Він сам водив Антона Никандровича за руку, як дитину, до рентгенолога, доброго спеціяліста, доцента Медичного інституту; шептався з тим чоловіком під стукіт рам і потім потішав недужого: «Ого–го! з вашими легенями по десять кілометрів бігати!» Від рентгенолога водив до свого помічника діягноста, щоб той примушував лягати, сідати, вставати, нахилятися, бігати, крутитися, падати. При тому діягност увесь час обстукував і обслухував Антона Никандровича. А психіятр курив у кріслі з такого довгого мундштука, що доставав старому до грудей; курив, приплющував очі, але бачив недужого наскрізь. Вислухавши звіт помічника, він яблучками–ранетами виобразив погожий ранок і без слова подався в свій кабінет. Через п’ять хвилин вернувся з колекцією папірців; половина їх містила в собі процедури, половина — ліки. Продовжуючи погожий ранок на ранетах, добросердний психіятр склав папірці на долоні Антонові Никандровичу. Турботливо дивився в очі йому, читав лекцію: куди, коли до нього звертатися; що робити; що їсти; що думати; він загіпнотизував старого — всилив свою волю: жити, сподіватися! «Ми з вами покуражимось!» — сказав на прощання.

Безневинні папірці, доручені Антонові Никандровичу на початку, повернулись грізною стороною: бідного старигана замикали на ключ у колосальну залізну клітку, подібну до тієї, що для тигрів у цирку: кричали, хай сидить тихо, потім включали електричний струм. Після ув’язнення, возводили на трон, між двома пляновиками тресту, що відповідали за виконання профінпляну. Антон Никандрович жахнувся, коли глянув на сусідів: чуби в них стояли, як хвости в павичів, а вуса ворушилися.

Після того люди в білих халатах зм’якли серцями; обмежилися тим, що загнали блискавки в скляні рури і стали ворожити ними навколо серця. Спробували, чи з Антона Никандровича добрий провідник електричного струму… для цього прикладали до шиї та поясних позвонків металічні пластини, крізь які пускали іскри. Перетворили Антона Никандровича в померлого фараона, закутаного в мільйони пропарених простирадл, сухих церат, ковдр тощо. Дедалі білохалатні ставали милосердніші; нарешті привели до стану блаженних, що, голенькі, склавши ручки на грудях, стоять по плечі в залізних циліндрах і всміхаються, відчуваючи, як неперечислимі цівочки теплої води б’ють і лоскочуть їх звідусіль.

Сьогодні, після процедури, Антон Никандрович заходить у скверик. На лавці, приставленій до кучерявих дерев, сидить — насолоджується повівами зефіру в зеленому царстві. В жили помалу вливається бадьорість від свіжого пошуму навколо. Світ створений для радости; і вона, поселившись на просторах, серед троянд, солов’їв, річок, дерев, хмарин, обзивається до того, хто вміє слухати її, найкращим дзвенінням, голубливим громом, який виростає і знімається над вселенським кросном струн, — гармонійно продовжений вибух гранати. Антон Никандрович ласкаво всміхнувся до зелені світу, взяв трость, покерував кроки до художнього музею — будинку з каріятидами, знеможеними вкрай під вагою — аж камінна шкіра на руках потріскалась.

ГАЛЮЦИНАЦІЯ В МУЗЕЙНІЙ ЗАЛІ

В незглибній примиреності з світом походжає недужий Антон Никандрович по залях першого поверху, стіни яких обвішані темними прямокутниками в багетах. А з трьохсотлітнього мороку добрі фарби мерехтять: висвічуються лиця, дерева, річки, хмари, заходи сонця з багряно–золотою курявою на дорозі, по якій, серед великопишної рослинности, проходять череди і пастух виграє на сопілку, і вторить йому круглогруда птиця. Творчий екстаз передається її кров; захват від споглядання успіху, з яким людина покоряє поглядами своїми довколишній світ — пізнає його, вичаровує його на полотні, повторює своєю всепобідною волею красу його і робить власністю душі. Одна картина полонила потоком вражень, любих до замирання серця: стихії світові затихли, розласкались, мліють, як троянди в жароті, хоч від недалекого моря припливає свіжість; повітря з золотаво–кришталевою прозорістю; здається, сама радість невидимим привидом присіла на камені, милує непорушний цвіт; нечутно говорить: «Як тут гарно…» Пташки, відчувши близькість її, цінькотять, сюрлять діямантовими свирілочками, а звуки падають, ніби напровесні краплі з стріхи. Ллються в сяєві. Велика, щаслива безтурботність процвітання! Природа передчуває запліднення, від того так солодко дзюркотить у повітрі щебет і так пристрасно розкриваються квітчасті уста рослин. Небеса заніміли, слухають, як б’ється серце землі від п’янкої нестямности.

Кладучи шорстку долоню на дерево поруччя, Антон Никандрович мармуровими сходами піднімається на другий поверх. Зиркає на антирелігійні плякати, почеплені в коридорчику; он — червоний трактор грізно насунувся на тонконогу фігурку в рясі, вона ж випручується останніми силами з–під переднього міжколісся і обома руками піднімає вгору хрест. Тракториста намальовано в білій сорочці; замість обличчя загальна пляма жовтогарячого кольору. В далені піднімаються доменні печі коло ниви: вони становлять фон для сцени переможного наступу на страхітливу силу «ворога».

Як людина дивиться на ближнього, що потерпів каліцтво чи смерть від нещасливого випадку, в душі її змішуються: страх перед жорстокістю недолі (нерозбірлива, кого наосліп поцілить, того скрушає — треба берегтися) і відносний спокій, бо небезпека проминула, а то самому б довелося лежати; виходить: я присутній тут ніби після своєї можливої загибелі; з’являється цікавість до нещасливого випадку на вулиці, цікавість до надзвичайного, така сильна в нас. Тільки в найсокровеннішій стороні серця говорить, мовби огонь заплаканих свічок, милосердя, спочуття до муки людської… воно само; воно наодинці; відокремилось, ридає; його терпіння виходить за межі нашої фізичної особи, приєднується до незнаної нам духовної стихії життя, найтоншої з тих, що існують невидимо.

Приготувавшись інстинктово до спротиву — в тому випадку, якби хто–небудь спробував зненацька закинути близькість чи спорідненість із осмішеною фігуркою під трактором, Антон Никандрович завертає в залю сучасного малярства. Зупиняється перед портретом Туркота–Семидзвонника, поета, що з першими збірками виступив під час революції. Вірші його прозвучали, як гомін на кобзі чарівника, з’єднавши в собі гармонію української пісенної мови — з драматизмом серця, розкритим через безконечно милі та оригінальні метафори на зоровому матеріялі всесвіту. Ритми його сприймалися, мов танковід квіток у сні. Була весна в українському житті — вона торкнула струни в серці поета.

По довгій і тернистій еволюції гросмайстер вірша став бардом режиму. В дротяній клітці офіційної ідеології висвистував сірі, наче штукатура на касарнях, частушкоподібні балалайковотонні штукенції. Сплякатизовані метафори мали смак табурета, який з наказу треба гризти в шкільних хрестоматіях.

Душа народна розп’ята на Голготі; а Туркот–Семидзвонник висвистує одочки можновладцям, затуляє просвіт у храмовій завісі — стандартною мішковиною, витканою з ідейок, що їх сатрапи вижували, нудячись над брошурою. Зрештою, Туркот–Семидзвонник остаточно закрив рану свого серця орденом і з непорушним обличчям сів у фотель міністра.

Волосся в просивинах випружинюється з рівної зачіски і обрамлює чоло. Вираз видовженого, чисто виголеного обличчя — гордий; за неоправленими шкельцями, в близькозорих очах, затаїлась думка, що звикла сягати далі, ніж телескопи. Краватка, туго стягнута, чорною прямизною різко контрастує з сніжно–білими скосинами комірця; також різко визначається, аж огніє, на темно–синьому шевйоті орден. У всій фігурі замкнутість. Випростаність. Внутрішня, чисто духовна напруженість. Переповненість іскрами в нервах, як буває в чутливих людей, коли проходять по вселенських терасах перші акорди Бетговена.

Взяв крісло Антон Никандрович, сів напроти портрета і пильно дивиться; дивиться безкінечно довго — так довго і так зосереджено дивиться, аж поки на полотні обличчя здригнулося і губи щось промовили.