Шкодувати про свою тодішню зарозумілість і юнацьку глупість я почала значно пізніше, за кілька років, коли у 8-му класі зрозуміла, що вперше закохалася.

Майкл Джексон, поезія і “Ласковий май”.

Насправді травень того року для жіночої частини нашого класу видався зовсім на ласкавий. Відбувалося явище своєрідної епідемії. Смаки моїх однокласниць поділилися рівно навпіл: одна половина була неймовірно закохана у Майкла Джексона, інша – у Джорджа Майкла, ще кілька нечисленних представниць обрали об“єктом своїх симпатій соліста повально модної на той час групи “Ласковий май”. І невідомо, кому з них усіх велося найгірше.

Симптоми цього захворювання незалежно від вибору об’єкта закоха

ності завжди були одні і ті ж. Абсолютно всі, включаючи навіть найстаранніших відмінниць, раптом кардинально змінювали свій зовнішній вигляд, зменшували довжину шкільної форми до мінімально допустимої, а то і далі, припиняли носити у волоссі обов’язкові для будніх днів голубі і для святкових – чисто білі стрічки, цупили у мами мешти на високих обцасах, і, ігноруючи незручності, пов’язані із невідповідністю розміру, намагалися носити їх спершу після школи, а далі і на заняття.

Наступний етап хвороби відзначався яскраво помальованими у найнеймовірніші відтінки рожевого нігтями, густо нафарбованими, а подекуди і накладними віями, тоненько вискубаними бровами, дехто навіть наважувався на світло-рожеві тони помади. Це у школі. Після школи ж макіяж ставав значно інтенсивнішим і примушував думати про героїв Джеймса Купера, спідниці ставали настільки короткими, що з-під деяких курток їх могло бути не видно зовсім, до цього додавалися мамині парфуми у міцних кількостях і випалені у під’їзді перші цигарки.

Останння, найбільш серйозна стадія захворювання приносила з собою стіни, рясно обклеєні плакатами із журналу “Ровесник”, який виписували тоді всі представники відповідного віку, індивідуальні колекції плакатів із інших видань і ще більш кардинальні зміни у зовнішності. Останнє залежало від різновиду захворювання.

Мої однокласниці, які старанно колекціонували зображення Майкла Джексона, переважно фарбували волосся у чорний колір і робили сильну хімічну завивку. Ті ж, які збирали колекції зображень Джорджа Майкла, звертали на зачіску меншу увагу, зате дбали про наявність у своєму гардеробі якомога більшої кількості чорних гольфів, джинсів і маринарок, які вони носили у сполученні із гладко зачесаним назад волоссям і кількома парами кульчиків у вухах.

Прихильниці творчості “Ласкавого мая” взагалі звертали менше уваги на зовнішній імідж, частково наслідуючи в цьому своїх кумирів, а частково через гірше матеріальне становище своєї родини у порівнянні із родинами дівчаток, закоханих у “західну попсу”. Ознаки їхнього захворювання були зовні найменш помітними, неспостережливе око взагалі могло сприйняти їх за цілком нормальних підлітків.

Уникнути цієї епідемії закоханості не вдалося і мені, щоправда, ознаки її проявилися чи не найпізніше зі всіх у класі і не зовсім так, як мені цього хотілося б. Я вже навіть почала переживати за те, чи правильно відбувається у мене процес статевого дозрівання і чи відбувається він взагалі. Тому кожного ранку, прокинувшись, першим ділом бігла в туалет, де в мене були старанно розвішані вирізані із юнацького журналу “Ровесник” плакати із зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирізка із чорно-білим груповим фото “Ласкового мая”. Там я намагалася зрозуміти, при погляді на котрого із цих чоловіків, серце моє починає битися сильніше.

Соромлячись свого запізнілого розвитку, я навіть намагалася штучно стимулювати процес і протягом дня активно думати про кожного із претендентів на моє серце по черзі. Деякий час я втішала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об“єктів своєї симпатії, далі намагалася приходити в туалет двічі, – спершу до сніданку, а далі – після, думаючи, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвивається повільніше, ніж на ситий. Ще через тиждень я встановила собі регулярність відвідування – щопівгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що у мене зі шлунком і примусила випити дві якість таблетки. А серце моє при вигляді сніданку все-одно билося значно сильніше, ніж коли погляд мій зупинявся на котромусь із об“єктів палкого кохання всіх моїх однокласниць.

Ситуація починала ставати критичною, коли одного дня, у шкільній їдальні, випадково зупинивши свій погляд на Толікові, я відчула, що серце моє нарешті закалатало так, ніби я щойно пробігла кілька метрів за втікаючим трамваєм. Спершу я не повірила своїм відчуттям, і уважніше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцію сосисок із картопляним пюре. Але що пожадливіше він запихав до рота квашену капусту, кавалки якої зависли у нього на підборідді, то більше мені хотілося дивитися на це, не відриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослішання, Толя суттєво виріс, але змінився мало. Він і далі був найвищим у класі, округле черевце і далі нависало над шкіряним ременем шкільного костюма, на кожній перерві він бігав до їдальні і ніколи не грав із однокласниками у футбол. Вибрати менш достойний об“єкт для свого першого кохання я навряд чи змогла б.

Прийшовши того дня додому, я зрозуміла, що сталося найгірше: замість недорозвинутості у мене виявилася патологія. Якщо я, хоча і з великими труднощами, але все ж таки ще могла собі уявити зізнатися колись найближчій товаришці у тому, що ніяк не можу закохатися у Майкла Джексона, хоч як не стараюся, то розповісти тій же ж товаришці навіть у найбільшій таємниці, що я закохалася у Толю-акселерата, я не зможу аж ніяк.

По-перше, про це відразу ж дізнається вся школа, бо яка ж товаришка втримає щось подібне у таємниці. По-друге, і це найгірше, про це може довідатися і сам Толя. А цього я вже не переживу ніколи.

Єдиною можливістю вийти із ситуації, що склалася, із честю, я бачила самогубство. До нього я і вирішила вдатися, поки мій сором не став загальновідомим.

Але здійснити це було не так просто, бо у наявності повинні були б бути як мінімум два чинники: по-перше, нікого вдома, по-друге, відповідний настрій. Чекаючи, поки обидва ці фактори співпадуть у часі, я вирішила поки що виливати своє горе у віршах, знаючи ще з шкільних уроків літератури, що половина шедеврів світової лірики була написана саме через нещасливе кохання.