала Тітонька Бек та пронеслася до сидіння, з якого правила, червоні підбори спалахували роздратованістю на нас.

                       Глава 8.

Дивно казати, після цього, наша подорож не йшла гладко. З одного боку, решту часу, що ми залишалися на Берніці, йшов дощ. Івар не допомагав справі, похмуро кажучи, декілька разів на день, що моя тітка повинна була думати краще, перш ніж ходити та ображати королев. Це весь час розпалювало поганий настрій Тітоньки Бек, так що Ого та Фінн ледь наважувалися йти біля неї.

Хоча я мала бути біля неї, тому що ми разом спали у вологому ліжку у кожному вологому готелі, де ми зупинялися. Тієї першої ночі, Тітонька Бек влаштувала мені грізний допит щодо мого жалюгідного посвячення.

- Ти сказала мені, що нічого не трапилося тієї ночі, Ейлін. Чому ти збрехала мені?

- Я не брехала, - заволала я. – Нічого не трапилося. Я просто не мала жодних видінь, оце й усе.

- Щось повинно було статися, - наполягала Тітонька Бек. – Що ти приховуєш?

- Нічого, - сказала я. – Я казала тобі!

- Нісенітниця. Розкажи мені про кожну хвилину, що ти була там, - наказала моя тітка. – Кожну крихітну річ. Викладай.

- Ти маєш на увазі, - сказала я, - я маю розповідати я сиділа там, Тітонька Бек, і я тремтіла, а підлога була холодною та твердою, Тітонька Бек, і там було надто темно, щоб щось побачити, Тітонька Бек, далі та далі, однак багато годин я була там? Тому що так, як це було.

- Не весь час, - сказала моя тітка. – Ти спала, коли я відтягнула камінь. В тебе не було снів?

- Не те, що я пам’ятаю, - сказала я, сподіваючись, що вона припинить.

Вона не припинила.

- Отже, не було часу, коли ти була здатна побачити навіть мерехтіння світла? – наполягала вона. – Не тряси головою, Ейлін. Не бреши.

Вона продовжувала так далі, нещадно, допоки нарешті я не сказала:

- Добре, якщо тобі необхідно знати, я бачила світло Місяця.

- Це має бути нісенітниця, - відповіла моя тітка. – камінь щільно прилягав до дерну.

- Ні. Не прилягав, - сказала я. – Там була прогалина і я відкотила камінь у бік та вилізла, на якійсь час. Ось!

- Цей камінь, - сказала моя тітка, - не рухали з тих пір як я його поставила туди вночі перед тим. Я знаю, тому що я поклала туди два пучки вересу, як ми завжди робимо, і вони все ще були там ранком, у тих самих місцях. Чи ти думаєш, що поклала їх назад, якимось чином, з середині крізь два фути граніту?

- О, - сказала я. – Ні. Я не знала, що вони були там. Я лише відсунула камінь та вилізла.

- Ти це зробила? – сказала вона. – А що ти думала, ти бачила назовні?

- Я не думала, що я бачила, я бачила! – сказала я. – Усе було як завжди, окрім Місяця, який усе освітлював, ніби мороз. Я бачила нашу хатинку та пагорби та море та повний Місяць…

- А у хатинці було світло? – запитала вона.

Я похитала головою.

- Ні, вона була затемнена.

- Там повинно було бути світло, - сказала Тітонька Бек. – Я не спала через тебе. Ти дурна дитина! Ти йдеш та маєш видіння а тоді вдаєш, що не мала!

- Це не було схоже на видіння, - пробурмотіла я. Я почувалася дуже дурною. – Якщо це було воно, що це означає?

- Не маю жодної гадки, - сказала моя тітка, до мого великого розчарування. – Але не дивно, що та неприємна королева думала, що ти кваліфікувалася. Ти точно кваліфікувалась.

- Але я не відчуваю жодної різниці, - запротестувала я.

- Я також не відчувала, - сказала тітонька Бек. – Сили завжди були у тобі, тож природно, що ти почуваєшся так само.

Я сказала:

- Я думала, що буду відчувати шипіння у пальцях… чи принаймні буду здатна читати думки.

- Чи проходити крізь стіни, мабуть? – сказала Тітонька Бек. – Лягай та поспи зараз і не будь аж такою дурною.

Я лягла, але не думаю, що заснула би, якби не прийшов Плаг-Аглі, мовчазний та важкий, влігся в моїх ногах, роблячи ту холодну готельну постіль теплою, як тепло.

Я все ще почувалася дурною вранці, і наступні декілька днів після цього. Як я могла знати, що то було видіння? Я ніколи до цього не мала видінь. Все це виглядало настільки реальним. І здавалося нечесним з боку Тітоньки Бек звинувачувати мене, тому що вона розізлила Королеву.

Я засмучувалася через це, коли ми пленталися крізь дощ через сирі зелені болота наступні декілька днів. Ого спитав мене, що не так. Я сказала йому, очікуючи, що він скаже мені не бути такою дурною, як сказала Тітонька Бек. Натомість, він сказав:

- Е…Ейлін, чи не повинна ти тримати у секреті обряд твого посвячення?

- Я так не думаю, - сказала я. – Зрештою, це не така й велика річ.

- О, - сказав він. – Я пам’ятаю, мій дядько казав, що він не міг сказати й слова про його посвячення Здається, він думав, що то було жахливо святе.

- Мабуть у нього був інший обряд, - сказала я. – І я думаю, що Тітонька Бек необґрунтовано звинувачує мене. Зрештою, це вона була грубою до Королеви.

Ого глянув на гору, на гордий профіль Тітоньки Бек над нами, у візку.

- Їй не подобається Берніка, - сказав він. – Вона має звинувачувати тебе у чомусь.

Мабуть, це була правда. Це трохи втішало.

Наступного дня, коли ми зупинилися на обід, нас оточили віслюки. Готель, де ми зупинялися попередньої ночі, продав Тітоньці Бек дві хлібини та сумку крутих яєць. Моя тітка сиділа на задньому відкидному борті візка та робила для всіх нас сандвічі, із горщиком спецій*, що залишився з готелю, в якому ми були ще до того.

^{_________________________________}

^{* Щось на кшталт кетчупу чи аджики.}

Не питайте мене, чому віслюки мали любити сандвічі із яйцями. Мое не любила. Я запропонувала їй декілька, після того, як дала трохи Плаг-Аглі, і вона просто занурила свого носа до своєї торби з їжею. Грін Грін також був байдужим до них. Але ті віслюки мали почути запах за декілька миль. Вони прийшли, із грюкотом, через вологе болото, ціле їхнє стадо, і намагалися з’їсти сандвічі прямо з наших рук. Ми ляскали їх по носах, але це не втримувало їх.