Проте на сторінках сучасної української літератури це слово бачимо часом навіть там, де треба інших, що більше відповідають російському вислову "не на шутку":«Він не на жарт здрейфив»; «Йосип не на жарт розсердився».

Наша класична література знала вислів "не в жарт" («Деякі тужать не в жарт». – Ганна Барвінок), а Російсько–український словник наводить прислівникову форму "неабияк", що цілком відповідає російському "не на шутку". Виходячи з цього, в наведених вище фразах треба було написати: «Він неабияк злякався (сплохував)»; «Йосип неабияк розсердився».

«Жора і Женя побились об заклад, хто з них з'їсть більше кисличок. Не тільки Свєта, що перед цим бігала з хлопчиками наввипередки, але й Маша, яка сама могла впорати чимало кислиць, з жахом дивились, як хлопчаки над силу запихають собі в роти маленькі яблучка, що ніяк не хочуть більше туди лізти». Це уривок з оповідання для дітей. Якби оповідання було перекладом із російської або в ньому мовилося про маленьких персонажів десь у Росії, – все було б у ньому цілком природно, та ба, автор – українець, дія відбувається на Україні, а герої оповідання – українські дітлахи, що живуть, ростуть і бавляться на тій землі, де з діда–прадіда дітей ласкаво звали Юрко, або Юрасик, Маруся, або Марійка. Важко сказати, чому автор дав перевагу "Жорі" над "Юрком", "Жені" над "Євгенком", "Свєті" над "Світланкою", а з "Марійки" зробив "Машу". Можна було б не звертати уваги на незвичайні ласкаві найменування українських дітей в одному художньому творі, але цей автор – не одинак. Дуже часто в українській дитячій літературі стали появлятися Гриші, Васі, Колі, Петі замість Грицьків (або Грициків чи Грицунь), Васильків, Миколок, Петрусів (або Петриків). Невже нашим авторам стали чомусь не до вподоби ці лагідні й милозвучні ласкаві дитячі імена? Дивна річ, тим більше, що й росіянам подобаються деякі українські ласкаві імена, через те можна назвати не одну Оксану – росіянку не тільки в Києві, а й у Москві, яку батьки воліли назвати українським ім'ям, а не російським "Ксения" чи ласкаво – "Ксюша".

Захоплення іменами іншого народу можна спостерігати не тільки в нашій дитячій літературі, – це своєрідна мода, якоюсь мірою схожа з так званим стиляжництвом, коли замість Анн і Ганн з'явились Жанни, а Юріїв і Георгіїв замінили Юджини. Як і всяка мода, воно – скороминуще, тому в російських родинах тепер чимраз більше називають дітей давніми російськими іменами – Ирина, Мария, Илья, Никита. Треба сподіватися, що й наші автори дитячих книжок будуть називати своїх маленьких героїв – Юрась, Вітик, Надійка, Марійка, Катруся та ін.

«Із тюремних застінків він вийшов тяжко хворий, але незламний духом», – читаємо в одній статті, де автор забув, що слова "застінок" нема в українській мові, а є "катівня", цебто місце, де людей катують, мучать: «36 письменників Радянської України впали в ті героїчні роки смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни та в гестапівських катівнях» (О. Левада). Нема потреби брати слово з іншої мови й перелицьовувати його на кшталт своєї, якщо в своїй мові є дуже точне слово.

Ці слова часто плутають. Наприклад, читаємо в однім наказі: «На час моєї відсутності призначаю своїм заступником тов. Педашенка», – а тут саме слід було написати "замісником", цебто «тим, хто працюватиме замість мене». В іншій фразі, взятій із сучасного художнього твору, бачимо протилежне – «Комісаром у тебе буде Яременко, а замісником Новиков», – тимчасом як тут саме було б на місці слово "заступник", цебто «людина, що заступає начальника, командира чи взагалі керівника в певній галузі або на якійсь ділянці роботи постійно»: «Сосни порипували, мов снасть, заступник покійного комісара виголосив промову, і її слухали мовчки – без салютів та музики» (Ю. Яновський).

Від цього творяться й назви посад: "заступник директора", "заступник прокурора" тощо, де мають на увазі працівників, що виконують певну службову функцію постійно, а не тимчасово, як "замісник директора", "замісник командира" та ін.

Іменник "заступник" може бути синонімом і до слова "захисник": «Не кажи мені нічого за нього. Є і без тебе ті заступники, що мені ним уха протурчали» (Панас Мирний).

Останнім часом слово "захист" і похідні від нього "захисник", "захисний", "захищати" стали виживати слова "оборона", "оборонець", "оборонний", "обороняти". Незважаючи на значеннєву схожість, ці слова, якщо пильно придивитись до класичних зразків і народної мови, мають деякі нюанси в значеннях. Візьмімо такі речення «Перші краплі дощу… змусили мене озирнутися навкруги, пошукати певного захисту від зливи» (М. Коцюбинський); «Нема соломи, то нема чим і хату захистити від холоду» (з живих уст); «Росла в гаю конвалія під дубом високим, захищалась від негоди під віттям широким» (Леся Українка). У цих реченнях слова "захист", "захищати", "захищатися" стоять тому, що йдеться про потребу обійти прикру або ворожу дію когось чи чогось, створити їй перешкоду або захист від неї. Особливо це яскраво можна бачити в фразі «Гори, що роблять кораблям захист од бурі» (Словник Б. Грінченка). Це стверджують і такі слова, як "захищ" – тимчасова прибудова з соломи або очерету до хати замість сіней, "хист" – огорожа з пруття або хмизу в пасічників і мисливців. Уживають слова "захист" і в розумінні «охорона», «протекція»: «Де ж бідній удові захисту шукати проти такого напасника!» (з живих уст).

Коли мовиться про потребу застосувати фізичну силу або зброю, тоді не обійтися без слів "оборона", "оборонець", "обороняти" ("боронити"), "оборонятися": «оборона Буші» (М. Старицький); «Сорока в ворони просить оборони» (М. Номис); «З оборонцями ладу старого бій усесвітній, останній кипить» (переклад «Робітничої Марсельєзи»); «Боронив я свою Україну, не лякався я злих ворогів» (народна пісня); «Алі оборонявся» (М. Коцюбинський).

Трапляються випадки, коли слова обох цих груп будуть слушні в одній фразі, наприклад: «Люди з околиць кинулись до фортеці, шукаючи захисту, але, поки оборонці завзято стримували ворога, що обложив їх звідусіль, багато хто в фортеці помер від голоду й спраги».

Зі сказаного випливає, що, прагнучи використати все багатство нашої мови, треба не забувати й слів цієї другої групи й казати, наприклад: «Обов'язком кожного громадянина є боронити (або обороняти) свою Батьківщину».

На табличках, на штампах і печатках, у діловому листуванні й на сторінках періодичних видань ми читаємо слова "землероб", "землеробство", "землеробський", але цих слів не знайдемо в нашій класичній літературі та фольклорі, не чуєм і в живій народній мові. Чому? Тому що ці штучні слова мають поряд себе давні українські, які цілком відповідають російським "земледелец", "земледелие", "земледельческий", а саме: "хлібороб", "рільник", "ратай", "хліборобство", "рільництво", "хліборобський", "рільничий". Наведемо приклади з класики й живої народної мови: «Масюк любив хліборобство» (І. Нечуй–Левицький); «Мій батько – з діда–прадіда хлібороб, любив землю, з землі й жив» (із живих уст); «Чекає ратая, паруючи, чорнозем» (М. Рильський); «Ниво неорана, ниво несіяна… де твої ратаї? Де твої сіячі?» (М. Чернявський); «Дитина без школи, що рільник без поля» (Ю. Федькович).